Від духовного сану відмовився під тиском

Тих, хто категорично супротивився, як правило, відправляли на тривале заслання або розстрілювали. Та ніякі залякування не зупиняли служителів храмів. Від духовного сану відмовлялися, як правило, лише одиниці. З 1924 по 1936 рік на території колишнього СРСР від духовенства відреклося лише шість римо-католицьких священиків, в тому числі священнослужитель Проскурівського храму Євген Перкович.
Народився він 6 жовтня 1875 року в Києві. Хоча родина Перковичів мала дворянський титул, жили не в розкоші. Але саме дворянський герб і непогані заробітки батька, який працював у конторі цукрового заводу, допомагали сім'ї утримуватися на високому соціальному рівні, тоді як багатьом польським родинам після повстання 1831 і 1863 років було дуже сутужно. У цьому велика заслуга Євгенового діда, фармацевта за фахом, Юліана Перковича, який, не маючи земельних володінь, зумів пройти офіційну реєстрацію.
Дитинство Євгена пройшло в селі Кашперівці Таращанського уїзду Київської губернії. З дев'яти літ хлопчик навчався в Білоцерківській гімназії, яку з незрозумілих досі причин покинув через чотири роки. У сімнадцятирічному віці почав свою трудову діяльність учнем фармацевта в місті Золотоноша Полтавської губернії, а через три роки успішно вступив на медичний факультет Київського університету святого Володимира. Після закінчення навчання працював в аптеках Катеринослава, Одеси, Єлизаветграду, Києва, Бару та інших міст України. За спогадами сучасників, Євген Перкович був заядлим атеїстом і мав неврівноважений характер.
На подив багатьох своїх знайомих, у двадцятисемирічному віці Перкович раптом кардинально змінив стиль життя, вступив у Житомирську римо-католицьку семінарію і в 1907 році став священиком. Служив у Білій Церкві, Умані, Олександрії поблизу Рівного, Несвичі на Волині, Бердичеві, Терешках поблизу Старокостянтинова, Проскурові. Через неврівноваженість характеру не завжди міг знайти спільну мову з чиновниками, за що не раз був оштрафований за нелояльність до царської влади.
В червні 1917 року Євгена Перковича призначили настоятелем Терешківської парафії сучасного Красилівського району. Саме тут його застала жовтнева революція і громадянська війна.
Після приходу на Поділля більшовиків відразу почалися переслідування священиків, насамперед тих, хто свого часу відкрито вітав армію Пілсудського і гуртував навколо католицької церкви етнічних поляків. У число підозрюваних потрапив і Євген Перкович. У 1921 році його заарештували і зарахували до категорії «нетрудового елементу», «контрреволюціонерів», «ворогів народу», «польських шпигунів».
Дослідники припускають, що за ґратами Перкович «зламався»: він звернувся в Старокостянтинівський комітет КП(б)У із заявою про бажання відректися від церковного сану. Але оскільки вона не була оприлюднена, то після виходу з тюрми знову приступив до служби.
Рішенням церковної влади в жовтні 1922 року неврівноваженого, нервового і впертого священика перевели на посаду вікарія в Проскурівський храм, де потрапив під безпосереднє керівництво свого земляка священика Сигізмунда Квасневського.
Важко доводилося після тихого помірного сільського життя звикати до прискореного ритму міської суєти.
Сьогодні ми можемо лиш здогадуватися, що Перкович належав до числа священиків лояльних до радянської влади. Та невдовзі і він потрапив під опалу більшовиків.
Не витримавши страшного тиску з боку радянської влади, 3 січня 1927 року Євген Перкович під примусом написав відкритий лист про відмову від духовного сану і релігії взагалі. Цей лист з портретом священика був опублікований в газеті «Червоний кордон». Проте не одним чи двома абзацами, як це, зазвичай, робилося, а майже на цілий розворот. Тут наводилося 15 аргументів на підтримку атеїзму. Через декілька днів лист Перковича опублікували в популярному тоді польськомовному журналі «Серп».
Є припущення, що до такого кроку Євгена Перковича довели арешти на початку року його друзів священиків Сигізмунда Квасневського, Казимира Нановського та Станіслава Ганського, яких тримали в ув'язненні поки не підписали вітальний лист до десятиріччя радянської влади.
Після цього колеги Перковича вважали його божевільним. Як згодом зізнався сам Євген Петрович, він був при повному розумі, але боявся репресій, особливо після страти в Ленінграді священика Костянтина Будкевича.
Остерігаючись гніву парафіян, Євгена Перковича вивезли спочатку в тогочасну столицю України Харків, а згодом в Київ, де влаштували на роботу в редакцію журналу «Серп».
До кінця 1927 року з-під його пера вийшла антирелігійна брошура і декілька статей. Крім того, за наказом влади, він їздив у міста та села, де переважало католицьке населення, і читав антирелігійні лекції.
Через деякий час Перкович просив про надання йому всіх прав громадянина СРСР, що дало б можливість змінити роботу. Але завжди отримував лояльну відмову. Це тривало до того часу, поки не втрутилося всемогутнє ГПУ. Лише через два роки йому надали виборчі права. І це завдяки тому, що в ГПУ остерігалися раптових неконтрольованих вчинків Перковича, які могли звести нанівець всю його антирелігійну діяльність.
Отримавши виборчі права Євген Перкович хотів закинути літературну справу і стати аптекарем. Але, згідно якоїсь там інструкції, на котру посилалися чиновники, ще не пройшло п'яти років з моменту відмови від сану. Тільки в 1931 році добився призначення завідуючим сільською аптекою на Київщині.
Але й тут не пощастило. Через два роки його знову арештувало ГПУ. При обшуку в будинку вилучили тільки листи польською мовою, чотири загальних зошити і вирізки із статей про відмову від священства. Більше трьох місяців Перковича змушували підписувати під диктовку слідчого фальшиві зізнання в контрреволюційних діях і належності до польської організації визволення.
У 1934 році прокурор Київського ГПУ Ямпольський стверджував, що колишній священик, як член ПОВ, останнім часом не виявляв активної діяльності та, беручи до уваги статечний вік арештанта, запропонував суду відправити Перковича на три роки заслання в Західний Сибір.
Відбувши покарання, Євген Перкович поселився в чуваському місті Шемуршин, де, незважаючи на свої 62 роки, завідував аптекою.
Але й на цьому не завершилися випробовування Євгена Перковича. На початку жовтня 1937 року його знову заарештували за «участь в контрреволюційних діях і ПОВ». У квітні 1938 року, зламаний психологічно, він «зізнався» у своїх злочинах, визнав себе винним у належності до польського контрреволюційного підпілля в Радянській Україні, де за останніх чотири роки навіть на з'являвся.
Рішенням судової трійки при НКВС Чуваської АРСР його розстріляли. І лише через п'ятдесят років Указом Президії Верховної Ради СРСР колишнього священика посмертно реабілітували.
Віталій ЛАВРИНЧУК, краєзнавець,
Микола ЗАВЕРУХА, журналіст.