Гроші, які стали «коефіцієнтом життя» не замінять дитину – каже мати Дмитра Пагора

Рідні загиблого Героя Небесної Сотні досі не знають чи була його смерть жахливою випадковістю чи результатом злочинного наказу.

Дмитро Пагор прожив дуже коротке життя. До свого 22-річчя хлопець не дожив 2 місяці. Він загинув унаслідок вогнепального поранення під час стрілянини під Хмельницьким управлінням СБУ 19 лютого 2014 року.

Куля з автомата Калашникова поцілила активістові в голову, й він загинув у «швидкій» просто під стінами СБУ. Ця трагедія сколихнула тоді всю область й хлопцеві посмертно присвоїли звання Героя України. Нині в селі Хропотова біля школи, в якій навчався Дмитро, стоїть величний пам’ятник. Його встановили на кошти громади, школярів та спонсорів. На чорному граніті викарбуваний юний усміхнений хлопчина з серйозними чистими очима.

Смерть від кульового поранення в голову – це все, що знають про ті обставини його рідні. Мати Дмитра сподівалася на справедливе розслідування. Хотіла знати, чому загинув її син, і хто має понести покарання. Та зізнається, за чотири роки жодних зрушень немає і навряд чи вони будуть. Навіть після смерті юнака не те що не знайшли винних, а навіть не визначили можливого «стрілка».

«На мою думку, у Хмельницькому вже давно нічого не робиться. Раніше, коли я їздила у Київ, мені сказали, що у Хмельницькому всі все знають. Але ні у Хмельницькому, ні у Києві нічого так і не з’ясували офіційно. З того часу все глухо, раніше хоч на допити викликали, а зараз – нічого. Ні адвокат, ні слідчі не телефонують. Я вже не вірю, що винних знайдуть і покарають», – розповідає пані Людмила.

Пані Людмила каже, ті, хто в Києві, вони ще можуть боротися і чогось досягнути, бо їх багато, вони на місці. А вона з Чемеровеччини одна. У Хмельницькому, каже, розслідування нікому не потрібне, а до Києва їздити немає чого, адже змін все одно немає.

Читайте також: Річниця трагедії під хмельницьким СБУ: у мітингувальників стріляли з кулемета?

«Я не бачу жодних кардинальних змін ні у країні, ні у владних структурах. Діти хотіли кращого для країни, його немає. На мою думку, змінилися лише люди. Вони стали іншими, зрозуміли, що таке Україна і те, що її потрібно любити. І молодь і старше покоління усвідомлює, що ми українці й намагається це показувати. Але я сподіваюсь, що зміни все-таки відбудуться і не тільки в людях, а й в у владі й країні загалом. Я сподіваюся на краще, і хочу вірити, що мій син загинув не даремно», – розповідає мати Героя.

Свої обіцянки виплатити грошову компенсацію держава виконує, але зізнається, гроші, які стали «коефіцієнтом життя» не замінять їй дитину.

«Із обіцяного не виконали лише одне – не встановили на тому місці, де загинув мій син, якийсь пам’ятний знак. Так, біля хмельницького управління СБУ встановили пам’ятний знак на якому викарбуване прізвище та ім’я сина, але я приїжджаю не до парадного входу, а до місця, де вбили Діму. Я хотіла, щоб там поставили який пам’ятний знак, для того, щоб я могла приїхати та поставити свічку чи квіти. Тому що, коли я приїжджаю до Хмельницького і кладу там квіти та вази, то до вечора їх забирають і викидають. Я їздила і просила, щоб там щось встановили, мені багато не потрібно. У відповідь почула те, що потрібно взяти дозвіл в архітектурному відділі міста Хмельницького. Пішла туди, там сказали, що нічого проти не мають і дали добро. Потім навіть пообіцяли, що самі встановлять пам’ятку, але й досі ніхто нічого поставив. Тому я вже й не сподіваюсь, не їжджу і не прошу, бо думаю, що ніхто того робити не буде», – ділиться Людмила Василівна.

Про те, що Дмитро «затятий борець» за майбутнє країни, який мало не щодня приходив на місцевий Майдан, жінка й не здогадувалася. Каже, син не розповідав що ходить у Хмельницькому на мітинги, казав – тільки на роботу. От і того дня матері нічого не сказав, а за декілька годин до загибелі й взагалі повідомив, що уже вкладається спати і просив не відволікати.

«Я чула про те, що відбувається у Хмельницькому і хвилювалася за сина, але він казав, що на Майдан не ходить, тільки на роботу. Працював він на автомобільній мийці. Кілька годин до того, як Діма загинув, я телефонувала йому, він сказав, що у нього все добре, і щоб я не хвилювалася, бо він вдома. Син просив не тривожити його, бо він приїхав з роботи, стомився і лягає спати. Тому, моя душа була спокійна і я до нього більше не телефонувала. Але через годину до мене зателефонували та сказали, що його вбили. Я не повірила. До останнього мала надію, що це якась страшна помилка, підступний жарт. Я досі не можу повірити, що у нашій сім’ї сталася така трагедія», – згадує матір Людмила Василівна.

Читайте також: «Хмельницький Майдан: Розслідування, яке згоріло»

Мати Дмитра й досі картає себе за те, що, коли того вечора говорила з сином не відчула біди.

Дмитро дуже любив техніку. Своїми руками змайстрував собі мотоцикла, попросив бабусю пошити йому український прапор, який потім чіпляв до мотоцикла і їздив селами. Так і залишились у Пагорів: стяг і розібраний мотоцикл, якого немає кому полагодити. Мовчить у кутку Діминої кімнати гітара, яку хлопець купив на власні гроші та сам навчився грати.

«Мій син був дуже веселим та радісним, дуже любив грати у футбол. У нього було багато друзів, він був душею компанії. Усі його дуже любили. Діма завжди спішив жити, хотів багато чого зробити і усюди встигати. Був дуже самостійним, хотів сам заробляти на життя. Переїхавши у Хмельницький, Діма завжди казав, що все у нього добре», – розповідає Людмила Василівна.

З того часу, як жінка втратила свого сина, її життя кардинально змінилося.
«Я досі можу повірити, що Дмитра немає. Це дуже складно, адже коли втрачаєш дитину, то втрачаєш і частину себе. Це найгірше, що може статися у житті матері. У моєму житті все кардинально змінилося. Після трагедії почалися проблеми в сім’ї, чоловік замкнувся у собі, а згодом ми розійшлися», – розповідає Людмила Василівна.
Жінка каже, що особливо важко споглядати на ровесників сина, адже її Діми серед них немає.

«Важко дивитись, як однокласники та друзі сина одружуються, як у них народжуються діти, а у Діми цього не було і вже ніколи не буде. Я б також хотіла радіти внукам, але на жаль, не можу. Я нікому не бажаю зла, але мені дуже боляче від того, що мій син не зможе пережити всі ті емоції. Та понад усе я мрію про те, щоб усі діти були живі-здорові. І ні за що не хочу, щоб комусь довелося пережити моє горе», – каже пані Людмила.

Читайте також: Сергій Горбатюк про події під СБУ: «Дійшли висновків, що «майданівці» самі себе перестріляли»