ye-logo.v1.2

“Останній свій “шедевр” зробила на весілля онучці”

Культура 4700

В селі Адамівка, що на Віньковеччині, живе унікальна майстриня Надія Мудрик. Вона – єдина, котра ще пам’ятає усі секрети відомого адамівського гончарства

Якщо запитати будь-якого жителя Віньковеччини, чим унікальний їхній край, то, окрім природи, він назве ще чотири речі: домашня ковбаса, яблуневі сади, запашний хліб та гончарство. А ще обов’язково розкаже, де усі ці «фірмові» речі можна в районі відшукати. Звісно, що за їстівним духмяним хлібом та «чорною» смачнючою ковбасою вас одразу направлять до Зінькова, а ось за справжньою українською макітрою чи горнятком – до Адамівки. Саме у цьому сусідньому із Зіньковом селі довгі роки процвітало гончарство…
Адамівські гончарні вироби нині можна побачити хіба що у музеї
Колись слава про адамівських гончарів була такою, що ні в кого не виникло сумнівів, який музей у селі відкрити. Звісно, з автентичним глиняним посудом. Ну, і нехай він не такий витончений, як японська порцеляна, проте свій, український. Та й що то за ґаздиня, коли парне молоко в неї на столі не стоїть у глечику, а борщ вона варить у металевій каструлі?
До речі, експонатів за роки процвітання у селі гончарства назбиралося чимало. Є навіть такі, що за розмірами у піч не влізуть. Та це так, свого часу місцевими гончарами для душі робилося. Як згадують сільські старожили, в основному, адамківські майстри творили суто практичні речі. Ось і сільський голова пан Володимир, проводячи нас до однієї з таких майстринь, згадує, як і його бабуся у дощову погоду, коли надвір носа не покажеш, годинами «мучила» гончарного круга, роблячи неймовірно теплий посуд. В принципі, в Адамівці немає жодної хати, де б у рідні не було гончара. Кум, брат, сват... Та, як не парадоксально це звучить, нині у чималому селі усі примудрості гончарства пам’ятає лише 74-річна сивочола бабуся Надія Мудрик. Саме вона – єдина у Адамівці, хто донедавна ще сидів за гончарним кругом. Та, як каже, з цього року її кар’єра майстра гончарних справ закінчена: сил більше немає. А решти майстрів у селі не залишилося. Навіть знання свої вони нікому так і не передали. Майстриня каже, що воно молоді нецікаво. Великого статку на цьому не наживеш, а якщо заради забави, то часу вільного у молоді немає – усі на заробітках.
«Підкачані м’язи та гладенька шкіра»
На старості років у Надії Павлівни нове «хобі». Вона, як і тисячі пенсіонерів, переживає за долі героїв серіалів. А колись саме гончарство було мало не єдиним способом заробити на шматок хліба. «За гончарний круг я вперше сіла десь у років 10. Тоді робила невеличкі горнятка та друшляки, які потім батько ходив продавати сусідніми селами. Люди любили брати саме наші, «адамівські» речі за їх міцність та довговічність. Ой, лишенько, скільки мої руки глини за цей час перем’яли. Навіть вже й не згадаєш. Можливо, тому шкіра в мене м’яка та без зморшок. Та й м’язи накачані», – сміється 74-річна майстриня.
«Ви лише уявіть: для того, щоб підготувати глину до роботи, її треба не лише на совість перем’яти, – пояснює Надія Павлівна, – та ще мінімум чотири рази відстругати, щоб не залишилося жодного камінчика. На усе це йде десь доба. Лише потім можна з цієї маси робити посуд».
 Та й тут, за словами жінки, усе поспіхом не вийде. В принципі, на то вона й ручна робота.
«Усе життя я користувалася лише «ножним» гончарним кругом. Звісно, важко усе життя його крутити. Він має таку особливу силу, що ти з ним ніби зливаєшся в одне ціле, – розповідає Надія Павлівна. – Але один лише необережний рух, і щойно сформоване горнятко вмить перетвориться на купу глини. І все спочатку. Хоча, рука згодом «набивається» сама. Звісно, є свої секрети, та вони нині нікому не потрібні. Тому й передавати свої знання нікому».
Хоча, виявляється, раніше ремесло, яким займалося усе село нібито кустарним способом, цілком заохочувалося місцевою владою. «Коли ми працювали у колгоспі, робили посуд та возили його продавати на ринок, – згадує пані Надія. – Звісно, робили це у непогоду та взимку. Сировину для роботи також добували у неробочий час та й доводилося це робити лише навесні та влітку. Добре, що хоч, коли продавали, це зараховувалося до «трудоднів». Бо ж і колгоспу йшла копійка».
«Адамівською» глиною цікавляться молдовани
До речі, глину, з якої колись посуд робило усе село, у Адамівці називають особливою. Саме завдяки їй селу й вдалося взяти пальму першості з виготовлення гончарних витворів. Та й зараз до населеного пункту заїжджає чимало охочих, які готові платити гроші за «ручну роботу» із особливої глини. Та, за словами пані Надії, сил на такий заробіток у 74-річної пенсіонерки вже немає. «Свій круг я вже у сараї до стіни поставила, і гончарством навряд чи займатися буду, – бідкається жінка. – Ще пару років тому, коли ще мала міць, то намагалася щось робити й на замовлення. А клієнтів було багато: й з Волині приїжджали, й з Франківщини. Навіть з Молдови були туристи. Та на усіх не наробишся…».
Останнім замовленням Надії Павлівни стала робота над весільним подарунком для рідної онуки. Дівчина замовила бабусі набір посуду. «Я вже усе зробила, – ділиться пані Надія. – Вийшов повний комплект українського посуду. Наразі все обережно обгорнула та заховала. Це – вже мій останній «шедевр», якій я подарую онуці на весілля».
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую