100 днів

Перші підсумки владарювання Віктора Януковича в Україні зустріли по-холуйськи на ура.. Фото: з Інтернету

Як нова українська влада наповнює нову форму старим змістом

Помпезний фасад «демократії» У демократичних країнах прийнято відзначати перші 100 і 500 днів роботи нових владних команд. Перша дата – це можливість за першими кроками оцінити кадровий потенціал і відповідність діяльності новообраної влади заявленій нею у передвиборній програмі стратегії. Друга – це вже, практично, перші підсумки зробленого, за якими видно, наскільки команда «знайшла себе» у владі і чи спроможна претендувати на перемогу і на наступних виборах. Тож ці дати – не стільки данина суто круглим цифрам, скільки такі от проміжні терміни придатності: якщо команда минає їх безболісно, то, найімовірніше, перша владна каденція буде для неї успішною. Українська піар-практика також перейняла ці дати – але з певною специфікою. Якщо за рубежем, так би мовити, «звіряють годинники» і аналізують дії влади за певний проміжок часу насамперед журналісти та експерти, то у нас влада сама про себе дбає – тобто використовує ці дати як інформаційні приводи для перших гучних звітів про зроблене. Тільки прямі телевізійні ефіри чого варті. А скликана до столичного палацу «Україна» з усієї України олігархічно-депутатсько-чинов- ницька рать – аби послухати програмні напрямки діяльності нової влади, яку в честь 100 днів при владі презентував президент Янукович?! За радянських часів для цього використовувалися партійні з’їзди чи хоча б пленуми – а за нашої багатопартійності добре, що знайшовся підходящий привід у цілком демократичному арсеналі піар-засобів. От його й використали як хотіли – з даниною як радянській пишноті, так і ознакам демократії: посилена охорона навколо палацу відтіснила мітинг протестувальників, зате за її щитами привільно почувалися прибічники Януковича з прапорами Партії регіонів та гаслами на підтримку нової влади. А ще через пару тижнів усій країні в прямому ефірі і за найактивнішої участі президента звітував про перші 100 днів ударної праці Кабмін Азарова. Дуже оптимістично звітував – буквально по-ста- лінськи: «Жить стало лучше, жить стало веселее», як цілком серйозно підбив підсумок прем’єр. Та все б нічого – якби засоби масової інформації в Україні реально сповідували свободу слова і критично оцінювали все сказане владою, а не виступали в кращому випадку її ретранслятором, а в гіршому – її пропагандистом. І якби наше суспільство було громадянським, тобто свідомим своїх прав, серед яких контроль за обраною ним владою є одним із найперших. Однак про це поки що залишається тільки мріяти. Коток зигзагами не ходить Перші сто днів нова влада використала для власне формування команди. Януковичу-президенту потрібна була вертикаль влади у повному його підпорядкуванні – і він її побудував, незважаючи на всілякі-різні конституційні вимоги й канони: бо, за його словами, «Що це за Конституція така, якщо вона заважає працювати вже сформованій депутатській більшості?». Як формувалася ця спрагла до праці депутатська більшість, бачила вся країна. Проте така цинічна зневага до волі виборців не перешкодила їй проголосувати за призначений Януковичем Кабмін і прем’єр-міністра Азарова – єдиного, якому беззаперечно довіряє президент. А Конституційний Суд не побачив у таких діях порушення Конституції. Так само швидко була сформована виконавча вертикаль: винятково зі «своїх». Хоч ніхто не волав, як 2005-го, про тисячі несправедливо звільнених чиновників. Їх і тоді ніхто не звільняв тисячами – зате крику було понад міру, бо ж, як і зараз, звільняли головних. Наразі ж усе робиться швидко й тихо. Після забезпечення впливу однієї особи на законодавчу і виконавчу гілки влади увага сконцентрувалася на судовій. Судова реформа загрожує перетворити незалежність суддів у фікцію, а Верховний Суд – у недалекому майбутньому – у щось на зразок методкабінету в освітній установі. Неймовірні права щодо вирішення долі судів і суддів отримає Вища Рада юстиції – власне громадська організація, яка, в ідеалі, мала б формуватися суддями і з суддів, та наразі повністю перебуває під впливом Партії регіонів. Досить сказати, що очолює її регіонал Вадим Колесніченко, а один із найвпливовіших її членів – відомий усім голова ЦВК-2004 Сергій Ківалов. Зайве згадувати й про те, що повністю підпорядковані президенту і силові структури. І не лише за законом, а, так би мовити, за внутрішніми переконаннями керівників цих структур. Адже це міністру внутрішніх справ Могильову належить ідея вивести всі акції протесту «в поле», за межі населених пунктів: нехай там протестують, скільки хочуть. І це Служба Безпеки, керована мільйонером Хорошковським, перейшла до суто кадебістських методів «дружніх розмов» то з керівниками «норовливих» навчальних закладів (про що повідомив міжнародну громадськість ректор розташованого у Львові Українського католицького університету), то з журналістами, що «забагато собі дозволяють» (щоправда, після повідомлення російського журналіста про таке спілкування з «дружнім попередженням» СБУ відхрестилася від співробітника, що вів цю бесіду: мовляв, немає в нас такого, і все). Та далі – більше: он уже і німецькому експерту, соратнику Ангели Меркель, мало не показали на двері, без будь-яких пояснень закривши в’їзд в Україну. Щоправда, після міжнародного обурення його таки впустили – після десятигодинного очікування в Бориспільському аеропорту – знову ж таки, без пояснень і вибачень: мовляв, звичайнісіньке непорозуміння. Інших причин, окрім об’єктивного аналізу і висвітлення діяльності чинної української влади (як, утім, і попередньої – проте тоді жодної реакції, тим паче у такій формі, не було), експерт не бачить. Суспільство спостерігає за процесом зосередження всієї влади в одних руках мовчки. Опозицію, розрізнену й на перших порах розгублену, воно чує, але – в кожному разі, масово – поки що не підтримує. Це можна легко пояснити: всіх дуже втомили чвари в попередній владі, оте нескінченне перетягування владних повноважень, що деморалізувало суспільство й без міри розбестило всі владні інститути. У державі має бути лад – інакше не буде держави. Питання в іншому – як модно сьогодні говорити, в ціні питання. Їхній підсумок – це наша перспектива Наразі вже можна стверджувати цілком очевидне: свої передвиборні обіцянки про зростання соціальних стандартів президент якщо й не забув, то вочевидь переніс на наступний передвиборний період. Воно й не дивно: країна в такій економічній ситуації, що «не до жиру – бути б живу». Та в тому й річ, що весь тягар економічних проблем уряд перекладає на плечі пересічних, так би мовити, громадян – тих, хто і без того балансує на межі бідності. Як сказала Юлія Тимошенко, «після урядових реформ у країні справді не залишиться бідних – бо всі стануть жебраками». Азарова обурили ці звинувачення. Однак усі нові пропозиції Кабміну, закладені в проектах Податкового кодексу і Пенсійної реформи, насамперед запускають руку в кишені небагатих. Натомість багаті – а в Україні 20 сімей володіють статками, що перевищують суму державного бюджету – опиняються в зоні особливого сприяння держави. Одна тільки угода про продовження на 25 років перебування на українській території російського Чорноморського флоту в обмін на зниження ціни на газ принесла нові бариші в кишені найбільших власників металургійної та хімічної промисловості. А 5-мільярдний судовий програш держави Україна її газовому «посереднику» з Москвою Фірташу, що накладає на кожну українську родину «контрибуцію» в три тисячі гривень? А знову тихо забраний структурами Ахметова газоносний шельф Чорного моря? А скільки таких оборудок, більших і менших, не відомі громадськості? Адже навряд бодай один, навіть дуже наївний, громадянин, знайомий з реаліями нашого життя, повірить, що мільярдери й мільйонери, яких щонайменше половина в чинному уряді, здатні чітко відділити свої приватні інтереси від державних і жодним чином не використовувати своє службове становище на користь собі, коханому. Не випадково ж введення в дію антикорупційних законів, що зобов’язують декларувати не лише доходи, а й витрати державних службовців і членів їхніх сімей, двічі переносилося депутатською більшістю і відсунуто наразі аж на початок наступного року – та й це без жодних гарантій. І так само не випадково, що, з одного боку, в пошуках нових джерел надходжень до державної скарбниці уряд уже прагне оподатковувати навіть депозити в банках (це при тому, що банківська система досі не очухалася від експериментів над нею, точніше, над її вкладниками, попереднього президента-фінансиста), а, з іншого, в цей скрутний для країни час він без жодних сумнівів суттєво збільшує витрати на утримання президентської Адміністрації, Кабміну і Верховної Ради (це коли в значно стабільніших європейських країнах такі витрати на 20% зменшені) і – знову викидає з проекту Податкового кодексу податок на розкіш: аби ж, справді, не збідніли наші олігархи – бо ж хто фінансуватиме наступні вибори? Воістину – бенкет під час чуми. Безсоромний – бо безконтрольний з боку суспільства. 100 днів минули. Тільки 100 днів.

Підтримай сайт