«Все, що не смертельно, можна пережити»: історія переселенки Вікторії Попової

З 14 липня 2022-го рідний, такий затишний і комфортний Нікополь, що на Дніпропетровщині, щоночі (а згодом і цілодобово) глухнув від пекельних звуків, двигтів-здригався від обстрілів «Градами», раз-по-раз засвічуючись страшними вогнями-феєрверками. Як карткові спалахували і сипалися будинки, а ті, що вціліли, дзвеніли вікнами й усі тремтіли-хиталися. В місцевих чатах щоденно з'являлись повідомлення про вбитих, поранених.

Перебігти бодай до якогось укриття небезпечно: не встигнеш – надто густо і низько летить. Тож довгих півтора місяця тоді 53-річна Вікторія Попова з кішкою-британкою Стефанією щоночі тремтіли в коридорі, мимоволі пригинаючись від гучних безперервних залпів. Кішка несамовито кричала, аж ревла, від переляку. Вікторія Альбертівна ж в якомусь паралітичному ступорі мовчки дивилася на світлину єдиного сина й іконку, що вчепила на стіні, а на колінах затискала фото чоловіка. Геннадій пів року не дожив до цього пекла.

«Ось і настав той час, коли живі заздритимуть мертвим, - шепотіла до нього. – Як же так? Як ти міг мене тут залишити?». Від постійного стресу кішку Стефанію паралізувало, а згодом її серце зупинилося. Вікторія ж (мозок рятувався, як міг) все частіше стала ловити себе на тому, що пам'ятає лиш початок артобстрілу, чому ж і як по його завершенні опиняється в зовсім іншому мікрорайоні міста – не знає. «Якби ж воно убило, як мовиться, одразу, - міркувала, - ризикую опинитися в «дурці» чи інсультному відділенні».

Одягати радісну маску Вікторія так і не вміє

Син з перших днів війни наполягав, аби їхала до них з дружиною у Кам'янець-Подільський. Її старенька мама відмовлялася залишити свою домівку (нікопольське житло сина, до слова, суттєво постраждало).

«Бабусю, я не можу вивезти з небезпеки свою маму, бо вона не залишить свою, - старався правильно підібрати слова Ілля. – Якщо щось станеться, навіть похоронити вас ніхто не доїте». «Втікай, доню, - наполягла старенька. – А я тут залишуся. Тут батько ваш похований і мама моя. Та й нічого зі мною не станеться».

Так від обстрілів ховалася Стефанія

28 серпня сіла у потяг «Запоріжжя – Львів». В посічених переповнених вагонах, всі, від маленького до найстарішого, якось безвихідно-приречено мовчали, підібгавши під себе ноги. Усі вони, покинувши геть усе, їхали фактично у нікуди.

Вікторія міцно стискала у руках кілька фото, що встигла схопити із дому, й ноутбук. У них – все життя. Спомини всю дорогу снували павутиннями в голові вимушеної подорожуючої. Рідний Нікополь вона покидала, лиш коли навчалася у виші. По його закінченні всі роки працювала вчителем математики. Майже до повноліття сама виховувала-підіймала синочка, на кількох роботах постійно працюючи, вважаючи себе затятою холостячкою. Аж поки не звела доля зі знайомим із 25 років чоловіком. Геннадій пройшов Нагірний Карабах, тож вмів цінувати кожну секундочку.

«Він для мене, моїх мами і сина став найсправжнісіньким заспокійливим, найміцнішою підтримкою, як мій тато, життя якого вкоротив інсульт, - не стримує сльозу вдова. – У нас було 10 років абсолютного безумовного щастя, ми жодного разу не посварилися».

Стискають серце такі кадри з рідного міста у чаті

Перед очима виринув образ щасливого Іллюші, який, по закінченні металургійної академії, у 2013-му здійснив свою найзаповітнішу мрію – став десантником, підписавши контракт із ЗСУ. А у 2014-ім почалася війна. Як вона чекала і молилася, знає лише Бог.

«Я боялася засинати, бо одразу марилося, що мене кличе син, - зізнається. – Ставила в календарі хрестики, аби не пропустити, коли замовляти сорокауст. Я спостерігала, як війна змінює-змужнює мого напрочуд позитивного постійно виваженого сина. Бачила, як він кричить ночами, коли на кілька днів приїздив додому. Ні, не у відпустку – привозив побратимів «на щиті». Мені про ті події не розповідав нічого. З Геннадієм розумілися з пів погляду». Як тішилася жінка, що у січні 22-го син, заслуживши чимало нагород, врешті демобілізувався. Вони з дружиною Юлею, до речі, теж військовою, якраз на лелеку чекають. У Кам'янці-Подільському живуть. Тут їхня військова частина… За отримані виплати син придбав усю необхідну апаратуру, бо намірився втілити у життя наступну мрію – стати відеографом. Її виносив, ходячи з мамою на весілля, ювілеї, адже Вікторія більше двох десятиліть підробляла тамадою.

«Мамо, я знову мобілізувався», - почула у слухавці 24 лютого 22-го. Знову почалися його бойові дороги… А вони з вчителями плели сітки у школі. А у березні орки зайшли в Енергодар, за п'ять кілометрів, через Каховське водосховище, нікопольцям було видно всі жахіття…

З потягу зустрів Ілля. Як же личить йому, подумала й зітхнула, майорська форма. 30 серпня Юлечка народила Марійку. А 1 вересня Вікторія Альбертівна мусила підключитися до занять онлайн у рідній школі. А ще – допомагала бавити малечу, разом чекали Іллю з Запорізького напрямку. Позитивну веселу маску, як належить вчителю, одягти не зуміла. Та і учням її вже не треба. Вони й досі, хто там залишився, мимоволі пригинаються під час занять в облаштованих вдома укриттях під час чи не постійних артобстрілів, а у групі ледь не щоднини пишуть, хто в кого загинув. Якось вдалося перестати заїкатися. Хиткість в ногах, слабкість в усьому тілі й відсутність апетиту допоміг зняти психотерапевт.

«Я просто існую, - констатує жінка, - скучаю за домом. Боюся туди повертатися. Але коли квартироздавачка запитала, на який я термін, відповіла, що тільки-но звільнять Енергодар, лиш припиняться артобстріли, я в той же ранок вирушу В Нікополь. Хай там ще навіть не буде світла, тепла, води… Окрім основних уроків, стараюся брати багато додаткових занять. Не тому, що треба грошей, а щоб бути зайнятою, щоб не зійти з розуму. На нині я ідентифікую себе особою без минулого і без майбутнього, не сміючи складати бодай мінімальні плани на завтра».

Маму Вікторії в серпні 23-го вивезли до сестри в Обухів. Цьогорічного лютого збиралися усі на її 83-річчя. Жінка пакує валізи, бо дуже хоче додому. Донькам довелося таки показати їй дещицю з того, чим звітує щоранку й щовечора Нікопольський міський голова. Нема там куди повертатися. Поки що нема.

Найбільша відрада 55-річної нині кам'янчанки – Марійка, якій у серпні сповниться два. Потішить лелека небавом ще онукою чи онучком. Ілля вже три тижні як звільнився з лав збройних сил за сімейними й врешті таки пробує себе у відеографії.

«Все, що не смертельно, можна пережити, - завжди вчив Вікторію Геннадій, наставляючи: - якщо у нас всі живі й не хворі, отже, у нас все добре». Вона з усіх сил намагається дотримуватися цього принципу і не падати у відчай. От тільки ж як навчитись жити у війні? Нехай вже швидше буде Перемога...