ye-logo.v1.2
29 Вересня, 2020

Не мачо

1147

Добила мене остаточно моя колишня подруга по духу, колишня сусідка по ліжку та колишня колежанка по роботі своїм їдюче-жіночим вердиктом: «Ти вже як Сашко з телебачення нашого – самотній та з котом.

 Але ж у нього якась там дисфункція, кажуть. Чи у тебе вже теж?!» І навіть її сенбернарячі очі посміхалися недобре, наче випитуючи страшну правду про скелет у моїй шафці. Люда, звісно, була відшмагана словами до почервоніння на шкірі. Але пішла від мене, задоволена здійсненим. Їй на тижнів два вистачить тепер життя без встромляння колючок у привабливі, а тому такі привабливі для штрикання, місця чоловіків.
Але зерно впало в родючу землю. За тиждень, промучившись, відганяючи марення про самотню старість, я вирішив тихцем спростувати її вирок. Отже, для спростування потрібні були ідея, задум та план по пунктах. Ідея проста: за два-три дні знайти, як мінімум, симпатичну, розумну, приємну, талановиту напарницю для походів у кіно-театр-кав’ярні, а згодом надати їй статусу соратниці та супутниці життя. План – припинити відкидати запрошення на усі світські й не дуже тусовки і просто вибрати з наявних надцяти пропозицій.
В пошуках подруги я рушив на дискотеку. Всівся за барну стійку. Поки бармен змішував мені коктейль, я підморгував білявці. Вона сама підійшла, щойно я зробив перший ковток.
– Ти тут уперше?
– Так, а що, помітно?
– Ну, я тут постійно тусуюся.
– Що будеш пити? – це я так за правилами жанру в кавалера граю.
– «Секс на пляжі».
От жах, мене від однієї лише назви ніби заковбасило.
Ми п’ємо і похитуємо головами в такт примітивній музиці. Розмовляти нема про що. Почуваюся повним ідіотом.
– Ідемо потанцюємо? – каже.
Після танцю пішли на перекур. І тут я згадую, що не спитав, як її звати.
– Мене Орестом звати. А тебе як?
– Зоряна.
– І як тобі ця дискотека?
– Ну, тут прікольно, я люблю тут відриватись з дзєвачкамі. Тут завжди так весело.
Я рідко буваю на дискотеках, бо зайнятий завжди.
– А де ти працюєш?
– На телебаченні.
– Може, погуляємо містом?
– Давай. А то тут так жарко стало…
Ми бродимо вулицями, я затягую її в ресторан. В основному, тому, що голодний. Вона, як годиться, не їсть нічого – в дієту бавиться, хоч і без того худа, як тріска. Виходимо.
– Тебе провести чи викликати таксі?
– А шо, я тобі не понравілась?
– Чого ж, звісно, сподобалася. Просто пізно вже…
– Тоді, може, до тебе підем?
– Ну, йдем.
Ого, такої динаміки я не чекав.
Вдома Борька (це кіт мій) вже в паніці. Вилітає радісно назустріч. Тут помічає Зоряну, натискає на гальма і дивиться на мене впритул. Ревнує!
Я пораюсь із шампанським та бокалами, мала з цікавістю розглядає картини аквареллю на стіні.
– А шо це за художнік їх малював?
– То не художник, то я.
– Ці малюнки ти сам зробив? Ого! – з таким подивом це сказала, ніби я з вигляду ідіот останній, а тут таке…
– Звичайні собі картини. Зараз олія ціниться.
– Яка олія?
– Ну, картини олією писані.
– А як можна олією малювати?
– Ну, є фарби різні: акрилові, акварельні, олійні… А ти чим цікавишся?
– Ну вот, танцевать люблю.
– А ще що?
– Та все…
– А читати що любиш?
– Взагалі читати не люблю. Ці письменники якісь ненормальні всі. Про таке пишуть. Я читала тут якогось, то він про маніяка писав. І така брехня. Ніби той міг запах чути здалека, і шукав запах дєвствєніци. А потім знайшов і вбив її. І нашо про таке писати? Ще й фільм зняли…
– Ну а про шо тоді писати?
– Ну, не знаю. Шось пазнаватільне: про птічек, про рибок… Таке, шоб понятне було. А то начитаються всякі придурки такого і теж будуть вбивати дівчат.
Я промовчав. А шо тут скажеш? Зараз зізнаюся, що пишу, – втече. Хоча, може, краще б утекла.
Я курю на балконі, а вона все так само ходить неприкаянна і всюди свого носа пхає. Нащось мучить мого кота, а він пручається і під диван тікає. Треба комедію закінчувати.
Якраз в цей момент із вітальні почулося гучне «баббах!».
– Що сталось?
– Да я толька хатєла пальцем потрогать, а ета штука свалілась! Я чуть разрив сєрца нє получіла! – явно стривожена, аж російською заговорила. Моя гітара валяється сумно на підлозі.
– Та не хвилюйся. Все нормально.
– Як я можу заслужити твоє прощення? – підходить ближче і для чогось мені руку на груди ляп.
– Та не треба нічого заслужувати. Я і не злюсь.
– Та ні, я так не можу, – тулиться і все таке.
– Ну, чесне слово, не злюся, – чорт, треба вибирати: або відійти і виглядати дурнем, або самому продовжувати… Я відвертаюсь і бачу, як мій котяра дере її сумочку.
– Борька! – кричу, як навіжений. А дерматин вже геть зіпсований. Він це вміє.
– Да я єго сейчас прідушу! – писклявий голос ззаду. Зоряна біжить за котом на кухню, а я – за ними. Вона хапає зі стола черпак і шуркає ним під кріслом.
– Та шо ти робиш!!! Лиши кота!
– А на кой хрєн он к моєй сумкє лєз?
– Та він все дерматинове рве.
– Ета нє дєрматін! Ето же Луі Віттон!
– Та я тобі відкуплю твого Вітона. Лиши кота! – знаю я таких луі і арманів – на базарі за копійки купити можна. Але мала продовжує штрикати бідну тварину.
– Ти шо, скажена? – я видираю черпака.
Далі я не зовсім добре пам’ятаю хід подій. Сварилися ми довго: вона – російською і з матами, а я чистою солов’їною, правда, теж із матами. Потім викликав їй таксі і дав триста гривень на нового «луівітона». Сіли ми з Борькою на диван і мовчимо.
– Я тебе ні на кого, старий, не проміняю. Ти тільки не дери таких брендів. Бо ти ж мені виходиш не лише дорогий з моральної точки зору, а і з фінансової теж...

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую