ye-logo.v1.2
20 Вересня, 2020

«У моїй кімнаті стояв прослуховуючий апарат», - Кузьма Матвіюк про переслідування за самвидав

Історія 668
Пів століття тому вийшов перший публіцистичний твір Кузьми Матвіюка, в якому він піднімав національно-партіотичні питання, через що потім його переслідувало КДБ
Пів століття тому вийшов перший публіцистичний твір Кузьми Матвіюка, в якому він піднімав національно-партіотичні питання, через що потім його переслідувало КДБ. Фото: з архіву редакції

За свою діяльність колишній дисидент отримав чотири роки суворого режиму у мордовських таборах.

Надрукована на тоненькому цигарковому папері, передавалася лише в руки добре знайомому і обов’язково із застереженнями «не розкидайся» - так функціонувала самвидавська література у радянські роки. Це була єдина «віддушина», де можна було прочитати не «те». У самвидаві порушували заборонені теми, піднімали національне питання, критикували владу. За таку підпільну діяльність їх авторів та тих, хто займався тиражуванням самвидаву, переслідували. Потрапивши у поле зору КДБ, дисиденти часто зазнавали політичних репресій, опинялися у в’язницях і таборах суворого режиму.

Серед тих, хто став політв’язнем Радянського союзу, і особисто відчув утиски тоталітарного режиму – знаний публіцист, колишній дисидент 79-річний Кузьма Матвіюк. Рівно п’ятдесят років тому вийшов його перший публіцистичний матеріал самвидаву. Тоді, у далекому 1970 році, він писав про колоніальне становище українського народу. І хоча поширювали статтю потайки, через якийсь час текст потрапив у руки кадебістів. Пізніше це стало одним із епізодів у порушеній проти нього кримінальній справі.

Про що йшлося у матеріалі 50-річної давності, який засуджувала радянська влада; які його тези залишаються актуальними й досі; за що, будучи викладачем технікуму, публіцист потрапив до мордовського табору суворого режиму, Кузьма Матвіюк розповів сайту «Є».

«На той час я жив і працював в Умані. Тоді я вже був, можна сказати, свідомим українцем. Я абсолютно не вважав, що займаюся політикою, але цікавився історією України. І довідавшись, що в Умані доживає свого віку секретарка Грушевського, то зрозуміло, мені стало цікаво. Це ж історична особа. Хоча старші викладачі інституту казали мені: «тікай від неї», - говорить Кузьма Іванович. – З часом мене з нею познайомили, і я був прийнятий в те коло людей, які були навколо неї. А це були всі без винятку на той час київські: Євген Сверстюк, Іван Світличний, Надія Світлична, Євген Пронюк та інші. З Москви також приїжджали дисиденти».

Там публіцист і познайомився з таким явищем, як «самвидав». На той час він був дуже популярний. За словами Кузьми Матвіюка, всі «тягнулися» до підпільної літератури, адже лише так можна було прочитати щось інше, свіже.

«Це зараз в нас є вибір, а тоді самвидав був однією віддушиною. Через мої руки, чи очі, чи голову проходила вся самвидавська література, яка на той час була. Її з Москви до нас привозили. А щоб паралельно розвивався український самвидав, де б піднімалося національне питання, москвичі цього не хотіли. Тож українська тема була в самвидаві майже відсутня. Я не був впевнений, що цю нішу заповню, але оскільки вона була порожня, то сам почав писати статті на національну тему, - говорить він. - Я надрукував свій перший матеріал. Знав, що це всім показувати не можна. Надрукував його на тоненькому цигарковому папері. Це давало можливість одночасно виготовляти по шість екземплярів через копірку. Примірники пішли по руках, а згодом опинилися і в руках КДБ. Хтось заніс, певне. Ну і в результаті воно мені інкримінувалося в суді».

Про що йшлося у статті

Той перший самвидавський текст Кузьми Матвіюка був без назви, поділений на фрагменти. Звісно, не стояв там підпис автора. Це вже було б надто сміливо на той час, зізнається публіцист. Не збереглося до цього часу й жодного екземпляру тексту. Однак Кузьма Іванович й досі добре пам’ятає, про що йшлося у матеріалі.

«Перше, що не сподобалося КДБ, що писалося про національне питання і якщо й було воно вирішено, то не на користь українців. Що відбувається насильна русифікація. А загальними гаслами про «единый советский народ», «единий язык» вони приспали український народ. І він спить таким сном, від якого може і не прокинутися, - каже колишній політв’язень. - Висновки я намагався аргументувати на конкретних прикладах. Брав видання за 1970 рік наукової літератури Академії наук УРСР і аналізував. Там переважна більшість праць видавалася російською мовою і лише невеликий відсоток був українською. Ключові, визначальні на той час статті по історії, електроніці йшли виключно російською. А українською були публікації, які жодним чином не додавали мові престижу, не розвивали її. До прикладу (я просто глузував): «Спостереження Миклухо-Маклая над аборигенами». Але офіційно вони говорили про «дружбу народов», заявляючи, що наукова література виходить обома мовами».

Читайте також: Кузьма Матвіюк презентував у Хмельницькому книгу «І ми цей шлях пройшли».

Теж саме було з естрадним мистецтвом, згадує публіцист. На будь-якому концерті обов’язково мали звучати пісні обома мовами. Це була норма, за якою слідкував навіть КДБ. Однак і тут по всяк час намагалися зганьбити українське.

«Я писав про те, що кожен концерт йшов російською мовою, але обов’язково там виконувалося дві пісні українською. Російські пісні були про великі поля, про Росію, про щось величне. А потім виходить на сцену якийсь співак і, кривляючись, оголошує: українська народна пісня. А потім починає співати: «А та курка-чебатурка по подвір’ю ходить, тай ходить». Схоже було і з поезією, - розповідає Кузьма Матвіюк. - Мало того, що у відсотковому співвідношенні українське було просто відчепне. Але вони ще й підбиралися так, щоб принизити українське».

Кузьма Матвіюк на презентації книги «І ми цей шлях пройшли». Фото: з архіву

Ще одна тема, яку порушував Кузьма Іванович у своєму матеріалі, і яка не сподобалася владі, - про мілітаризацію виховання. «У 70-ті роки дуже активно почали будувати меморіальні комплекси. То гармату виставлять, то танк десь стоїть. І тоді я писав крамольні для Радянського Союзу речі – що по українському звичаю загиблих вшановують в храмах, а всі ці комплекси, це швидше походить на мілітаризацію виховання», - зазначив він.

«Вже у кінці 71-го на початку 72-го в моїй кімнаті стояв прослуховуючий апарат»

Самвидавські матеріали передавали потайки і лише приятелям, або добрим знайомим, а ті передавали своїм приятелям. На якомусь етапі вони все рівно потрапляли в КДБ і спецслужби по ланцюжку вивідували звідки походить стаття.

«Вони все чули і все записували. Про те, що мене прослуховують, я дізнався двома методами. Коли кадебісти прийшли до мене із обшуком, вони довго перебирали мої папери. І тут в половині дня приходить чоловік і запитує, як проходить обшук та як наші справи. Тоді один з працівників мене покликав, розвернувши плечима до кімнати і до того чоловіка. Взявши в руки мій лист, він запитував у мене якусь дурницю і не давав, щоб я обернувся. Невдовзі чоловік сказав «продовжуйте в тому ж дусі» і працівник мене одразу відпустив, - згадує колишній дисидент. - А потім, коли мене викликали на попередню бесіду, мене запитали чому Морозюк їхав в Київ, я йому казав зайти туди і туди. І перераховують те, що я говорив в кімнаті: зайти у видавництво «Сяйво», зайти у книгарню Академії наук. А далі я перестав говорити, вийшов з ним на вулицю. Надворі я вже сказав, куди йому треба зайти, щоб передати мої папери. Те, що я сказав в кімнаті вони чули, а те, що прозвучало на вулиці, вже не фігурувало, хоча було крамольне».

Під час обшуку кадебісти все перечитували і те, що на їхню думку могли інкримінувати, забирали з собою. А потім, вивчаючи листи, знаходили знайомих і шантажували їх.

Чотири роки таборів суворого режиму за поширення статті, названої антирадянською

«Основне, що мені інкримінувалося, це був не цей матеріал. У моїй кримінальній справі він знаходився аж на шостій сторінці. А на першій сторінці мене звинувачували в тому, що я розтиражував роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і поширив її. Але поширював я її вже трохи зухвалим методом», - говорить колишній політв’язень.

Кузьма Матвіюк викладав графіку в технікумі механізації. Розтиражувавши статтю Дзюби, він давав її читати студентам і викладачам. Згодом коло тих, кому активіст довіряв, вичерпалося. «І я зробив так, як би зараз, певно, не зробив би вже. Було багато заочників, які мали складнощі щось накреслити чи виконати графічну задачу. То вони зверталися до фахівця, який креслив їм це, а вони підписувалися своїми іменами і здавали. Ну і до мене теж зверталися, - ділиться він. - Я гроші з них за це не брав, але казав: «Ти мені за це прочитаєш цю статтю і знову мені повернеш, і щоб нікому не казав». На якомусь етапі воно попало в КДБ і за мною почали слідкувати. А в липні 72-го року мене цапнули…»

На сторінці шостій вироку йшлося: «Матвіюку також пред’явлено обвинувачення в тому, що він в першій половині 1970 року виготовив матеріал антирадянського змісту, в якому стверджував, що нібито сорокамільйонний український народ не являється господарем своєї землі, що він спить передсмертним сном, від якого не може прокинутися. Що цей матеріал розповсюджував серед своїх знайомих. Зокрема, дав його переписати Чорноволу та ознайомив з його змістом свідка Базяка М.І».

Кузьма Матвіюк є почесним громадянином міста Хмельницький. Фото: з архіву

Чотири роки таборів суворого режиму в мордовських таборах присудили Кузьмі Івановичу за його політичні погляди. На той час там вже знаходились і Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл. Як колись розповідав сайту «Є» Кузьма Матвіюк, їх тримали в окремих бараках, але оскільки вони, навіть будучи там, вели непримиренний спосіб існування, то більше часу проводили в карцері, завдяки чому інші в’язні нерідко його уникали.

Повертаючись до того матеріалу, який став початком активної громадської діяльності Кузьми Матвіюка, публіцист зізнається, деякі його тези збереглися актуальними й нині, а деякі ще й набрали зухвалого вияву, якого не було навіть у часи Радянського союзу.

«Якщо взяти нашу Україну, то дискредитація українського залишилася. В тоталітарному режимі вона була приглушена, а в демократичному суспільстві її вільно принижують. Є артисти, у яких немає границь паплюження українського. Вони сьогодні глузують і мають публіку. Навіть росіяни в 70-му році не дозволяли так дискредитувати мову. Її висміювали в побуті, але офіційно такого ніхто не допускав», - сказав публіцист.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую