Десять днів у дорозі зі школярами – історія першопрохідців Camino Podolico

В Україні запрацював перший офіційний піший маршрут за моделлю всесвітньо відомого шляху святого Якова, або Camino De Santiago. Називається він Camino Podolico та пролягає через тринадцять селищ і містечок Вінниччини та Хмельниччини. Загалом маршрут займає понад 250 кілометрів, але в майбутньому його планують продовжити до кордону зі Словаччиною та приєднати до міжнародного шляху святого Якова.

Що це за шлях? Хто ті відчайдухи, які долають пішки сотні кілометрів з рюкзаком на плечах. Для чого вони це роблять? Які враження першопрохідців подільського маршруту? Розповідаємо усе.

Дорогою Camino Podolico мандрівники знайомляться з місцевими архітектурними, історичними пам’ятками та природними краєвидами, а ночують в зелених садибах, готелях та навіть монастирях. Маршрут лише нещодавно завершили тестувати. Тепер всім охочим його пройти видають паспорти пілігримів – книжечку, в якій туристам під час подорожі у кожному населеному пункті ставлять печатку або наліпку, вказавши дату прибуття. Тим, хто пройшов усю відстань і отримав всі наліпки, видають спеціальний сертифікат.

Але були й першопрохідці Подільського шляху, які тестували маршрут ще до початку видачі документів пілігримів. Однією з таких відчайдух була Оксана Гопкало – вчителька англійської мови однієї зі столичних шкіл. Своїми враженнями від мандрівки вона активно ділилася в соцмережах та з авторами проєкту. А ще більше про свій шлях вона розповіла сайту «Є».

У дорозі з чотирма школярами

Пані Оксана обожнює подорожувати. Говорить, саме тоді коли змінює обстановку, по-справжньому наповнюється енергією і відпочиває. Наприкінці минулого року вона переглянула фільм про іспанський шлях Каміно де Саньяго. Через тиждень натрапила на публікацію, що в Україні теж буде відкрито подібний маршрут. Тоді ж і вирішила, що влітку має пройти його. У компанію взяла кількох своїх учнів і сина.

Початок незвичної мандрівки.

«Самій сумно йти, а дорослі зазвичай не хочуть проводити свою відпустку пішки в дорозі. Тож кращий партнер – це діти. Я запропонувала діткам в школі, після того сказала батькам. І ті відгукнулися», - каже мандрівниця.

Рушили в пішохідну мандрівку першого липня. Користуючись онлайн-довідником і трекінгом, завершили за десять днів. Оксана Гопкало разом з чотирма школярами стали другими, хто зважився пройти шлях від Вінниці до Кам‘янця-Подільського.

«Підготовки до мандрівки мінімум. Все, що від мене потребувалося: взяти квитки на потяг, продумати в який день де ми будемо, щоб продзвонити всіх і забронювати, - розповідає пані Оксана. - В путівнику є електронний трекінг. Просто треба завантажити додаток Google Earth чи Maps.Me. Для них потрібен інтернет, але з цим все нормально. Було буквально два три-місця, де він пропадав».

Дорогою мандрівники користувалися електронним трекінгом.

За її словами, планувалось, що вдень вони будуть долати по 20 кілометрів, але проходили менше – 13-16 кілометрів на добу.

«Це діти. Вони набрали великі пляшки шампуню, цукру, чаю, аптечки та інших додаткових речей. У результаті, в середньому рюкзак важив близько десяти кілограм. Це багато для походу. Діти були дуже зморені. Вони весь час реготали: коли ми їхали в потязі, перші дні походу. Мене це дуже тішило. Але на сьомий день вони притихли, втома накопичилася. Тому частину дороги ми під’їжджали, але десять кілометрів щодня мали точно пройти пішки», - додає мандрівниця.

Ішли не поспішаючи, сповна насолоджуючись краєвидами. Запровадили традицію щовечірніх купань у водоймах, ласували дорогою ягодами.

«Найбільші враження – люди»

Вінниччина запам’яталася пілігримам розлогим Південним Бугом, а Хмельниччина захопливими схилами та каньйонами. Крім природних краєвидів, вразила туристів й архітектура, а ще гарні доглянуті села, схожі на містечка. Однак, як зізнається пані Оксана, основну атмосферу створили люди.

«На Хмельниччині всі казали, що ми перші пілігрими, і дуже нам дивувалися. По-перше, вони були здивовані, що туристи все таки пішли. А, по-друге, обурювалися, чому їх не попередили, що маршрут запустили. Бо ж вони мали наліпки видавати. Тож нам довелося пояснювати, що це ми просто не чекали, а взяли та й пішли, - говорить туристка з Києва. – Дорогою з нами спілкувалося дуже багато людей. Вони були активні та привітні, хоча, звісно, не всі».

Під час мандрівки зупинялися в селах та спілкувалися із місцевими мешканцями.

Продовжували мандрівку у різну погоду.

Сушили та прали одяг і взуття у садибах та готелях, де зупинялися.

Як говорить киянка, для них це був, у першу чергу, екскурсійний похід. Їм не важливі були кілометри. Особливо, після ковідного карантину, тривалого спілкування в соцмережах, це була насолода спілкуванням з реальними людьми.

«Зіньків – це просто буря емоцій»

В тестовому онлайн-путівнику була інформація про інфраструктуру та місця Camino Podolico. Однак у мандрівці пані Оксані разом з школярами допомагало чимало людей не з довідника. Багато з них були педагогами.

«Вчительська епопея нас тримала протягом всього часу. Вчителі – це двигун і збереження всього старого», - додає вона.

Саме завдяки людям найбільше вражень справив на мандрівників Зіньків. Початково цей населений пункт туристи вирішили оминути, щоб скоротити подорож. Однак їх переконали, що туди треба йти. Через соцмережі вони знайшли двох вчительок – Валентину Когут та її сестру Галину Бернацьку, які організували громадський осередок «Хранителі історії Зінькова». Жінки допомогли туристам з ночівлею та організували детальну екскурсію.

В Зіньків мандрівники добрались якраз перед початком свята Івана Купала.

«Тоді було Івана Купала. Ми потрапили на свято з вогнищем і конкурсами. Люди нас пригощали ягодами. Ми питали, чи можна купити малину, а вони просто казали йти і їсти, - згадує мандрівниця. - Ми б самі обмежилися прогулянкою горою і церквами. Але нам пощастило. Те, що люди розповіли, те набагато цікавіше.

Пані Валентина розповіла туристам історію Зінькова.

Побували мандрівники й у місцевому музеї старожитностей.

Вранці мандрівники пішли в сільраду. Там працює пані Леся, в якої туристи ночували. Вона відвела їх в бібліотеку, де всі разом читали літописи.

«Далі було ще цікавіше. Бібліотекарка нас повела до руїн замку. Там підземні ходи. Я б сама не полізла і дітей не пустила. Але в неї були в очах такі вогники. Вона в шльопанцях на платформі, а нора майже вертикальна. Ми повзли. Нас провели по всіх підземних ходах, які можна було оглянути», - посміхаючись розповідає Оксана Гопкало.

Потім мандрівників все ж передали пані Валентині й подорож продовжилася: до дерев’яної церкви, музею старожитностей в Зіньнові.

«Після цього нам домовилися, де ми можемо поїсти, розповіли як дістатися до автобусу. Діти були зморені, ми потім багато під’їжджали. А Валентина з Галиною й далі до нас дзвонили і цікавилися де ми та як наші справи», - говорить киянка.

Продукти мандрівники переважно купували на місцях. Таким був сніданок в Маліївцях.

У зелених садибах гостям демонстрували різні цікавинки та проводили майстер-класи.

А ще було чимало водних розваг.

Після Зінькова були Маліївці з ефектним палацом Орловських й відомим водоспадом. Однак і цього разу найбільше запам’яталися люди – господарі зеленої сади, в якій ночували пілігрими.

У Дунаївцях їх «передали» наступним людям. Це була колишня вчителька, яка тепер працює в турагенстві. Вона зустріла мандрівників з екскурсоводом, який і показав найцікавіші тамтешні місцини. Так мандрівники відсвяткували сотню подоланих кілометрів.

Містичний Маків

Маків був останнім пунктом перед фінішним. Мандрівників зустріла кураторка частини шляху Camino Podolico і допомогла із ночівлею. Бо в путівнику була вказана локація – місцевий готель, але не було контактного телефону.

«Пізно увечері вона до нас приїхала з мискою малини, завела нас в свій сад. Показувала, де теплички, - ділиться пані Оксана. – Потім ми ходили по маленькому шматочку в центрі села, де колись був палац, а зараз школа. Єдине, що збереглось від панських будівель - флігель з левами на фасаді. Зараз в ньому музична школа. Марина розповіла нам так багато цікавого, ми почули купу легенд».

Заросле приміщення готелю у Макові.

Екскурсія осетровою фермою.

Додає Оксана, що в Макові взагалі було багато містики. Скелі, печери, шахти: усі оповиті містичними історіями, а поруч місцини з такими ж містичними назвами – село Привороття, Лиса гора.

«Маків, готель. Було враження, ніби ми після апокаліпсису – всі померли, залишилися тільки я і ще троє. Дуже крутий готель з гарними номерами і великим басейном, який не працює. У приміщенні є сауна, тренажерна зала, більярд, теніс, - говорить киянка. - Колись це все працювало, а зараз пустує. Болісно на таке дивитися. Там був привітний господар, жінка, яка готувала нам їсти, і ми».

Фініш був у Кам'янці-Подільському.

Тепер Оксана Гопкало очікує продовження подільського маршруту до кордону зі Словаччиною.

На десятий день мандрівки дісталися Кам’янця. Як прокоментувала пані Оксана, це «красиве місто, де фотографуєш кожний кубічний метр».

Переночувавши в готелі та почастувавшись у місцевих закладах, їхня мандрівка завершилася. А от апогеєм подорожі стала прогулянка на БРДМі. Його водій, почувши, що прийшли пілігрими, влаштував компанії безкоштовну екскурсію.

Як пережили

«Наш маршрут займав 228 кілометрів. Ми з них пройшли пішки 130. Щоб зарахувався Camino, треба пройти щонайменше 100 кілометрів за один заїзд. Паспорти пілігримів почали видавати пізніше. Але ми паспорти роздрукували самі. Я просто вклею туди наші фотографії і впишу дати, а потім роздам дітям, як сувенір. Хоча говорили, що першопрохідцям планують якусь відзнаку восени давати», - говорить Оксана Гопкало.

За період пішої мандрівки дітлахи веселилися і багато спілкувалися. У них був спільний чат з батьками, куди Оксана постійно висилала свіжі фото. А ще діти сильно втомились і навіть в певний період набридли один одному. Хоча напружені моменти були недовго.

«Шлях святого Якова показав нам багато садиб, палаців, заводів, чепурні села, чарівні річки і ставки, захоплюючі каньони, а головне - людей! Привітних, активних, відкритих і щирих», - підсумовує пані Оксана.

І додає: з нетерпінням чекає продовження подільського маршруту до Словаччини.

Маршрут розпочинається у Вінниці і завершується у Кам'янці-Подільському.

Кілька порад від досвідчених пілігримів:

• брати лише вкрай необхідні речі,
• зручне взуття та трекінгові шкарпетки
• палиці для скандинавської ходи (але тільки якщо вмієте ними користуватися),
• не боятися, Camino пристосовується сам до швидкості вашої ходи та можливостей!

Маршрут підходить для усіх: любителів екстриму чи релаксу, людей будь-яких видів зайнятості, екстравертів та інтровертів, активістів та домосидів.

Довідково: Проєкт «Camino Podolico: Подільський шлях святого Якова» реалізує Барська міська рада у партнерстві з Вінницькою міською радою, а також територіальними громадами Вінницької та Хмельницької областей в межах партнерської програми «Культура.Туризм. Регіони» Українського культурного фонду та Державного агентства розвитку туризму України.