ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2019

Ружична: село, військове поселення, районний центр, мікрорайон

Сергій ЄСЮНІН Історія 6676
3.	Змагання веслярів на водосховищі в Ружичній, 1966 рік.Перший хмельницький підземний перехід з’явився у Ружичній у 1980 році.Ружична на польській карті ХІХ століття.Серед найвидатніших ружичнянців – академік Михайло Павловський.
3. Змагання веслярів на водосховищі в Ружичній, 1966 рік.

Найдавніша згадка про Ружичну датується 1543 роком, коли поселення перебувало у володінні старовинного подільського роду Ярмолинських-Сутковських.

 Щодо походження назви села, то існує декілька версій. За однією з них назва Ружична походить від польського "ружа" – троянда. У 1579 році син Василя Сутковського – Іван продав свої маєтки, в тому числі і Ружичну, війту Кломницькому. У XVII столітті село згадується серед маєтків пана Богуша, у XVIIІ столітті перебувало у дідичному володінні графа Войцеха Мера, а згодом – шляхтичів Маліновських.
Документи ХVІІІ століття засвідчують те, що у Ружичній існував дерев’яний Свято-Успенський храм, але ким і коли збудований – невідомо. Крім того у селі діяв млин та була велика заїжджа корчма.
У 1837 році царський уряд за участь у польському повстанні (1830-1831) позбавив власності панів Маліновських, Ружичну конфіскували і передали у розпорядження військового відомства, перетворивши на військове поселення. У 1840 році в селі налічувалось 190 дворів, де проживало 446 чоловік і 102 дитини чоловічої статі. З 7 років хлопчиків готували для військової служби, а тих, хто був нездатний до цього, навчали різних ремесел. Кожен селянин мав поєднувати військову службу з сільською працею. Суворий режим до дрібниць регламентував їх життя – без дозволу військового начальства селяни не мали права перебудувати хату, одружитись, продавати своє майно, поїхати на ярмарок.
З ліквідацією у 1857 році системи військових поселень Ружична стала державною слободою, а з 1863 року ружичнянців переведено до числа селян-власників (тобто, вся земля, що належала колись поміщику, а також ставок із млином перейшли у власність селян). У 1897 році в селі налічувалось 389 дворів, де мешкало 2065 чоловік населення. Через село проходило поштова дорога Проскурів – Кам’янець-Подільський, яку в 1892 році було перетворено на шосе. Рух цією магістраллю був доволі жвавий – спочатку виключно гужовий, а з початку ХХ століття частково й автомобільний. Цікаво, що саме в Ружичній сталась перша на Поділлі дорожньо-транспортна пригода, в якій під колесами автомашини загинула людина: 5 липня 1913 року омнібус, що їхав в цей день по Кам’янецькому шосе до Проскурова, збив трирічного хлопчика Прокопа Дармограя.
Після лихоліть громадянської війни, наприкінці 1920 року в селі була встановлена радянська влада. У 1929 році в Ружичній був створений колгосп "Комунар", відкрито клуб, згодом споруджено двоповерхову школу, організовано колгоспну бібліотеку. Разом з тим, торкнулись селян й лихоліття першої половини ХХ століття: голодомор, репресії, друга світова війна. Лише на фронтах Великої Вітчизняної загинуло близько двохсот ружичнянців.
Райцентр стає мікрорайоном
Після війни село відбудувалось, а з 1946 року Ружична стала центром району, названого Ружичнянським (створений замість Проскурівського району). З 1962 року райцентр перевели до Хмельницького і район отримав відповідну назву. У 1970 році населення села складало 6810 мешканців. У 1981 році приміське село було включене в межі міста Хмельницького.
В історії Ружичної ХХ століття є чимало цікавих подій та фактів. Так, перший підземний перехід у місті Хмельницькому було збудовано у 1980 році саме в Ружичній. Він розмістився неподалік від школи та універмагу "Кооператор". До речі, цей чотириповерховий універмаг (нині у ньому розташувався меблевий центр "Пан Диван") добре пам’ятають багато городян, адже у 80-х роках туди їздив "отоварюватись" дефіцитним крамом ледве не весь Хмельницький. А гурмани й любителі розваг пригадують популярність ружичнянського ресторану "Веселка". Висока марка цього закладу тримається й донині. Багато хто пам'ятає колишню славу Ружичнянського водосховища, де у 1960-70-х роках діяв один із найкращих в Україні водноспортивних комплексів і відбувались змагання міжнародних і всесоюзних рівнів.
Головною вулицею Ружичної є Кам’янецька, яка за межами міста продовжується як шосейна автомагістраль на Кам'янець-Подільський та Чернівці. Серед найпомітніших споруд мікрорайону – Свято-Успенський храм. Він має давню історію. Спочатку (у ХVІІІ столітті) храм був дерев’яний. У 1831 році церква згоріла, а від неї залишилась лише дзвіниця. До неї згодом прибудували муроване приміщення у вигляді звичайного житлового будинку, де тимчасово відбувалось богослужіння. У 1855 році казенним коштом було збудовано новий Свято-Успенський храм, цегляний, хрестоподібний. Того ж року при церкві була збудована початкова двокласна церковно-парафіяльна школа (нині у цьому приміщенні дитячий садочок №3 "Світлячок"). В радянські роки храм був закритий та перетворився на руїни. Лише у 1992 році Свято-Успенську церкву знову було відновлено. У скверику біля неї поховані 23 воїни, які загинули в бою за Ружичну. Поруч – пам'ятник загиблим односельчанам, які не повернулися з війни.
Аграрні досягнення
В 1929 році 53 бідняцьких господарства об'єднались в колгосп "Комунар", який на перших порах мав 56 га орної землі, дві пари коней і два вози. З 1931 року на колгоспних ланах з’явились перші трактори, згодом побудовано птахоферму, споруджено став. У 1939-40 роках колгосп був визнаний одним із найкращих в районі та став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, де отримав диплом 2-го ступеня.
У 1951 році ружичнянські хлібороби обрали головою колгоспу Олексія Лук’яновича Гуцалюка. За його правління колгосп став багатогалузевим господарством і швидко увійшов до числа передових. Господарство славилося не тільки виробничими досягненнями, але й розвитком культури та соціальної сфери. Були побудовані сучасні оселі колгоспників, Будинок культури, дитячий садочок, музична школа, кафе "Веселка". В 1969 році прийняла перших учнів нова школа (нині СЗОШ №19). В створенні цього достатку – велика доля праці всіх ружичнянців – та особливо О.Гуцалюка, голови колгоспу. Вмілому організаторові колгоспного виробництва у 1958 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Після виходу у 1974 році на пенсію О. Гуцалюка, "Комунар" став поступово втрачати передові традиції. Але у 1981 році головою колгоспу було призначено 32-річного Івана Рудика. Гарний господар, знаючий економіст, він швидко відновив колишню славу господарства. У 90-х роках колгосп реорганізували в агрофірму "Проскурів", яка стала не лише виробляти багато видів сільськогосподарської продукції, але й створила власне виробництво та розгорнула розгалужену торгівлю. У 1995 році агрофірму "Проскурів" реорганізували у відкрите акціонерне товариство.
Неамністований декабрист та відомий економіст
Славна Ружична своїми уродженцями, серед яких чимало помітних та видатних особистостей.
Павло Вигодовський (1802-1881) – єдиний з декабристів, який мав селянське походження. Народився в 1802 році в родині заможного ружичнянського селянина Тимофія Дунцова. У 1819 році юнак втік з дому і добрався до Теофіполя, де його прийняли в католицьке училище тринітаріїв. При вступі Павло дав згоду прийняти католицьку віру, помінявши при цьому і своє прізвище на Вигодовського. Через якийсь час Вигодовський став канцелярським служителем спочатку в Рівному, а у 1824 році отримав посаду писаря при канцелярії Волинського цивільного губернатора в Житомирі. Саме в Житомирі юний Павло познайомився з членами таємного "Товариства об'єднаних слов'ян" і одразу став завзятим прихильником революційних ідей цієї організації. Причому, треба відзначити, що Вигодовський був одним із найрадикальніших членів "Товариства", постійно виступаючи за повалення самодержавства й знищення кріпосництва виключно збройним шляхом (чим і відрізнявся від більшості декабристів). Після придушення повстання декабристів (14 грудня 1825 року) почалися поголовні арешти причетних до цієї справи. Вигодовського заарештували 16 лютого 1826 року і засудили до двох років каторги в Читинському острозі. Після закінчення строку каторги його перевели на поселення в Томську область. Там, у Сибіру, Вигодовський залишився до кінця свого життя (помер у 1881 році в Іркутську), перебуваючи під постійним наглядом поліції як особливо небезпечний елемент, ставши єдиним із декабристів, котрий не був амністований. Його ім'я ввійшло в історію і на його честь була названа одна з вулиць Ружичної.
Михайло Антонович Павловський (1942-2004) – відомий вчений та політик, професор, доктор технічних наук, доктор економічних наук, лауреат Державної премії СРСР, двічі лауреат Державних премій України, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії технологічних наук України, академік ряду міжнародних академій. М.Павловський – творець власної наукової школи з гіроскопів, навігаційних приладів і комплексів, один з ініціаторів створення і перший декан факультету авіаційних та космічних систем у Національному технічному університеті України "КПІ". Автор понад 450 друкованих праць, серед яких 24 книжки (монографії, підручники, навчальні посібники). Одночасно з науковою діяльністю, працював в уряді (був міністром промисловості) та у 1994-2004 роках був народним депутатом України.
Народився М.Павловський 13 березня 1942 року в селі Ружична у звичайній селянській родині. Змалку вирізнявся великою любов’ю до навчання, особливо математики. Закінчивши у 1958 році ружичнянську школу, вступив у Київський політехнічний. Ну, а далі – успішна кар’єра та вищезгадані досягнення.
Хмельницькою міською владою гідно вшановано пам’ять видатного ружичнянця: у 2004 році спеціалізованій загальноосвітній школі №19 присвоєне ім’я академіка Михайла Павловського, у 2005 – встановлено меморіальну дошку, у 2006 – створено меморіальний музей академіка М.Павловського, у 2007 – вулицю Ярмолинецьку перейменовано на вулицю академіка Павловського.
У Ружичній народився Анатолій Михайлович Молотай (1938) – народний артист України, художній керівник, головний диригент Президентського оркестру України, професор Національної музичної академії України. З 1953 року А.Молотай проходив службу музичним вихованцем військового оркестру в місті Хмельницькому, звідки був переведений музикантом до оркестру Прикарпатського військового округу. Закінчивши Московську консерваторію, у 1964 році отримав фах військового диригента. З 1991 року А.Молотай став начальником військово-оркестрової служби Національної гвардії України, а згодом заснував зразково-показовий оркестр, якому було надано статусу Президентського.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую