ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

«Снайпер не залишив йому шансів на життя» – історії з Майдану прозвучали в Хмельницькому

Культура 1742
Виступи головних героїв доповнили театралізованим дійством та вокальними номерами
Виступи головних героїв доповнили театралізованим дійством та вокальними номерами. Фото: автора

В обласному центрі показали «Діалоги Майдану».

У день, коли вшановують Героїв Небесної Сотні, у Хмельницькому відбулася особлива подія – на сцені театру виступили учасники Революції Гідності, які розповіли публіці свої історії про Майдан. Автором проєкту, режисером вистави став Володимир Павловський, режисерка роботи з акторами – Наталія Паляниця.

Минулого вечора, 20 лютого, перед містянами поділилися своїми спогадами та переживаннями вісім мешканців області. Вони згадали, як зароджувався Майдан, за що стояли майданівці, як пережили криваві події лютого, коли Майдан був у вогні, коли розстрілювали людей. Розповідали, як активісти зі всієї країни везли до столиці теплий одяг, їжу, гроші, медикаменти, як були об’єднані українською національною ідеєю, мріяли про світлу долю для України.

Серед тих, хто вийшов на сцену, була Тетяна Бондарчук – дружина Героя Небесної Сотні Сергія Бондарчука. Він був вчителем фізики у Старокостянтинові, а 20 лютого 2014 року загинув на Майдані. Чоловік був смертельно поранений, коли рятував поранених побратимів. Рівно через вісім років після його смерті Тетяна Бондарчук розповіла, як її коханий, виносячи поранених, дав останній урок для своїх учнів – урок мужності та патріотизму.

Свою історію розповіла Тетяна Бондарчук, яка втратила під час Революції Гідності свого чоловіка.

«Я не можу і не хочу називати себе вдовою. Тому що мені було долею дароване неймовірне щастя – бути дружиною справжнього патріота, людини, в серці якої живе величезна любов до України, до людей, до своєї родини. Мій коханий чоловік одержав смертельне поранення з вогнепальної зброї на вулиці Інститутській, коли рятував поранених. Снайпер не залишив йому шансів на життя. На Майдан поїхав здоровий, сильний, міцний чоловік, а додому Сергій повернувся в труні. Його тіло в вишиванці привіз наш синочок, разом із висновком лікарів: смерть настала внаслідок поранення з вогнепальної зброї, больових шок, крововтрата, пошкоджені всі внутрішні органи. Навіть Господь не міг врятувати мого коханого. Тепер він у Небесній Сотні», - промовила пані Тетяна.

Промови майданців чергували з художніми виступами.

Вона згадала, як мріяла разом з Сергієм все життя прожити разом, тримаючись за руки. Радіти успіхам сина, дочекатися і виховувати внуків. Але снайпер вирішив їхню долю по-своєму.

«Я тепер знаю з власного досвіду, як один постріл може зруйнували родинне щастя. Як один постріл залишає від життя лише руїни. Тепер мені залишилися спогади. Я згадую, як ми познайомилися юними студентами в день народження Сергія. Він завжди жартував, що я подарунок від Бога йому на день народження. Ми були соратниками, однодумцями, колегами, цілим світом одне для одного. Здавалося, що в нас одне серце на двох. Вісім років я живу з половинкою серця, але спогади мої світлі-світлі, - говорить жінка. - Мене запитують, чому Сергій пішов на Майдан? Адже він міг досі викладати свою улюблену фізику, астрономію, навчати гімназистів. Він був справжнім учителем. Коли побили студентів, він не міг залишатися байдужим. Його серце кликало на Майдан. 20 лютого 2014 року він також зробив свій вибір. Він добровольцем пішов виносити поранених, багатьом людям тоді врятував життя, а сам пішов на небеса».

Анатолій Панчук та Юрій Кравчук теж того дня, як і Сергій Бондарчук, виносили поранених на Інститутській. Рятуючи інших, обоє отримали поранення. Вчора вони поділилися спогадами про пережите.

Анатолій Панчук був поранений з вогнепальної зброї.

В Анатолія була розірвана нирка, пошкоджене ребро. Лікарі ж сказали, що йому ще пощастило – куля пройшла за кілька міліметрів над хребтом. Чоловік зізнається, в ті дні дуже завинив перед рідними, адже не зізнавався їм, чим саме займається на Майдані. Навіть лежачи у лікарні з пораненням, дружині говорив: «Там, де стріляють, мене немає».

Юрій Кравчук був сотником хмельницької сотні Свободи. Згадує, коли розпочався Майдан, прийшов додому – поцілував дружину, обійняв дитину і сказав, що їде до Києва. Довгі місяці на Майдані усіх дуже згуртували, періодично на так звані ротації прибували люди з різних міст. Одного разу до них приїхав на автобусі дідусь, розмова з яким залишилася в пам’яті сотника.

«Приїхав серед ночі автобус, з якого вийшов дідусь. Питає: «Хто тут за старшого?» Кажу: «Я». Він: «Дивлюся на вас в телевізорі й бачу, що ви ніц без мене не справляєтеся. То я оце приїхав. Давай, Юро, раненько всіх збирай докупки. Раз-два, зробили Революцію, і щоб до вечора я вже був вдома. Мені ж корову доїти», - ділиться епізодом Юрій Кравчук.

Сотник хмельницької сотні Свободи Юрій Кравчук.

Попри злагодженість майданців, відчувалась напруга через можливість силового сценарію, говорить він. Тож на початку січня на один день поїхав додому і пішов з дружиною до нотаріуса. Далі була найстрашніша ніч його життя – ніч з 18 на 19 лютого, коли горів Майдан, а Беркут намагався його зачистити.

«Єдине, що могло стримати ту чорну орду Беркута – вогонь. На мою думку, в ту ніч Майдан врятували саме хмельничани. Ми спромоглися за короткий проміжок часу створити лабораторію з виробництва коктейлів Молотова. Кожна наступна спроба прорватися Беркуту до сцени Майдану була зустріта коктейлями «made in Хмельницький», - каже Юрій. - Коли ж була чергова спроба штурму, я взяв ящик з коктейлями і підбіг до барикади. В цей момент в ящик попадає світлогумова граната. Встигаю кинути його і крикнути «граната». Секунда. Вибух. Я і ще кілька майданівців, які стояли поряд, перетворилися на живі смолоскипи. Врятувало те, що ми були до нитки мокрі, а поряд лежали такі ж мокрі покривала, якими нас швиденько накрили».

 Доповнювали виступи учасників театралізованими постановками.

20 лютого – хмельницька сотня пішла на Інститутську. Разом Юрієм Кравчуком рятувати поранених згодилося 36 добровольців. На жаль, не всі повернулися – Сергій Бондарчук, Микола Дзявульський навіки перейшли з хмельницької сотні Свободи до Небесної Сотні.

«Коли в кількох сантиметрах від твого тіла пролітає куля. Цей звук, цей страх паралізує. Але коли ти бачиш, що в кількох метрах від тебе лежить поранений манданівець, ти робиш крок. Виходиш з безпечної схованки і йдеш рятувати чиєсь життя. Під час евакуації пораненого я й сам отримав свої перші поранення в руку і ногу, але і далі продовжив волокти поранених, - додає він. - Коли ж ми невеликою групою зібралися, щоб забрати поранених на верхній барикаді, пролунало 4 постріли. Перших три - двохсоті. Тільки мій четвертий – ні. Куля влучила в щит, відрекошетила в коліно, буквально вирвала з ноги 12 сантиметрів кістки. Біль такий, що можна збожеволіти. За долю секунди перед очима, як в калейдоскопі, пролітає все життя. Але від крововтрати він стає вже не такий сильний, а голоси побратимів чути віддалено. Я вдячний, що вижив і стою тут з вами. Небесна Сотня подарувала нам той шанс бути господарями на своїй землі. Чи скористаємося ми цим шансом? Залежить від кожного з вас. Але найкращим пам’ятником для наших Героїв буде втілення їхньої мрії – побудова незалежної, демократичної, успішної України».

Марина Українець була учасницею попередніх Монологів війни, цього разу виступила в ролі вокалістки.

Юрій Ткач у той час працював лікарем-нейрохірургом в Хмельницькій обласній лікарні. Періодично їздив на Майдан як патріот, небайдужий до долі України. Коли ж 18 лютого побачив у новинах сюжет про криваві події в Києві, з колегами вирішив, що їхнє місце зараз там.

Лікар Борис Ткач рятував поранених в Михайлівському соборі.

«Коли дісталися в будинок профспілок, побачили, що медики звідти евакуйовуються. Допомогли перевезти всі медикаменти в Михайлівський собор, де в трапезній церкві було відкрито операційну на 12 операційних столів. Це були звичайні канцелярські столи, накриті білими простирадлами. Коли пішли перші поранені, було страшно. А коли пішов цілий конвеєр, у нас росла злість, лють, ми продовжували робили свою роботу. Можливо це прозвучить цинічно, але це нагадувало Макдональдс. Ти надавав допомогу пораненому, а потім піднімав руку і казав: «Я вільний». І тобі приносили наступного», - промовив Борис Ткач.

На сцену також вийшло подружжя з Хмельницького – Валентина Базилюк і Михайло Твердохліб. Вони розповіли як вирушили на Майдан після того, коли там побили студентів, про перші зачистки беркутівцями, як провели новорічну ніч на Майдані.

Подружжя майданівців з Хмельницького Валентина Базилюк і Михайло Твердохліб.

Волонтерка Анна Ісламова розповіла, з чого починалася Революції Гідності. Як на Майдан вийшла на мирний протест молода українська еліта, яка вирішила, що хоче жити і працювати саме в Україні та будувати країну на демократичних засадах. Як серед ночі близько двох тисяч беркутівців різігнали чотириста протестувальників. Тоді 80 людей зазначали тяжких травм, а чотири людини безвісти зникли. Та новина сколихнула всю Україну і люди почали з’їжджатися зі всіх куточків.

«Якби не побиття студентів, не знаю чи відбулася б Революція Гідності. Майдан – організований організм, де панувала самодисципліна, згуртованість, порядність, мобільність, допомога. Одні робили бутерброд , інші колотили чаї… В самому серці Майдану мені не бувало страшно, а от коли я виходила метрів 100-200 за його межі – мені здавалося, що мене схоплять, зв’яжуть», - каже вона.

Анна Ісламова була на Майдані, коли там зібралися студенти на мирну акцію.

Анна зізнається, що біль, сльози та кров загиблих друзів забути неможливо. Але завдяки тим подіям нація прокинулась і українці вже не такі, як раніше.

«Почався відлік самоідентифікації. Люди почали носити вишиванки. Кругом з’явилися прапори. Молодь заговорила української мовою. Я вірю, що прийде час і Україна буде такою, яка є у наших мріях. Ми тільки починаємо рухатися вперед, я вірю», - додає вона.

Отець Олег Макаровський зачитав імена загиблих мешканців Хмельниччини на Майдані та прочитав молитву.

Священник Олег Макаровський теж був учасником подій Революції Гідності. Він згадує людей у Михайлівському соборі. Там не тільки молилися, там відпочивали, хтось пив чай, хтось вишивав. Церква для них тоді стала домом.

«Коли я пригадую картину побитих, покалічених майданівців у Михалійвському соборі, я згадую нашу історію спільну, коли в 13 столітті хан Батий з ордою руйнував столицю русичів. Тоді Десятинна церква стала могилою останніх захисників, але в 21 столітті Михайлівський собор став лікарнею, став надією. Бо хрест - це не тільки символ Голгофи, смерті і страждань. Це і знак воскресіння. Ми живі, допоки пам’ятаємо», - сказав він.

Хмельничани минулого вечора почули вісім історій про події Революції Гідності.

Нагадаємо, раніше режисер Володимир Павловський створив у Хмельницькому театралізований проєкт «Монологи війни». Вперше вони прозвучали три роки тому. Тоді героями вистави стали чоловіки-військовослужбовці, які поділилися з хмельничанами спогадами про війну. Через рік свої історії розповіли шість жінок, життя яких назавжди змінила війна: дружина загиблого на війні захисника, матір, яка втратила на сході свого сина, сестра, яка залишились без брата через війну, волонтерки та учасниця АТО і ООС.

Академічний муніципальний камерний хор заспівав в кінці вистави пісню "Пливе кача".

Автор ідеї та режисер театралізованого дійства - Володимир Павловський. 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую