ye-logo.v1.2

«У ту секунду сонце перестало світити» – у Хмельницькому жінки розповіли про війну

Культура 8126
Свої історії розповіли шість жінок, в життя яких увірвалася війна
Свої історії розповіли шість жінок, в життя яких увірвалася війна. Фото: автора

Шість реальних історій прозвучало на сцені хмельницького театру.

Вперше «Монологи війни» в Хмельницькому прозвучали минулого року. Тоді учасниками театралізованого дійства стало п’ять чоловіків – бійці, військові лікарі та одна жінка-волонтер. Усі вони зі сцени розповіли реальні історії про війну на Сході України.

Вчора, 20 лютого, у День Героїв Небесної Сотні хмельничанам показали нову виставу «Монологів війни». Цього разу героїнями вистави стали шість жінок. Свої історії розповіли дружина загиблого на війні офіцера, матір, яка втратила на війні свого сина, сестра, яка через війну залишились без брата, двоє волонтерок та колишня військова, учасниця АТО і ООС.

Як раніше сайту «Є» розповідав головний режисер вистави Володимир Павловський, подібні проєкти – арт-терапія для людей, які втратили своїх рідних на війні. «У першу чергу, це робиться для того, щоб вони викинули зі своєї свідомості те, що їх мучить через еквівалент сценічного мистецтва. Їм простіше стане жити», - пояснив режисер.

Виставу присвятили усім тим, хто загинув на війні заради України, і їх сім’ям. Прем’єра проєкту «Монологи війни. Жінки» пройшла у театрі імені Михайла Старицького одразу після маршу Героїв та панахиди за загиблими біля пам’ятника Героям Небесної Сотні. Зал і балкон театру були заповнені людьми. Спектакль тривав близько двох годин. Історії жінок доповнювали театралізовані виступи та музичні номери. 

Історії жінок доповнювали театралізовані номери.
А між монологами звучали музичні композиції.
Пісні на виставі теж були театралізовані.
До участі задіяли співаків муніципального естрадно-духового оркестру та вихованців музичного коледжу імені Заремби.

Першою свій монолог вийшла прочитати ветеранка Збройних сил України, учасниця АТО та ООС Оксана Анодіна. Як зазначила жінка, на війну вона йшла добровільно. Знала, що її знання, уміння, навички обов’язково там знадобляться. 

«Перший мій вихід в зону АТО мав в упорядкуванні 44 підлеглих. П’ятеро з них були плюс-мінус мої однолітки, решта як мої діти – хлопці до 30 років. На Сході для них я була командиром, побратимом, сестрою, мамою. Вони і дали мені позивний «Мама», - розпочала свою розповідь військова. - …Війна це жахливо – нелюдські умови, смерть постійно дихає тобі в спину. Але сьогодні я хочу навпаки розказати про те людське, яке є в цих не людських умовах».

Першою свою історію розповіла Оксана Анодіна.
Колишня військова згадала свою службу у зоні АТО.

«Для жінок свято 8-го березня тут на мирній території, напевно, найчарівніше свято. А там часом забуваєш який сьогодні день, - говорить вона. - З самого ранку нарада, забезпечення, чергування графіки, облаштування постів, до вечора ледве підтягуючи ноги в кімнату думаєш, ну нарешті є час попрацювати з документами. Аж тут вбігає схвильований солдат і кричить: «Командире, там в їдальні таке!». Хапаю пістолет, біжу, забігаю в приміщення їдальні: темно, тихо, ледь видно мерехкотіння свічок. І тут чую: «Товариші-офіцери». Підходжу ближче. Хлопці всі вишукувались за столом. Такі всі гарнюні, усміхнені. І тут до мене дійшло – це сьогодні 8 березня. Я геть забула, а вони знайшли час і можливість привітати.

За словами ветеранки, військові завжди намагалися брати під опіку дитячі садки та школи, які знаходяться на лінії розмежування. Створювали їм свята з подарунками та ласощами. «Одного разу я в костюмі Миколайчика з великим мішком подарунків прийшла в дитячий садочок, де саме закінчувалася тиха година.. Я тихенько ходила попри ліжка і розкладала подарунки під подушки. В той час діти почали просипатися і коли вони бачили цю картину, вони не могли повірити. У кого були сльози, в кого радість, у кого здивування. Але в кожного з них був в очах біль і сум. І завжди задаєш собі питання в такі хвилини: за що цим дітям війна?» - прозвучало зі сцени.

Ольга Саліпа розпочала виступ, зачитавши власну поезію.

Ольга Саліпа - дружина офіцера Збройних сил України Сергія Саліпи, який загинув, захищаючи Україну: «Вже п’ять з половиною років, як Сергія немає, але я і досі часто ловлю себе на думці, що хочу щось йому розповісти. Буває, часом щось трапиться, або зустріну когось із наших давніх знайомих, і думаю: треба розказати Сергієві. І тільки потім згадую, що насправді стільки років, як немає кому розказувати»…

«Коли ми тільки з Сергієм зустрічалися, він часто запитував мене, чи я готова до того, що стану дружиною справді бойового офіцера. Він вже тоді у свої приблизно 20 років казав, що не буде сидіти в штабі і займатися документами. Якщо десь буде потреба, де він зможе застосувати свою професію, то він обов’язково буде там. І тоді я йому сказала: коли у нас будуть діти, то ти ладен робити зі своїм життям все, що ти хочеш», - згадує Ольга.

Коли почалася війна, синам-близнятам Ольги та Сергія ледве виповнилося по шість років... «Він казав, що для людини його професії, та й в принципі для чоловіка, найгірше, що може статися – померти дурною, безглуздою смертю. Він казав, що не хоче померти так, щоб потім не було що розказати його дітям. І найважче було сказати дітям, що тата вже немає, - говорить вдова. - Так склалося, що нас оточували тільки повні сім’ї. Мої хлопці не уявляли, як може бути сім’я, де немає батька, чи немає матері. Ну, а Сергій був хорошим батьком… Навіть зараз коли хлопці згадують Сергія, вони згадують про те відчуття спокою і затишку, яке з’являлося в домі коли він приходив»…

На сцену Ольга вийшла, тримаючи у руках весільний рушник, який колись вишила своїми руками.

Ольга Саліпа: "Наші сини – то найкраща пам'ять про свого батька… Він був, є і назавжди залишиться з нами у своїх дітях".

Коли хлопці Ольги та Сергія йшли в перший клас – перший урок був присвячений всім тим, хто загинув, захищаючи Україну. «Тоді діти повернулися додому і кажуть: «Мамо, сьогодні нам розповідали про нашого тата. Перед всім класом у наш перший навчальний день у школі про нього говорили. І тоді я зловила себе на думці, мабуть, це й було те, про що Сергій говорив за життя. Про те, що його смерть була не безславною, не безглуздою», - каже Ольга Саліпа.

Волонтерка Леся Стебло стала єдиною з жінок, хто взяв участь у перших «Монологах війни» і розповідав свою історію зі сцени. Тепер вона знову виступила у театральному проєкті, але цього разу порушила зовсім іншу тему...

Леся Стебло вдруге взяла участь у "Монологах".

Леся Стебло розповіла, чому жінки йдуть на війну.

«Кажуть, що у війни не жіноче обличчя, але всі ми знаємо скільки жінок на війні. Я, як волонтерка, неодноразово за годинами спілкування і чашками чаю запитувала дівчат: «Чому ви тут на війні, що вас змусило воювати?» Їхні історії мене вражали. Я пишаюся, що я знайома з багатьма з них», - розпочала сій монолог Леся.

Про кількох тих жінок, які пішли на війну, волонтерка розповіла хмельничанкам. «Катя – снайперка, донеччанка. Білявка, ніжна, лагідна – такі подобаються чоловікам. На моє питання, чому пішла на війну, вона відповіла: «Когда в мой дом пришел враг, начал убивать детей и стариков, моих близких и родних, я не могла сидеть, сложа руки. Я должна чтото делать, это мой дом, моя Украина. Я не хочу, чтоб здесь была Россия». Я подарувала їй плюшевого ведмедика. Вона посміхнулася, поклала його у свій рюкзак. Лише пізніше я дізналася, що її чоловіка вбили ДНРівці», - згадала Леся Стебло.

Розповіла волонтерка також про киянку Катерину Приймак. Після Майдану, коли Крим вже був анексований і почалися події на Сході, Катерина разом з подругою вирішила поїхати в Донецьк і на власні очі подивитися, що там відбувається насправді. «Картина її вразила – спустошене місто, люди зі зброєю без розпізнавальних знаків, магазини без продуктів, відчуття безвиході. Розуміючи, що залишатися небезпечно, вони з подругою повернулися на потяг, до речі, це був останній потяг з українського Донецька…, - говорить жінка. - Катерина зрозуміла, що мусить захищати свою Україну. Пізніше вона стала парамедиком із позивним «Зоя».

Під час того, коли Катерина лікувала хворих, вона познайомилася з молодим хлопцем. Він часто приїжджав і привозив поранених. «Якось вона помітила, що декілька днів його немає. Тоді саме були напружені бої. Частині хлопців надали першу допомогу і відправили у військові шпиталі, частину, на жаль, відправили назавжди додому в останню дорогу, - каже Леся, переповідаючи історію «Зої». - Вона помітила, що у них на базі біля бані лежав ще один чорний пакет із «двохсотим». Коли вона підійшла і відкрила пакет, то побачила обличчя свого друга».

Серед тих, хто цього вечора виступив на сцені театру, була також мати загиблого в російсько-українській війні лейтенанта Максима Яровця Наталія Леонідівна. Її синові був 21 рік, коли його не стало.

«…Син виріс і вступив у військову академію міста Одеси. Ми раділи, адже його мрія здійснилася – він мріяв бут військовим, казав: тільки спецназ та розвідка. Ми раділи всім його здобуткам… Після випуску ми з чоловіком відвезли його в місто Рівне, де він мав проходити подальшу службу. Світило сонечко, був гарний день. Він разом зі своїм однокурсником пішли на КПП, а ми купили газету, обирали житло для хлопців. Думали, що вони будуть знімати квартиру. І ось через скло автомобіля я побачила такого серйозного зосередженого свого сина. Я вже толі відчула, що щось тут не те. Він підійшов до нас і сказав: «Забирайте ці речі і везіть додому, ми їдемо в зону АТО, в Луганську область», - розповідає жінка. - В ту секунду сонце перестало світити, воно впало на землю. Я не пам’ятаю, як ми доїхали додому. Він заспокоював, казав: «Це моя робота, я на те вчився». По приїзду в Хмельницький чоловік вирішив, що теж піде служити. Він пішов у військкомат, але його туди не взяли».

Наталія розповіла про свого сина Максима, якого втратила на війні.
Не стримавши сльози, жінка поділилася із хмельничанами своєю історією.

«З війни Максим дзвонив сам. Він завжди заспокоював, казав, що у нього все добре – одягнений, взутий. Він ніколи не жалівся. Казав: «Мама, тут не стріляють». Пам’ятаю, знайшла в його речах «медальйон смертників». Я його тримала в руках і він був такий тяжкий, холодний. Я думала, боже, збережи мою дитину. Я відганяла від себе погані думки. Адже я народила сина не для війни… - говорить Наталія. - На війні мій син був командиром роти. Наймолодшим на той період. Він ходив на завдання, показував приклад своїм підлеглим, які його любили і поважали. Вони казали на нього «Санич», хоча були в два рази старші за нього. Після виконаного завдання 5 жовтня 2016 року мій син підірвався на міні. Його немає з нами вже три роки…»

Своєю історією поділилася Анна Побережняк, мама чотирьох дітей, рідна сестра Героя Олександра Яроцького, який загинув у зоні АТО у листопаді 2017 року.

«На Схід Сашко пішов з другої хвилі мобілізації добровольцем. Був старшим братом з різницею два роки, але завжди називав мене «доцьою»…Сашко пройшов Дебальцеве, Іловайський котел, під час якого отримав контузію та зник у зв’язку на сім днів. Для нас це були найважчі, на той час, дні очікувань. Але нарешті пролунав дзвінок до нашої матусі Валентини зі словами: «Матусю, я живий. Я вийшов із пекла». Коли Сашко проходив реабілітацію як фізично, так і морально, для нашої матусі було найважче. Коли ми запитували як там, він завжди відповідав: «Там навіть не стріляють, все добре». Але уві сні, то були жахи: обстріли, ховайся в бліндажі, десь підривався, тікав. На той час з ним завжди була мама», - згадує Анна.

Анна Побережняк розповіла про свого брата, який загинув в російсько-українській війні.

«За два дні до своєї смерті, він зателефонував мені, ніби відчуваючи, що це буде останній дзвінок. Весь час запитував: «У тебе все гаразд, тебе ніхто не ображає?.. – говорить жінка. - Коли ми запитували як там, він завжди говорив, що не вистачає волонтерів. І ось ми з моєю матусею разом з об’єднанням українок «Яворина» вирушили на Схід з допомогою нашим бійцям. Дорога була нелегка. Ми дісталися за місцем призначення, вони нам надали кімнату для відпочинку. Зайшовши всередину я побачила прапор, а біля нього невеликий аркуш паперу з веселкою, як оберіг. З дозволу я почала читати цей лист. І в кінці я розумію, що цей лист написаний моєю донькою. Як і всі діти писали листи-обереги, так і моя донька. Але перед поїздкою мені наснився сон з появою Сашка, де він промовив: «Тебе там чекають». І тоді я зрозуміла, хто мене чекав – лист-оберіг для воїнів моєї доньки…»

Останньою свій монолог прочитала співачка і волонтерка мистецької сотні «Гайдамаки» Марина Українець. Свій волонтерський шлях вона розпочала ще з початком війни. Їй доводилося багато разів їздити на Схід і спілкуватися з різними людьми – військовими і мирними жителями. Про декого з них Марина розповіла хмельничанам.

Марина Українець взяла з собою на сцену прапор із підписами українських бійців.

«... Село Зайцеве, ми приїхали відвідати одну із бригад. Привезли, як завжди, багато чого смачного. Нас зустрів командир Діма Гудзенко на псевдо «Годзілла». Він був величезний – два метри і шість сантиметрів ростом. І ось він нас зустрічає, а я йому виношу велике відро з «емульсіонки» і кажу: «Хлопці, ось вам «емульсіонка», може вам тут треба щось підбілити. А навколо повністю розруха. Вони так посміхнулися і чисто з поваги, розуміючи, що волонтери старалися, несуть те відро. А я їм навздогін, натякаючи – «Хлопці, тож відкрийте те відро. Може консистенція не така, чи колір не підходить». А там відро вареників зі шкварками. Вони прямо на дорозі почали їсти ті вареники. Ми з ними багато спілкувалися і співали українські пісні. Адже саме моральна підтримка їм дуже потрібна, - ділиться Марина. - У якийсь момент ми чуємо короткі свисти над головою. Питаємо, що це? А Дімка нам каже, так це кулі. Ми здивувались. А він з повним ротом вареників каже: а ви їх не бійтеся. Якщо ви їх чуєте, значить це не ваша куля. Вже за тиждень після розмови Діма «Годзілла» не почув своєї кулі. Він загинув за один день до своєї демобілізації».

Виставу присвятили усім тим, хто загинув на війні заради України, і їх сім’ям.
Автором ідеї, режисером-постановником є Володимир Павловський, режисером по роботі з жінками - Наталія Паляниця
У кінці вистави до жінок вийшли військовослужбовці, які стали героями перших "Монологів".
Зал аплодував стоячи.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую