ye-logo.v1.2

«Мамо, а тато живий?» – У Хмельницькому розповіли реальні історії про війну на Сході України (ФОТО, ВІДЕО)

Культура 6826

В обласному центрі відбулася прем’єра театралізованого дійства «Монологи війни».

Вчора, 20 лютого, у Хмельницькому відбувся показ театрального проекту «Монологи війни», в якому акторами спектаклю стали учасники російсько-української війни на Сході України. Зі сцени прозвучало шість реальних історій захисників: бійців, військових лікарів, волонтерів. Розповідали про наболіле, про страх, про надію та віру в перемогу. А ще, часто не стримуючи сліз, з надривом у голосі, говорили про втрати, про героїв, яких більше немає з нами.

Як розповів перед виставою автор ідеї, головний режисер Володимир Павловський, цей проект унікальний. Адже у виставі беруть участь не професійні актори, а персонажі, які не грають роль, а пережили усе це самі. «Коли ми взялися за проект, порушили не тільки проблему війни. Найбільше нас цікавила проблема байдужості суспільства. Ми все зробили для того, щоб згадати хлопців, які загинули на Майдані й на Сході України, - зазначив Володимир Павловський. - Друга проблема, яка нас цікавила – реабілітація наших воїнів. Це психологічна корекція. Те, що ви сьогодні побачите – це арт-терапія. Вона неймовірно потужна, вона сильніша, ніж коли працює індивідувально психолог. Хлопці «заразилися» ідеєю, вони здружилися».

Прем’єра вистави відбулася у приміщенні міського Будинку культури. Були заповнені місця в залі та на балконі. Були й такі, яким двогодинний спектакль довелося дивитися стоячи. Серед присутніх – чимало військових. Розпочалося театралізоване дійство словами:

Піду на роботу, з роботи і все ніби так, як завжди.
Вирує життя безтурботне – в країні немає війни.
Працюють кафе, магазини, у школу спішать дітлахи.
На вулицях музика лине і ніби немає війни.
Хвилюють домашні проблеми, тарифи з початком зими.
По чому на ранок зелений? Можливо, немає війни?
Можливо, не гинуть солдати, щоб тут вирувало життя.
Давайте , усе ж пам'ятати – в країні сьогодні війна.

Автором ідеї, режисером-постановником є Володимир Павловський, режисером по роботі з учасниками АТО Наталія Паляниця

Перший на сцену вийшов розповісти свою історію полковник Сергій Дупляк. На початок подій 2014 року він проходив службу в управлінні Луганського прикордонного загону. З ним також там була його сім’я – син та дружина. Глядачам він прочитав монолог про однин із боїв, в якому брав участь.

«На кінець травня 2014 року контроль над містом повністю перейшов до сепаратистів. Єдиним підрозділом, над яким ще майорів український прапор, залишався Луганський прикордонний загін. Відповідно, це не влаштовувало бойовиків», - розпочав свою історію військовослужбовець.

В ніч з першого на друге червня загін оточили бойовики. «В двори житлових будинків, які знаходились навколо загону, заїжджала техніка з озброєними людьми. Стало зрозуміло, що це буде повномасштабний напад. І о 4-ій ранку почався масовий обстріл загону зі стрілецької зброї та гранатометів… - каже боєць - Одразу після початку бою командир дав наказ увімкнути гімн України. Майже дві години на все місто з гучномовців лунав гімн України. Поки бойовиками ці гучномовці не були знищені».

Першим розповів свою історію полковник Сергій Дупляк.

«Після початку бою мені зателефонувала дружина. Вона проживала недалеко від загону. Сказала, що бачить, як в двір заїжджають машини. Озброєні люди ведуть вогонь по загону, ховаютчись за житловими будинками. Я сказав, щоб вона з сином сховалась в квартирі в безпечному місці і не підходила до вікон. Вона питала, що буде зі мною, де я. Намагався її заспокоїти. Бій за загін тривав увесь день… На третю добу надійшла команда виходити із загону, оскільки допомогу, на яку ми очікували, не було можливості до нас направити», - продовжує згадувати Сергій.

Тоді вони здійснили нічний марш через спостережні пости бойовиків до Луганського аеропорту. «Коли мені вдалось пізніше зустрітися з дружиною, згадували ті події. Говорили про те, як вони з сином вибиралися з Луганська з однією сумкою в руках і кліткою з хом’яком, якого син відмовився залишити. Але найстрашніше, що вона розказала, це було те, що коли йшов бій, лунали вибухи, постріли, син питав: «Мамо, а вони тата вб’ють, а тато живий? Дружина не могла відповісти на ці питання, і це було найстрашніше – невідомість», - прозвучало зі сцени.

«Макоша» згадав, як був на бойовій задачі в день народження його дочки.

Наступним виступив Олександр Маковей, позивний «Макоша», боєць восьмого окремого полку спеціального призначення. Він розповів про деблокацію луганського аеропорту.

«… Танк загорівся, ми були заблоковані, почався бій. Танкіст прийняв героїчне рішення: відвівши танк в поле, він підірвався разом з ним. Своїм вчинком він врятував наші життя. Ми продовжували рух, вийшли на міст, де була чергова засідка. Знов зав’язався бій. Сергій Муравський не розгубився і заскочив у БТР, він відкрив вогонь, давши нам час зібратися, прийняти достойний бій. Але довго він не постріляв. В нього влучив гранатометник. Я помітив цього гранатометника, я помстився за Сергія… - поділився спогадами Олександр. - Відступати не було куди, ми прийняли рішення прориватися до хлопців. До них залишалося 10 кілометрів. Коли ми прорвалися туди, хлопці подивилися на нас зі здивуванням, і бігли до нас, як до батьків. Їм передали, що нас знищено, що допомоги не буде. Але ми приїхали. Хоча вже було темно, але ми зробили дружнє фото. На цьому фото просто тінь. Звичайна людина нічого не зрозуміє. А для нас це символ... Так я відсвяткував свій день народження».

Боєць «Зуб» про війну: «У війні немає ніякої романтики. Війна – це біль, сльози, смерть, похорони побратимів».

Історія бійця добровольчого українського корпусу «Правого сектору» Романа Білика із позивним «Зуб» розпочиналася так: «Спочатку був, як волонтер. Потім, коли сказали, що потрібно підмінити в зоні АТО нашого медика, я погодився, оскільки, за професією, я зубний лікар. Так я потрапив на війну».

«Зуб» розповів про одну з бойових операцій, в якій взяв участь.«Наша колона складалася з цивільних машин і була обстріляна з ворожих мінометів. Спочатку, коли я вистрибнув з машини, був страх. Страх, який притискав до землі, навіть не давав підняти голову. Лежу, іде обстріл, а поруч в повний ріст йде високий сивочолий дідусь. Я йому кричу: «Діду, ляж!». А він мені: «А я заговорений» і пішов далі. Після цього страх трохи минув. Я почув команду, що треба розтягнути лінію, не "кучкуватися". Почав поволі відповзати і біля мене розірвався снаряд. Дзвін у вухах. Почув, що позаду недалеко теж розірвався снаряд. Розвернувся і побачив, що троє моїх побратимів, які стояли, вже лежать… - говорить боєць. - Коли обстріл вщух, ми евакуювалися з цього місця. Тоді ми втратили трьох наших побратимів. Скількох було поранено, я не знаю. Коли приїхали на базу, я зателефонував додому, щоб привітати доньку з днем народження. Важко було говорити, стояв комок у горлі. Я розумів, що цього привітання могло вже й не бути».

Вихованці коледжів підготували тематичні виступи.

У «Монологах війни» взяли участь також учасники народного аматорського театру «Дзеркало». Артисти у виставі стали уособленням «ватного світу». Між монологами бійців на сцені виступали студенти міських коледжів. Також до проекту долучились бард Ігор Білий та композитор Віктор Відоменко.

Патріотичних пісень заспівав Ігор Білий.

Свій монолог прочитала також і волонтерка, громадська діячка Леся Стебло: «… А ще війна – це чекання і втрати. Коли чекаєш телефонного дзвінка зранку, або ввечері. Коли ти вже від’їжджаєш від хлопців, розумієш, що вони йдуть на завдання, і ти сподіваєшся і посміхаєшся. А подумки думаєш: «Господи, нехай вони всі повернуться на базу, додому». Я й досі чекаю одного друга, який зараз в полоні… А ще дуже важко, коли ти приїжджаєш до хлопців, п’єш чай. Спілкуєшся про життя, про те, як ми будемо зустрічатися після того, як війна закінчиться. А на другий день в дорозі лунає дзвінок. Саша загинув, Саші вже немає».

Леся Стебло: «Я ніколи не уявляла, що на власні очі бачитиму війну».

«Дуже важка тема – це діти і війна. Така традиція виробилася, діти Донбасу, Луганщини, знаючи, що їдуть волонтери або військові, зупиняють їх, дарують квіти або просто прапорцями вітають. Знають, що отримають взамін якісь осолодощі. І один випадок, який вразив мене. Коли була досить тепла пора, вже майже було літо, ми зупинилися, до нас підійшли діти. Їх було троє. Було вже жарко, а діти були в куртках. Вони нам подарували букет акації. Ми запитали, чому вони в куртках. «А в підвалах холодно». Я не хочу щоб українські діти жили в підвалах», - додала волонтерка.

Василь Мельник, більше відомий як «Петрович», військовослужбовець Збройних сил України. Воював в Афганістані, був на Майдані, служив в зоні АТО. «Війна має особливу атмосферу. Там теж присутні сміх і радість. Але особливість – там присутні смерть і страх. Страшно, коли ти знаєш про небезпеку, готуєшся. А коли раптово і ти не розумієш, що відбувається – там інші відчуття. Почуття зради, підлість. 2015 рік, 10 лютого, 11.45. Ми тільки приїхали з завдання, зайшли в намет. Ще не встигли скинути бронежилети, як відчули дуже потужний вистріл бука. Він і раніше стріляв, але цього разу дуже потужно...» – ділиться військовослужбовець.

«Петрович»: «Я вже три роки о 12-ій годині беру яблуко і в мене ця невесела картина перед очима».

Василь згадує, був ясний, сонячний день. Зима, морозець. Але раптово чорна хмара закрила небо і в небі почався гул. «Ми подумали авіація. Але це вже було страшно, ми знаходилися в аеропорту. Сховатися там не дуже було де. А потім стрілянина, як бенгальські вогні... Я в бліндаж вже не біг, скочив в найближчий окоп… Почалася метушня. Кого в ногу, кого в руку. Затихло. Стояла «Газелька» в нас бортова. Ми її підігнали і почали збирати поранених. Уже й двохсоті були. Відкрили борти, щоб легше грузити. Водій тремтячим голосом кричить «скоріше» і нажимає на газ. Ми не встигаємо борти закрити. 20-30 метрів перед машиною спалах. Різко кермо вліво. Хто сидів, хто лежав. Спиною, головою – об бетонні плити. Завалюється ще й прохід в сусідів в бліндаж, частина перебігла до нас», - переповідає ті моторошні події боєць зі сцени.

«Ну так біля двох діб нас тримали в напрузі. Продукти закінчилися. Вода, закрутки, які привезли волонтери, все замерзло. Я пробрався в намет, де столова була. Думав хліба взяти. А та палатка вся, як решето, - додає «Петрович». І я зрозумів, чому в 12 годин вдарили нас. Ми ходили в столову з 12-ої години і буквально за кілька днів до обстрілу, нам змінили графік».

Завершував спектакль своїм монологом боєць Збройних сил України Валерій Подкалюк із позивним «Генерал». Чоловік є батьком трьох дітей. У зону АТО вирушив одразу після хрещення молодшого сина.

«Генерал»: «Ми – не герої, ми зробили тоді те, що мали зробити – ми вижили».

«Я тоді обманув дружину, сказав, що їду на навчання під Одесу… Пам’ятаю перед виїздом на КПП мені волонтери дали цілий пакет оберегів і молитовників, щоб я роздав хлопцям. Вже влітаку я їх роздав і собі залишив. Ще так навмання відкрив його на останній сторінці, а там була молитва, 90 псалом. Я перехрестився і почав читати молитву... – каже боєць. - Я вже тоді відчував, що це духовний бронежилет такий… Я весь час читав 90 псалом. Все ніби затихало тобі. Хлопці перед боєм навіть жартували: «Ну что, отец Валерий, читай молитву».

Тієї ночі, військовослужбовець згадує, що його мучило безсоння. «До мене підійшов командир, запитав: «Що, не спиться? Бери зброю, за сорок хвилин ми виходимо прикривати відхід групи»… За кілька годин ми підійшли до села… - говорить «Генерал». - Нам по рації передали, що нас взяли в кільце, що ми мусимо протриматися… Пам'ятаю, що дуже хотів додзвонитися до дружини, вибачитись. Сказати, що люблю їх. Телефонами не можна було користуватися тоді. Та я помітив, як хлопці панічно діставали телефони, вмикали їх і дзвонили своїм рідним. Мені тоді пощастило. Я додзвонився до дружини, почув рідний голос. «Сонечко, я дуже тебе люблю, обійми та поцілуй за мене дітей. Та пробач мені. А вона у відповідь: «Ми також тебе любимо та чекаємо додому. У нас тут по телевізорі про Дебальцеве показують, ти хоч не там?..»

Актори народного театру «Дзеркало» взяли участь у проекті.

«Якусь мить під час перестрілки до мене підбіг зовсім юний хлопчина, з великими блакитними наляканими очима. У нього автомат заклинив, він не міг його перезарядити. Я подивився на нього: чувак, ти взагалі що тут робиш? Це не комп’ютерна гра, - додає боєць. - Він тоді попросився залишитись коло мене. Я дав йому молитовник, відкрив 90 псалом і поросив дуже голосно читати. Він читав молитву, а ми відстрілювалися. Коли набої поступово закінчилися, командир прийняв рішення відходити і йти відкритим полем. Там на полі справжнє пекло було. Це було рівноцінно самогубству. Можливо, того й за нами сепари і не пішли. Коло нас постійно розвивалися снаряди, але молитва була найміцнішею бронею…».

«Я ще потім дуже довго шукав того хлопчину з наляканими очима, в якого автомат заклинив. Я багато спілкувався з священниками, на що вони мені говорили: судячи з того, як я його описав, то був мій янгол-охороець. Можливо й так. Якщо так, то тепер я знаю, який він в мене на вигляд. З того часу цей молитовник, цей оберіг завжди зі мною», - завершив монолог «Генерал».

Чимало військових прийшли подивитися виставу

Пісні, які виконувались на сцені, також були театралізовані.

Завершальна частина вистави.

Бійці присвятили свої виступи загиблим побратимам.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую