«Я навіть одразу не зрозумів, що мене поранили»

Олександр Полудніцин, котрого торік поранили біля хмельницького СБУ, після лікування у Чехії почувається повністю здоровим

56-річний Олександр Полудніцин з перших днів революції був на столичному Майдані. Але у лютому дуже застудився і приїхав додому підлікуватися. «19 лютого ввечері я збирався знову їхати до Києва. Але зранку по телевізору почув, що у Хмельницькому неспокійно, – згадує чоловік. – Одразу поспішив на Майдан, до облдержадміністрації. Мітингувальники якраз розділилися на дві групи. Одні пішли під прокуратуру вимагати, щоб силовики визнали владу народу. Інша група рушила до приміщення СБУ із вимогою, щоб хтось вийшов до народу. Але двері там були замкнені, і ніхто не думав виходити і говорити з людьми. Ми підійшли впритул до дверей... І раптом пролунали постріли. Я відчув біль у животі і впав. Краєм ока бачив, як неподалік впала Людмила Шеремет. Спочатку сильного болю не відчував. І навіть у думках не міг допустити, що хтось посміє стріляти у людей бойовими кулями. Я думав, що застосували травматичну зброю і моє поранення несерйозне, що я зараз стану і піду далі. Але звестися на ноги не вдалося. Власне, усі присутні на деякий час просто впали у ступор. Лише один хлопець зрозумів, що сталося. Він підбіг до мене і запитав: «Вас поранено?». Не в змозі щось сказати, я ствердно кивнув. Хлопчина відтягнув мене на інший бік вулиці. І тільки тоді люди оговталися, кинулися до поранених, викликали «швидку». Треба сказати, що медики приїхали дуже швидко. Так само оперативно спрацювали лікарі міської лікарні, куди мене привезли: вже хвилин за тридцять я лежав на операційному столі.

Після операції поїхав доліковуватися до Чехії. Там мені провели обстеження і відзначили високу майстерність наших лікарів. На жаль, у нас немає потрібного обладнання та умов для лікування. А от кваліфікація медиків – на висоті. У Чехії я пробув два місяці, але у лікарні — лише одинадцять днів, потім лікувався амбулаторно, жив у готелі. Це все доволі недешево. Мені багато допомагали прості люди – українці, котрі живуть у Чехії. Приносили одяг, медикаменти, гроші. Та й моральна підтримка у чужій країні, та ще й після важкої травми та психологічного стресу багато важить. А от самих чехів події в Україні мало хвилюють, більшість з них і не знають, що у нас відбувається. Люди живуть своїми проблемами: робота, родина, відпочинок».

Сьогодні Олександр Федорович на здоров'я не скаржиться. Але дуже турбується про друзів, однопартійців, котрі теж постраждали під час Революції Гідності і не змогли так швидко реабілітуватися.

А розчарування у надіях Олександр Федорович пережив ще у 2004-му. Щоправда, каже, саме Майдан 2004-го його загартував, зробив мужнім і... навчив особливо не вірити обіцянка політиків та чиновників. «Особливих ілюзій щодо швидкого покращення нашого життя минулого листопада я не мав, – зізнається Олександр Федорович. – Як і більшість українців, вийшов на протести, бо було вже несила терпіти. І, треба сказати, що таки результати Майдану є. Насамперед, у тому, що Янукович втік з країни. Власне, Майдан зупинив країну на краю прірви. Але сьогодні є претензії до влади, котра нічого не хоче змінювати.

Найбільше нашій державі заважає розвиватися корупція. Тому найперше, що потрібно зробити – це її подолати, створити сприятливий інвестиційний клімат, щоб інвестори вкладали гроші в нашу економіку, а люди мали роботу. Та сьогодні ніяких змін ми не бачимо, лише погіршення життя, безробіття, зростання цін. Тому на досягнутому зупинятися не збираємося».