ye-logo.v1.2
12 Листопада, 2019

Закони фізики

Світлана КАБАЧИНСЬКА Політика 957

Президентські вибори в Україні завершилися. За попередніми результатами, Віктор Янукович отримав 48,81% голосів, Юлія Тимошенко – 45,61%.*

Двічі у ту ж річку чи на ті ж граблі?
Може, це ненаукове спостереження, та інколи навіч бачиш, як формуються закони діалектики. Вибори – найкраща тому ілюстрація. Багато шуму, слів, облич і рухів – а потім р-раз! – і у всіх на очах миттєво відбувається діалектичний процес: оця вся різномаста кількість переходить у якість, тобто в результат.
В Україні 2010 року сталося те, що прогнозували соціологи щонайменше півроку: на виборах переміг Віктор Янукович. Щоправда, дослідження обіцяли суттєвий відрив між кандидатами: передбачалося, що в першому турі він складе до 20%, а в другому – до 14%. Та 17 січня продемонструвало скорочення розриву до 10%, а 7 лютого він узагалі зійшов майже до меж статистичної похибки: 3,2%. Тобто Юлія Тимошенко підтвердила репутацію політика, здатного на фантастичний фінішний ривок: у другому турі вона додатково мобілізувала 20% виборців. Хоч більшість із них голосувала не так за Тимошенко, як проти Януковича, та це не применшує заслуг чинного прем’єра. А якщо врахувати важкий економічний стан країни, за який прем’єр відповідальний, то, звісно, така підтримка – майже подвиг. 
 Однак і така надзвичайна здатність мобілізувати всі сили не привела до перемоги. Але й не дала підстав говорити про “остаточний розгром помаранчевих сил”. Може, це  й мала втіха. Адже закон маятника, про який політологи попереджали ще з 2005 року, відколи щось не так пішло в “помаранчевому таборі”, таки проявився: з однієї крайньої точки амплітуда громадської підтримки перемістилася в протилежну. Найдужче на це вплинули  не світова економічна криза і не різниця між сходом і заходом країни, а - нескінченні чвари між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, розбалансованість влади і її безконтрольність. Тож урожай  наразі пожинає той, хто першим спровокував розбрат між “помаранчевою парою”. Якщо це все ж таки Юлія Володимирівна, як усе частіше згадують її колишні соратники – то, воістину, “не копай іншому яму, бо сам у неї впадеш”. Якщо Віктор Ющенко – то для нього це прислів’я слушне тим паче. Втім, найдужче печалить те, що вітчизняні політики, які протягом останнього десятиріччя позиціювались як проукраїнські, виявилися не здатними переступити через особисті образи й амбіції заради інтересів народу й держави. Саме через це Україна, п’ять літ просмикавшись на місці, повернулася знову в ситуацію 2004 року. І, розчарована і втомлена всім, на що весь цей час сподівалась, а воно не збулося – зробила інший вибір, аніж тоді.

Перетягування каната?
Відтак Юлія Тимошенко, котра на цих виборах репрезентує команду переможців-2004, і тоді переможений Віктор Янукович  наразі помінялися місцями.
Але нинішній переможець – уже не той, яким був 2004 року. Тоді Віктор Янукович був типовим  представником жорсткої авторитарної влади, безпрецедентний хамський тиск якої на електорат і призвів до вибуху народного гніву. Та в той же час він відчував відповідальність за долю країни і помітно переймався своїм іміджем як в очах політичних супротивників, так і міжнародної спільноти.
 П’ять років, що минули, його зіпсували: він побачив, що можна нічого не робити чи робити не так – і, за великим рахунком, нічого страшного  за це не буде: навпаки, ще на якесь Межигір’я можна розжитися. І це  ще  небезпечніше, ніж, скажімо, те, що в його біографії життєві університети фактично є єдиною справжньою освітою (у кожному разі,  53% виборців з вищою і неповною вищою освітою, що підтримали його, вочевидь не відчувають себе приниженими цим – інакше б не голосували). І без цього чимало чого в характері та поглядах, а особливо – в оточенні Віктора Федоровича породжує сумніви щодо адекватності майбутнього президента викликам часу і українським інтересам як у зовнішній, так і внутрішній політиці. Щоправда, він весь час повторює, що в нього є програма реформ.   І хотілося б сподіватися на краще, та поки що особливих підстав для цього ні Янукович, ні люди навколо нього, ні проведена виборна кампанія  не дають. Навпаки, до пам’яті 2004-го вже додалися найсвіжіші враження 2010-го: перший брифінг Януковича після оприлюднення екзит-полів, проведений російською; підкреслено – російська у публічних виступах його найближчих соратників Азарова, Колесникова; таке ж підкреслене небажання будь із ким домовлятися. “Народ проголосовал за смену власти” – пояснив Колесников. Невже – вже – й за зміну державної мови? Чи, може, й назви - Україна, чи й самої країни?
(Закінчення. Початок на 1 стор.)

Юлія Тимошенко протягом цієї кампанії на всю потужність продемонструвала характер і просто-таки невичерпний  арсенал засобів впливу на електорат, на політичних суперників і на спостерігачів, якими є міжнародна спільнота. Такого незламного бійця, вродливого й розумного притому, сучасна українська політика ще не знала, і це викликає беззаперечну повагу. Та проти Тимошенко на цих виборах працювала не стільки Партія регіонів, скільки власне сама Тимошенко: її, так би мовити, бізнес-історія і шлях політичного сходження, котрий дуже часто прокладався й розширювався обіцянками, яких ніхто не збирався виконувати. Саме цей безбережний войовничий популізм і забагато одіозних діячів в оточенні найбільше зашкодили Юлії Володимирівні. Бо подіяли не на електорат Януковича і не на електорат, завжди чи ситуативно готовий підтримати Тимошенко – а на ту поки що нечисленну групу виборців, котра в основу свого вибору кладе довіру до кандидата, впевненість у його моральності та відповідальності. Котра вибирає не стільки серцем, скільки розумом і совістю. І котру в другому турі виборів іронічно обізвали “противсіхами”, а штабісти БЮТ  поклали на неї вину за недобрані їхнім кандидатом відсотки.

Електоральні відходи чи запобіжник?
Бютівські політтехнологи мали рацію, стверджуючи, що галочка в графі  “Не підтримую жодного кандидата” автоматично робить вищими шанси Януковича. Але тотальне бомбардування виборців закликом визначатися суто між двома і навіть негайне звинувачення “відмовників” у зраді України все одно не дало очікуваного результату. Понад мільйон виборців – 4,37% -  підкреслили небажання вибирати “між двох лих” менше і не проігнорували вибори, як близько 30% співвітчизників, а прийшли на дільниці саме з метою продемонструвати двом фіналістам несприйняття їхніх кандидатур як вибору для України. Найменше таких принципалів  виявилося в областях, що є електоральним ядром Партії регіонів ( Донецька -2,26% та Луганська -2,35%) та національно-демо- кратичних сил (Тернопільська – 2,83% та Івано-Франківська – 2,84%). Найбільше – 8,05% - у Києві, де, природно, зосереджені найчисельніші інтелектуальні середовища.
Під час обговорення закону про вибори президента звучали пропозиції взагалі забрати з бюлетенів цей рядок – аби виборці мусили таки визначатись, а не ховалися від відповідальності. Проте хід кампанії показує, що для більшості це був свідомий протест, який, за негативного для країни розвитку подій після виборів, цілком може набрати більш активних публічних форм. Досі найвищий відсоток “проти всіх” – 3,44% – був у другому турі президентських виборів 1999 року, які у Симоненка виграв Кучма. Минуло небагато часу, і ці протестні 3,44%  дали про себе знати: країну сколихнули акції “Повстань, Україно!” і “Україна без Кучми” – предтечі Помаранчевої революції. Тож нинішні понад мільйон громадян з “третьої графи” – це стійкий і мислячий електорат,  що не лише прагне змін, а й готовий їх відстоювати. Іншими словами, це та противага для маятника громадської думки, що стримуватиме амплітуду його розгойдування від крайнощів, усе більше наближуючи до цивілізованих рамок.
Адже, попри те, що рефреном чинної кампанії було прагнення “сильної руки”, як тільки українці відчують її реально, то повітря свободи знову набуде своєї цінності. Бо демократія таки має особливі переваги (і дисципліна та відповідальність, до речі, обов’язкові її складники). Думається, це наразі відчули й регіонали: якби не демократія, вони не повернулися б в українську політику. Але, якщо хтось захоче перетворити демократію на предмет разового використання – нехай згадає про “запобіжники”: 1 мільйон 110 тисяч голосів “проти всіх”, усього 710 тисяч голосів різниці між переможцем і  кандидатом, що дихає в спину, і те, що це перший в історії України випадок, коли ймовірного наступного президента обрали менше половини – 48,81% – виборців, які прийшли на виборчі дільниці (а прийшли тільки 69,07% – теж найменше з 1991 року).
Буває,  звісно – коли напруга зростає, – запобіжники перегоряють. Тоді треба лагодити систему чи й міняти її.
     

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую