Небесна сотня молиться за нас...

Хроніка кривавих подій

Перші криваві події Майдану, що призвели до загибелі людей — протистояння на Грушевського — розпочалися ще 19 січня під час Народного віча, на яке зібралася рекордна кількість людей. До цього призвело прийняття Верховною Радою так званих “диктаторських законів 16 січня”. Частина людей з Євромайдану вирішили пройти до будинку Верховної Ради, щоб висловити свій протест. Дорогу їм перекрили сили “Беркуту”, заблокувавши прохід автобусами та вантажівками біля стадіону “Динамо”.
Перші активісти Майдану загинули 22 січня під час протистояння на Грушевського. Сергій Нігоян та Михайло Жизневський загинули від куль на місці, за життя важкопораненого Романа Сеника лікарі боролися ще три дні, однак він помер, так і не прийшовши до тями.
У ці ж дні загинув від жорстоких катувань львів’янин Юрій Вербицький, якого невідомі викрали 21 січня з лікарні, а наступного дня його тіло із слідами тортур було знайдено у лісосмузі поблизу села Гнідин Бориспільського району.
Пік смертей на Майдані прийшовся на 18-20 лютого, коли у ході зіткнень із силовиками та від снайперських куль загинуло близько сотні чоловік, їх ще називають Небесною сотнею.
Все почалося із “Мирного наступу” - багатотисячної ходи мітингувальників до Верховної Ради, де мали розглядати питання зміни Конституції та обмеження повноважень Президента. Проти демонстрантів спецпідрозділи застосували БТРи, водомети, світлошумові гранати, вогнепальну зброю. Протистояння відбувалися на вулицях Інститутській, Шовковичній та інших місцях. Силовики штурмували майдан Незалежності, в ході штурму загорівся будинок профспілок, у якому перебували поранені майданівці.
Під час сутичок зафіксовані випадки застосування вогнепальної зброї, в тому числі із смертельними наслідками. Деякі випадки застосування вогнепальної зброї були зафіксовані на відео.
Відомості є не про кожного із загиблих, деякі тіла досі неопізнані. А ще є ті, що пропали безвісти, важкопоранені, за життя яких досі борються лікарі.
Серед загиблих героїв Майдану є щонайменше п’ятеро мешканців Хмельниччини, троє із них поклали свої життя у столиці, і двоє, 71-річна жінка та 21-річний юнак, трагічно загинули в обласному центрі під час стрілянини під стінами СБУ.

Подоляни, що увійшли до Небесної сотні

Дмитро Пагор, с. Хропотова, Чемеровецький район
21-річний хлопець загинув під стінами СБУ у Хмельницькому під час трагічних подій 19 лютого.
“Ми з Дмитром познайомилися на Майдані у Хмельницькому. Разом пішли під Хмельницьке СБУ. Люди зупинили тролейбус і протаранили ними ворота, а коли відштовхнули його, ворота впали, і одразу почалася стрілянина. По людях, на ураження! Мене якийсь чоловік схопив за рукав і смикнув у бік. Хтось поряд зойкнув, я обертаюся, а це Діма падає. Я присіла біля Діми, підняла його за голову, від хотів щось сказати, губи рухалися, але закотив очі. Я помацала пульс, його не було. Дмитро стояв просто за мною, і якби не той чоловік, котрий мене смикнув – та куля стала б моєю”, - каже свідок тих подій Лариса Корнієнко.
“Діма був чудовим другом, я його змалечку знав, по сусідству живу, - говорить односелець Дмитра Сашко Богдан. – Разом у садочок ходили, потім до школи. Разом поступили в Кам’янець-Подільський державний аграрно-технічний університет, в одній кімнаті жили. Діма був добрим, енергійним і кмітливим хлопцем. Ніколи нікому в допомозі не відмовляв і дуже техніку любив”.
Дмитро в університеті вчився заочно, а у Хмельницькому працював на автомобільній мийці. Друзі по роботі кажуть, що на Майдан хлопець пішов через свої переконання.
Дмитра відспівали у місцевій церкві, поховали на сільському кладовищі. У нього залишилася мати, батько та молодший брат. До свого 22-річчя хлопець не дожив 2 місяці.
Людмила Шеремет, Хмельницький.
71-річна Людмила Шеремет була смертельно поранена під стінами СБУ у Хмельницькому. Протягом трьох днів лікарі Хмельницької міської лікарні боролися за її життя. Куля пошкодила тканини головного мозку, і жінка, яка не приходила до свідомості весь цей час, померла.
Прощальна панахида відбулася на головній площі міста 23 лютого. На неї зібралися сотні хмельничан як знайомих, так і тих, що не знали особисто загиблу, але хотіли віддати шану людині, яка волею трагічного випадку об’єднала хоч на кілька годин усіх, хто бореться за свободу, справедливість та краще майбутнє.
Колона пройшла містом, до кладовища у Шаровечці. Саме там поховали жінку.
«Не маємо права забути, якою ціною нам дається перемога у мирний час. Не маємо права зрадити пам’ять, допустивши уже пройдені одного разу помилки», – коментує родич загиблої і ледь помітно втирає сльозу.
«Нехай земля їй буде пухом, а пам’ять світлою!» – з такими словами, подумки чи вголос поверталися усі учасники похоронної процесії…
До виходу на пенсію пані Людмила працювала лікарем-гінекологом у Хмельницькому міському перинатальному центрі. За словами колег, вона була активною і чесною людиною. Її поважали і любили рідні, колеги, сусіди та знайомі.
“Людмила завжди була у перших рядах і добивалася правди, тому і загинула. Вона постійно ходила на Майдан, закликала всіх ходити і віддала життя за правду”, - розповідають про загиблу колеги.
У Людмили Шеремет залишився чоловік, донька і онук.
Сергій Бондарчук, Старокостянтинів.
Сергій Бондарчук був вчителем фізики у Старокостянтинівській гімназії, членом “Просвіти” та головою міської організації “Свобода”. Він регулярно їздив до Києва на Майдан, але повертався, щоб проводити уроки у школі.
20 лютого 2014 року загинув у Києві на вулиці Інститутській внаслідок вогнепального поранення, завданого снайпером.
“19 лютого, коли він їхав до Києва востаннє, я хотіла також, але він сказав: “Ні, Лідіє Іванівно. Не ображайтеся, але не візьму, тільки чоловіки їдуть, - розповідає колега покійного, вчителька української мови Лідія Ярохно. - Ввечері того ж дня говорила з ним по телефону, він розповів, що все нормально, добралися до Києва, розмістилися на третьому поверсі у КМДА. А наступного дня його не стало”.
За словами колег, Сергій Михайлович був м’якою та толерантною людиною, ніколи не нав’язував іншим власних поглядів. Він був переконаним патріотом і казав, що буде воювати за Україну, якщо доведеться.
У Старокостянтинові залишилася кохана дружина Тетяна, теж педагог, працює заступником начальника місцевого управління освіти і є членом “Свободи”, у Києві — 29-річний син Володимир і невістка.
“Він жив із дружиною душа в душу, дуже хотів дочекатися онуків, - розповідає колега покійного, вчителька української мови Лідія Ярохно. - Він мав усе: хорошу сім’ю, улюблену роботу (пропрацював у школі 21 рік, з моменту заснування — прим. авт.), хороший матеріальний достаток. Міг би відсидітися, але поїхав. Це найголовніший урок, який він дав своїм учням”.
Анатолій Корнєєв, с. Рудка Кам’янець-Подільського району.
Очільник Рудської сільської ради у відповідальний момент «переплавив орало на меч» та пішов захищати право своїх дітей на майбутнє.
«Його не можна було втримати вдома, батько усім серцем рвався у Київ на майдан. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…», - каже донька Дарина.
«Анатолій був роботящою людиною. Попри те, що працював головою сільради, він дуже любив землю. Йому більше по душі було займатися вирощуванням, аніж сидіти у кабінеті. Уявляєте, у нього було близько 50 сортів лише однієї картоплі. Якщо у Анатолія хтось брав саджанець, то той неодмінно приживався. Він дуже часто їздив на майдан у Київ, возив туди картоплю, буряк, моркву та інші овочі, які сам вирощував. Не міг залишатися осторонь, не така він людина», - розповідає колега Анатолія Корнєєва голова Княжпільської сільської ради Микола Брянгін.
Мабуть, символічно, що Анатолія Корнєєва ховали 23 лютого у День захисника Вітчизни, адже ще три дні тому Анатолій Петрович – аграрій, голова сільради – неозброєним йшов під кулі.
«Вранці 20 лютого Майдан перейшов у контрнаступ. Люди з камінням, дрючками погнали добре екіпірованих бійців. Вони почали дряпатися на пагорб та бігти через вулицю Інститутську. Тут наші шляхи з Анатолієм Петровичем розійшлися. Він пішов правим флангом. Люди від куль снайперів падали як підкошені, жерстяні щити не рятували. Я прибіг до Жовтневого палацу, він уже був мертвий», - пригадує друг сім’ї Віктор Міщишин.
Микола Дзявульський, Шепетівка.
56-річний Микола Дзявульський — громадський активіст, вчитель географії та біології, помічник-консультант народного депутата України Ігоря Сабія. Він очолював громадську організацію “Шепетівська спілка підприємців”. Неодноразово брав активну учать в організаціях мітингів в підтримку євроінтеграції.
Загинув у Києві на вулиці Інститутській від пострілу снайпера 20 лютого.
“Знаю його як чудову людину, чесну, порядну і відповідальну. Такі, як він, не зраджують і не здають. Він все життя був патріотом і боровся за вільну незалежну Україну”, - сказала про загиблого громадська активістка Наталя Рохова.

Серед загиблих силовиків двоє подолян
Постраждали під час подій Євромайдану і представники внутрішніх військ та інших силових структур.
18-річний Олексій Сивулько із села Маниківці Деражнянського району восени пішов в армію і потрапив у внутрішні війська. Його частина базувалася у Донецькій області, під час подій Євромайдану її направили до столиці.
“Конкретно ніхто нічого не знає. З січня він стояв на морозі, замерз, впав у кому, так і не прийшов у себе. Помер 19 лютого у Київському госпіталі, - повідомили у Маниківській сільській раді. - Батькам прислали повідомлення, що “смерть настала під час виконання службового обов’язку з охорони громадського порядку”, діагноз лікарів — гнійний гемісинусит”.
Поховали Олексія у рідному селі 21 лютого. За словами односельчан, він був вихованим і порядним хлопцем. Після закінчення місцевої школи пішов служити в армію за власним бажанням. У хлопця залишилися батьки і маленька сестричка.
31-річний хмельничанин, капітан Дмитро Дунець помер через проблеми із серцем після добового чергування на Грушевського.
«Наша частина у Києві виконувала завдання по охороні громадського порядку. Дмитра змінили, приїхав відпочивати і не прокинувся. Інші хлопці попросиналася і побачили, що Дмитро не встає. Судово-медична експертиза показала, що проблема виникла саме із серцем. Перед смертю він заступив на добу. У його день ніяких сутичок не було», - розповідає заступник командира військової частини, де служив Дмитро Дунець, Олександр Росляков.
З 1999 року Дмитро проходив службу в підрозділах протиповітряної оборони, у 2003 році вступив до військового інституту внутрішніх військ МВС України. Після випуску Дмитро проходив службу у полку спеціального призначення «Тигр», близько року тому став начальником фінансової служби військової частини 3035 управління Східного територіального командування, що у Луганську.