120 років найстарішому підприємству хмельницького

В Україні цукрові буряки для промислового призначення почали сіяти в 1820-х роках. Незабаром були побудовані перші цукроварні на Київщині, а в 1825-28 роках на Поділлі – поміщиком Собоневським в селі П’ятківці (нині Вінниччина). До кінця 1842 року в Україні було вже 67 заводів, а в 1844 їх стало 144!
Перша цукроварня в нашому краї з’явилася в Городку. Збудував її у 1839 році власник містечка барон Гейсмар. Цікаво, що городоцька цукроварня стала першим підприємством галузі, на якому застосували парову машину. На цьому заводі сталася й перша техногенна аварія – в 1846 році впав димар, внаслідок чого 6 робітників було вбито, 17 поранено.
До найдавніших цукроварень належить й завод у Хмельницькому. Його історія починається з Чорноострівської цукроварні, що належала поміщику Пшездецькому
Від Пшездецьких до Маранца
Серед усіх представників графської родини Пшездецьких, що з 1744 року володіли Чорним Островом, до розбудови містечка багато зусиль доклав Костянтин Пшездецький (1782-1856). Він понад 30 років обіймав посаду маршалка подільської шляхти, мешкав головним чином в Чорному Острові, збільшував заведену ще його батьком Міхалом розкішну галерею живопису, відкрив повітове училище, а у 1849 році завершив у містечку будівництво цукроварні. Завод Пшездецьких не належав до промислових гігантів, але, виробляючи до 80 тисяч пудів цукру на рік, приносив у скарбницю графської родини стабільний прибуток.
Від Костянтина Чорний Острів дістався його сину Каролю, а після смерті останнього у 1873 році маєток успадкувала вдова, Ельжбєта Пшездецька. Проте, жінку, підкошену смертю чоловіка, а перед тим – доньки Лаури (тієї самої, до мармурового надгробку якої підводять всіх туристів у Кам’янецькому кафедральному костьолі), мало цікавила господарська діяльність. У 1879 році вона віддала цукроварню в оренду на 10 років проскурівському купцю Соломону Гершковичу Маранцю та особливо не переймалась долею цукроварні. Маранц так «вміло» склав орендну угоду, що до кінця її дії, все обладнання заводу стало власністю купця, й коли настав строк завершення оренди, він просто вивіз його до Проскурова, залишивши вдові порожні стіни цукроварні. Тим часом, купець у 1890 році придбав на північно-східній околиці Проскурова, неподалік від залізничної станції, хутір дворянки Антоніни Осецької (24 десятини землі) та ділянку суміжної міської землі (11 десятин). Буквально за рік на цій території С.Маранц побудував новий цукрозавод, витративши 346,5 тисячі рублів. За проектом інженера-технолога Якова Городієвського було споруджено двоповерховий корпус підприємства з прибудованим відділенням для парової машини та чотириповерховим виробничим приміщенням. На території цукроварні для робітників побудували триповерхову казарму з їдальнею, лазню та лікарню з аптекою. До заводу була прокладена залізнична колія – для підвозу буряків та вивозу готової продукції.
У 1891 році нове сучасне підприємство, яких до цього часу в Проскурові не було, дало першу продукцію. У 1895 році, аби розширити виробництво, Соломон Маранц, разом із сином Маркусом створили акціонерне товариство «Проскурівський пісочно-рафінадний завод С.Маранца» з основним фондом у 750 тисяч рублів та випускають 1,5 тисячі акцій по 500 рублів. Цей крок дозволив Маранцам залучити кошти не лише для покращення виробництва у Проскурові, а й побудувати ще одну цукроварню у місті Бар (нині Вінницької області). На початку ХХ століття Проскурівський завод давав щорічно чистого прибутку до 80 тисяч рублів, Барський завад – до 35 тисяч. Кошти як для того часу доволі значні, бо, наприклад, ділянку землі з цегляним будинком тоді можна було придбати за 2,5-3,5 тисячі.
Тривалий час завод С.Маранца був найбільшим та найпотужнішим підприємством в Проскурові – на ньому працювало 470 чоловік. Але криза 1905-1906 років, поступовий відхід від справ старіючого Соломона Гершковича, не завжди вміле керування його сина Маркуса, призвело до того, що на початок 1907 року завод опинився на межі банкрутства. Його акції скупив купець Ілля Левінзон, й проскурівська цукроварня переходить у його власність. Перша світова війна, за нею громадянська, й цукроварня майже п’ять років стояла.
90 років тому завод врятували червоні козаки, а хто врятує нині?
Нова сторінка історії Проскурівського цукрозаводу настала після встановлення з початку 1921 року радянської влади. Підприємство було націоналізовано та підпорядковано Подільському цукротресту. Проте, ані коштів, ані можливостей запустити завод не було. Користуючись законами НЕПу (Нової Економічної Політики), які дозволяли державні підприємства віддавати в оренду в приватні руки, трест оголосив конкурс. Але конкурс не відбувся – жоден приватник чи установа не забажали брати великий та запустілий завод в оренду. Й коли у 1922 році виникло питання взагалі про розпродаж заводського майна та приміщень, врятувати підприємство для міста зголосились… червоні козаки. Так, саме 1-а Червонокозача дивізія, що дислокувалась у Проскурові, взяла колишній завод С.Маранца у п’ятирічну оренду. Силами рядового складу козаків завод було відновлено, а у 1924 році наймані 110 робітників зробили першу варку цукру.  Подальша доля цукрозаводу в ХХ столітті була більш-менш стабільною. Але з початком ХХІ століття знову настали кризові роки. Минулого вересня з’явилась надія на відродження підприємства, коли після кількарічного застою цукровий завод нібито запрацював. Та скоро знову зупинився.
Отож, цьогорічний 120-літній ювілей хмельницькі цукровари зустрічають з присмаком гіркоти. Чи може все-таки вдасться реанімувати найстаріше підприємство обласного центру?