Грузія. Земля святої Ніно

Позаду залишилось напружене очікування останніх тижнів: полетимо – не полетимо, нападуть – не нападуть, скасують рейс – не скасують, закриють кордони – не закриють… Тут ще підлив масла в вогонь Візз Ейр, скасувавши не те що рейси, а цілі напрямки польотів і дві нові бази: в Харкові та Львові. Безкінечні переговори по телефону і мегабайти листування в мережі дали свій результат (а, може, просто пощастило): всі квитки зі скасованого Львова були без доплати перереєстровані на Київ, летовище Жуляни. Джуліані, як жартують просунуті мандрівники. Так, аеропортик приємний. Невеликий, але з обов’язковою програмою-мінімумом: дьютік, зала чекання, кафешка і навіть – сюрпрайз – виставка картин сучасних київських художників. Тут же відбулася і зустріч нашої групи, абсолютну більшість якої побачив вперше. На око, так, ніби нічого, тьху-тьху, щоб не зурочити.

Літак заповнений вщерть. Сиджу майже в кінці салону. За мною якась київська компанійка хлебче віскі з горішками. Блін, жахлива турбулентність, давно такої не пам’ятаю. Літак кидає, як маршрутку на сільській дорозі. Публіка ззаду пробує жартувати: «Долбаниє сєпаратісти камнямі бросаются» . Ну, ось, дожилися. Колись я був в Абхазії, на початку дев’яностих. Все було: перехід групи в Абхазію через Кавказ, і веселий сван Заза з саморобною снайперкою, і Ахалцихський грузинський батальйон поруч з нами в Кодорській ущелині проти росіян та абхазів, і Ткварчельський анклав, з якого ми вирвалися, закосивши під російських туристів під охороною російських же десантників, і нічний пляж в Сухумі, де ми ховалися від обстрілу під час вуличних боїв, і перелякана групка туристів-земляків з Борисполя, що пристала до нас в Сухумі, і афера з останнім катером до Адлера, куди я вхитрився запхати і своїх хлопців, і бориспольців без грошей, які на той момент у всіх нас вже давно закінчилися… І відчуття безсилля за програну в Абхазії війну та щирий жаль і співчуття грузинам, що втратили шмат своєї землі. Ну, а що сьогодні мені скаже Ґєла в Кахетії? Запитає за Крим чи Донбас? І що я скажу йому? Думаю, скажу правду: все тільки починається, але шанси все відіграти назад досить високі. І ми не здамося. Не дочекаються.

Стюардеса нагадує, що летіти дві години та сорок хвилин. Якого дідька? Цей рейс – максимум дві години. Дядько, що сидить поруч зі мною, грузин з Одеси, теж не розуміє зміни часу польоту. Проте згодом все стає на свої місця: літак облітає Крим та Ростов і ми летимо зайвий час над Чорним морем, підлітаючи до Грузії строго з заходу. Так, міжнародні авіанавігатори віднесли Крим до зони, над якою польоти заборонені. Питаю грузина, що там в Одесі. Говорить, що після того, як наші розгромили табір російських сепаратистів на Куликовому полі та помстилися за загиблих в бою на Дерибасівській, все затихло. Але він переконаний, що Росія ще спробує щось втнути. Говорять про підготовку нападу на базар на «сьомому кілометрі» та про продажність і зраду "мєнтів". Дядько сам з Кутаїсі, живе в Одесі постійно. Каже, що в Одесі живуть люди 140 різних національностей, але всі вони хочуть миру і спокою, а російських сепаратистів підтримує меншість. Декілька місяців тому я б йому не повірив, але 2 травня 2014 року Одеса довела, що вона – українське місто.

Літак лягає на крило, розворот, бетонка, і – слава тобі, Господи! – ми приземляємось на летовищі Копітнарі, колишній військовій базі під Кутаїсі. Швидкий паспортний контроль, зелений штамп (Грузія для українців безвізова), наплічник в руки і – Ґамарджоба, Сокартвело! Доброго дня, Грузія!

Кутаїсі

А добре мати друзів! Друг , грузинською «меґобар», чекає на мене біля виходу з приміщення аеропорту. Обіймаємось, цілуємося – в Грузії чоловіки при вітанні цілуються один раз – сідаємо в бус, який очікує на нас на стоянці, Ґєла за кермом – і вперед! Майже ніхто з нашого гурту волоцюг в Грузії ще не був, хоча більшість неодноразово бувала в Європі, Туреччині, Ізраїлі. Зацікавлено дивляться у вікна, поки що мовчать.

Проте дивитися, по суті, немає на що: за винятком Тбілісі і Аджарії, Грузія – бідна країна. Військовий конфлікт з абхазами, осетинами та росіянами на початку 90-х, громадянська війна між Гамсахурдія та Шеварнадзе, розруха і бандитизм кінця 90-х, фактичний відхід Аджарії – все це опустило країну на рівень "плінтуса". Коли ми говоримо про тяжкі 90-і в Україні, то навіть не усвідомлюємо, як нам пощастило тоді порівняно з Закавказзям та Балканами. Досить сказати, що в ті роки цілі райони Грузії не мали світла, а за мінімальну місячну зарплату можна було купити лише 9 кілограм хліба. Про виплату пенсій декілька років навіть і не йшлося…

В січні 2004 року Міхо Саакашвілі став президентом країни, яка фактично втратила Абхазію, Південну Осетію, Аджарію та район Панкісі, в якому проживали чеченці. Країна була рекордсменом по рівню злочинності, корупції та наркоманії. Ніхто тоді в світі не вірив в успіх реформ, які затіяв Саакашвілі і його дійсно молода, прозахідна команда. Ніхто, крім Сороса, чий фонд надав 5 мільйонів доларів на перші 5 місяців для зарплат держслужбовцям. Блискавично Міхо провів реформи в міліції: фактично звільнив всіх міліціонерів і набрав нових, частину яких теж згодом було звільнено за корупцію. Сьогоднішня поліція в Грузії – одне з найбільших досягнень реформаторів, не корупційна структура, яка дійсно слідкує за правопорядком, і якою грузини гордяться. (Порівняли з Україною? Ну і як?) Далі відбулося фактичне знищення кримінальників, коли тисячі злодіїв були відправлені до спеціальних в’язниць. Також скасовувалися цілі служби, які являлись наскрізь корупційними: ДАІ, санстанція, пожежні інспектори. Максимально спростилося ведення бізнесу, кількість податків в країні була зменшена до семи(!). Міністерство юстиції стало дійсно прозорим і в прямому і в переносному значенні цього слова. Побачивши гарантії законності та легкість ведення бізнесу, до Грузії потягнулися інвестори з Туреччини, США, Євросоюзу, Азербайджану, Ізраїлю, Японії. Після установки Міхо на туризм в країні відбувся справжній туристичний бум. Також почали будуватися приватні гідроелектростанції, трубопроводи, найвідоміший з яких Баку–Тбілісі–Джейхан. Сьогоднішня Грузія не тільки прекрасно освітлена й забезпечена електроенергією – вона готується експортувати електрику в сусідні країни. Значно зріс і рівень зарплат та соціального захисту населення. Правда, з того часу Саакашвілі отримав смертельних ворогів в особі сімей звільнених, а часто і ув’язнених, мєнтів, службовців, криміналітету.

Але коли ви споглядаєте з туристичного автобуса пейзажі Імеретії, то бачите бідну пострадянську країну. Вбогі села, простенькі заправки, які не йдуть ні в яке порівняння з «ОККО» чи «VOG» в Україні, благенькі кіоски та крамниці, люди, що сидять в секонд-хенді на узбіччі і продають полуницю та вино, багато років нефарбовані брами та огорожі і майже повна відсутність новобудов. Обличчя моїх "волоцюг" поволі витягуються і хмурніють. Вони налаштовувалися побачити «країну-у-якої-все-вийшло», а тут реальний постсовок. І не помічають хороших доріг та досить таки потужного потоку дорогих іномарок. Хоча дорогі вони в Україні, а тут ціни дешеві, майже європейські: Саакашвілі фактично скасував мито на автівки, а перереєструвати машину можна за 20 хвилин і практично задарма. Нам так не жити! А, може, все-таки житимемо так після Майдану?

Приїздимо до Кутаїсі. Місто так собі, але тут розташований Баґраті – храм, побудований царем абхазів і грузин Багратом ІІІ понад тисячоліття тому на величному пагорбі над центром сучасного міста. Ще донедавна велична споруда стояла напівзруйнованою, але в 2012 році уряд Саакашвілі завершив реставрацію храму. Сьогодні цей собор Успіння Пресвятої Богородиці входить до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Туристи є, проте їх небагато. Майже завжди моляться грузини, часто бувають весілля. Але собор великий, колони товстезні і завжди є можливість усамітнитися. А що ще потрібно у церкві?

Територія обіч Баграті зелена, відкрита, досить простора. Від хреста, встановленого на честь 2000-ліття від Різдва Христового, відкривається чудова панорама на місто і Месхетський хребет, що біліє сніговими верховинами вдалині. Ну, окрім Баграті і панорами в Кутаїсі у нас ще одна важлива справа: тут ми збираємось повечеряти. Швидко знаходимо народний генделик, беремо салати, хачапурі, хінкалі. Ґєла дістає бутлю білого «Ркацителі». Наші замовляють також «Боржомі», грузини і я – «Набєґлаві» (забігаючи вперед, скажу, що вже за пару днів майже вся група перейде на «Набєґлаві», хоча й «Боржомі» – досить непогана). Оскільки серед нас є священик, група співає молитву, а панотець благословляє трапезу. Грузини з повагою та зацікавленням дивляться на нас. Вино та смачні страви розслабляють і звеселяють, тож далі, по дорозі на Кахетію, куди ми прибуваємо після опівночі, група натхненно співає українських пісень…

Кахетія

В Кахетію я потрапив вперше лише декілька років тому. Віддалена, занедбана, невідома, не туристична територія. Щоправда, так було донедавна. В Кахетії майже не було чого показати і чим похвалитися. Принаймні так думала абсолютна більшість. Але команда грузинських реформаторів вважала інакше…

Отже, чим славна Кахетія? Вином, в першу чергу. Унікальні геологічно-кліматичні умови Алазанської долини дозволяють вирощувати тут такий виноград, який не те що у всій Грузії – на всьому пострадянському просторі не має рівних. Вулканічні ґрунти і довге сонячне літо в поєднанні з Кавказьким хребтом, що захищає від холоду з півночі, створили ідеальні умови для високоцукристого винограду. Сапераві, вирощений в Алазанській долині, є еталонним і, власне, найсмачнішим виноградом, який використовується при виготовленні червоних сухих та напівсухих вин «Сапераві», «Кіндзмараулі», «Піросмані». Ну і, звісно, знаменита «Хванчкара» неможлива без цих ягід. Хоча і білі сорти винограду, такі як «Цолікаурі», «Ркацителі», «Мцвані», теж гарантують розкішний смаковий букет. А в поєднанні з оригінальною грузинською технологією виготовлення вина на світ Божий з’являються дійсно неперевершені шедеври.

Стосовно технології… Фахівці мене поправлять, але якщо підійти до теми дуже спрощено… Грубо кажучи, в світі є дві основних форми виготовлення вин: європейська, вона ж французька, та кахетинська, вона ж грузинська. Європейці видушують виноградний сік, розливають його в амфори чи пляшки і витримують до необхідної кондиції. Грузини ж чавлять сік з ягід, але заливають його в квеврі (величезні глеки, вкопані в землю) разом з шкірками, кісточками і навіть гілочками. Лише після бродіння вино розливають в інші посудини та відправляють на зберігання і дозрівання. В підсумку смак такого вина виходить сильнішим, більш насиченим, дещо навіть терпкішим. Ніхто не говорить, що європейські вина гірші, а грузинські кращі, ні. Вони просто РІЗНІ.

Грузія, очевидно, дійсно може вважати себе батьківщиною вина. Справа в тому, що виноград ніколи сюди не був завезений, як, наприклад, у ту ж Францію чи Чилі. Для Грузії виноград – автохтон, він росте тут споконвіку, з’явившись ще до появи людей. Вавілов взагалі вважав, що весь світовий виноград походить з Закавказзя. Та й слово «вино», яке має однаковий корінь майже в усіх мовах світу, ймовірно, походить від грузинського «хвіно». Ну а те, що жоден поціновувач та естет від вина не може вважати себе повноцінним фахівцем без відвідин Грузії і особливо Кахетії, вже стало аксіомою. Винні тури на заводи регіону чи домашні марані стали мало не обов’язковими в іноземців, що прибувають нині в країну.

Ну а чому ж тоді раніше не позиціонувалась Грузія як батьківщина світового виноробства в СРСР? Запитання, швидше, риторичне. Згадайте, хто жив в ті часи, що пив народ? Вірно – дешеві плодово-ягідні, «чорнило», «бормотуху». Справжнього виноградного було мало, та й технології там були набагато серйозніші, а, отже, й продукт дорожчий. Кацапи глушили «водяру», українці тихо гнали самогон, грузини й молдавани смоктали домашні вина. Нечислена бідненька інтелігенція пила те, що завозили в найближчий гастроном, і то, бажано, подешевше. Ну а «Хванчкару» собі дозволяв лише Сталін та ще, можливо, Берія. І кому тоді був потрібен бренд «грузинське вино» чи тим паче винний туризм?

Те ж саме з другою «родзинкою» Кахетії – святими місцями та релігійними памятками. Комуністичній державі, яка системно боролася з релігією, «до лампочки» були храми, монастирі, лаври та місця поховань святих. Але сьогодні, крім вина, чисельні туристи приїздять подивитися на Бодбійську єпархію, де похована хрестителька Грузії свята Ніно, на єдину вЗакавказзі лавру Давід Гарєджа, монастир Алавєрді чи монастир і замок в Гремі. Ну і, звісно, Сігнахі.

Сігнагі

…Наш бус мчить по «кахетинському хайвею» в повній темряві. Ніч. Світло фар вихоплює з пітьми похнюплені села з занедбаними будинками. Чудові пейзажі, які тішать око вдень, зараз повністю розчинилися в темряві. Поодинокі суперсучасні яскраво освітлені поліційні відділки не можуть переламати загального, досить таки непривабливого, вигляду. Марія, яка сидить поруч, тихенько говорить: "Мені здається, що ми так далеко забрались сюди, що вже ніколи не виберемось". Киваю головою, ніби погоджуючись, але сам впізнаю знайомі місця і подумки відраховую останні кілометри і хвилини до цілі. Ну нарешті! Ми в’їздимо в Сігнагі і , ніби за помахом чарівної палички, все одразу змінюється. Незважаючи на те що вже за північ, вулиці яскраво освітлені: бруківка, клумби і водограї, таксисти, патрульна поліція, банкомати, ресторанчики і вогні казино. Але головне – архітектура. Неширокі, затишні вулиці складаються з майже суцільної стіни двоповерхових старовинних будинків. Дерев’яні балкони, різьблені двері, муровані брами, червона черепиця й виноград. Бронзові статуї та паркова скульптура рясно вкраплені в вуличний ландшафт. І, звісно, вивіски і написи, причому не стільки грузинською, скільки англійською. Очі Марії округляються і вона здивовано говорить: «Ну ніфіга собі…» Я вдоволено посміхаюся і кажу: - «Так, це Сігнахі».

Сігнахі, воно ж Сігнагі і Сигнахі – райцентр, вірніше, центр Сігнагського муніципалітету в Кахетії. Це малесеньке місто з населенням в 2200 чоловік – найменше в Грузії. (Ну, нас саме цим не дуже здивуєш, адже, наприклад, місто Белз в Львівській області має 2300 мешканців). Про історію Сігнагі відомо дуже мало: у XVIII столітті за наказом царя Картлі і Кахеті Іраклія ІІ на місці невеликого укріплення, що колись стояло на старому караванному шляху, було засновано місто. В 1770 році тут вже проживало сто сімей, здебільшого торговці та ремісники. Містечко на той час вже було обнесено великою фортечною стіною, побудованою з каменю та цегли. Фортечний мур вражає. Довжина стіни – близько 4 кілометрів, і охоплює ця стіна майже 40 гектарів надзвичайно складного рельєфу на схилі гори. Стіна двоярусна: ширина нижнього глухого ярусу приблизно півтора метра, а верхнього – 70-80 см. Різниця в ширині між ярусами з внутрішньої сторони слугувала бойовою стежкою. В фортечному укріпленні є 23(!) башти: триповерхові, з бійницями, камінами та бойовими майданчиками. Кожна з цих башт носить назву одного з навколишніх сіл. В фортечному мурі – 5 воріт. Центральні ворота, Магароскарі, з’єднуються безпосередньо з самою фортецею. В цю ж фортечну стіну Сігнагі вбудована церква Святого Стефана Хірселі.

Підтверджених документальних даних про місто дуже мало, більшість його історії – загадка. Незрозуміло, чому будувалося місто в такому незручному місці – на схилі хребта, високо в горах. Незрозуміло, що захищало такі монументальні стіни. Незрозуміло, чому більша частина міста збудована поза периметром міських мурів. Говорять, що першими мешканцями були вірмени. Говорять, що місто витримало чисельні облоги. Говорять, що на Сігнагі були часті набіги лезгін з сусіднього Дагестану. Проте, незважаючи на порівняно молодий вік міста, достовірної інформації немає, тому все це так і залишається на рівні місцевої міфології.

А офіційно статус міста Сігнагі отримав в 1801 році. Протягом XIX століття місто залишалося центром Сігнагського повіту Тифліської губернії. Подальша історія – невиразна і стає для нас цікавою лише в 2007 році. Саме тоді при підтримці Саакашвілі відбулася масштабна реконструкція Сігнахі. І Міхо це вдалось! Місто перетворилося в «лице грузинського туризму». Були проведені значні будівельно-реставраційні роботи, вдосконалена транспортна, банкова, туристична інфраструктура, залучені мільйони і мільйони доларів іноземних інвестицій. Будівлі і споруди міста витримані в стилі південно-італійського класицизму, дехто каже – в тосканському стилі. Ну, був я і в Тоскані, і значно південніше – не дуже схоже, за винятком червоних черепичних дахів. Як на мене, з таким самим успіхом можна стверджувати на схожість з Хорватією, а чи й Провансом. Сігнагі гарний своєю, особливою красою.

Місто розкинулось на південно-східному схилі плато Гомборського хребта, десь на висоті майже 800 метрів над рівнем моря. Сігнагі споглядає Алазанську долину з 400-метрової висоти. Саме панорама долини річки Алазань та вертикально піднесена стіна Головного Кавказького хребта за нею створюють той неповторний пейзаж, що приваблює багатьох туристів. Але й сам Сігнагі як європейський центр винного туризму становить також поважний інтерес. Церкви й башти, що височіють між помаранчевими дахами в облямівці буйної зелені, вражають туристів ще на під’їзді до міста. Теперішній Сігнахі – результат хорошої роботи інженерів і дизайнерів, він відроджений красиво й талановито. Відомий на сьогодні дослідник і популяризатор Грузії Мухранов вважає, що Сігнагі має багато чого, що приваблює туристів: чистота, дизайн, певні фішки, але міське життя тут ще не зародилося. Якщо процитувати: «В Сігнагі варто приїхати. Він зручний для гламурних розваг: весілля, бізнес-переговорів, корпоративів, вигулу дівчат. Він цікавий з точки зору містобудівництва й міського дизайну. Сюди варто возити європейців. Однак, з точки зору вивчення грузинського життя, він малокорисний». Проте в останньому я з ним не згідний.

В Сігнагі і його околицях знаходиться багато стародавніх церков та монастирів, історичних памяток та музеїв, винних заводів та природоохоронних територій. Сюди щорічно приїздять тисячі й тисячі прочан й туристів, частина з них – грузини. На сьогоднішній день це найкраща база для вивчення й огляду Кахетії. Зараз тут є дорогі готелі й дешеві гестхаузи, ресторани та кафе на будь-який смак і гаманець, історичний музей і музей полотен Піросмані, ринок з домашніми кахетинськими продуктами і, головне, з кахетинським вином! Літр хорошого червоного Сапераві або білого Ркацителі коштує 5 ларі (трохи менш як 3 долари). Але справа навіть не в ціні, а в смаку і відчуттях! І ми користуємося з цього і, сидячі на терасі з фантастичним виглядом на Алазанську долину, насолоджуємося смаком чудових кахетинських салатів, свіжоспечених хачапурі, шашлику з грузинською аджикою під смачне, п’янке вино. Ось у цьому для мене весь Сігнахі на сьогоднішній вечір…

VOLOЦЮГИ