Сестри

 Холодом віяло від полів, що спали під сніговою ковдрою, очікуючи весни. Серед полів та лісосмуг гадюкою вилась дорога, пробігаючи повз засніжені, сплячі села. Край одного з сіл, на автобусній зупинці стояв невеличкий гурт людей.
- Автобус, автобус! - радо скрикнув чоловік у кожусі. З гори, дійсно, спускався рейсовий автобус.
У напівпорожньому старенькому автобусі було холодно. Пасажири кутались у шарфи, ховали обличчя в підняті коміри, руки у кишені.
Ірина сиділа навпроти молодої жінки із дитиною на руках. На молодичці була благенька курточка, і та добряче замерзла. Це було помітно по посинілих руках, якими вона притискала до себе дитину. Від холоду дитина весь час плакала. Молода мати намагалась її заспокоїти. Гойдала, щось приказувала, закутувала полами куртки, та дитинка не стихала. Той безкінечний плач виводив із себе пасажирів.
- Та заспокой, нарешті, дитину. На нерви діє. Чого ото, із дитинчам, пхатися таким холодом у дорогу! - обурився чоловік, який сидів поряд.
- Їду із дитиною, бо мушу! Чи мені у вас питати?- зі слізьми на очах відповіла молодичка. Вона міцніше притисла до себе дитину, намагаючись її зігріти. Ірині було дуже шкода маленького та його матір. Співчутливо вдивлялась у молоде, гарненьке личко, котре видавалось їй знайомим. Між тим, із очей молодої жінки заструменіли сльози. В Ірини стислось серце. Зняла пухову хустку.
- Ось, візьми. Закутай дитину. - Простягла хустку молодичці.
- Дякую. - Тихо відповіла та. Вона взяла хустку, дбайливо закутала дитину. Маленький перестав плакати. Заснув, зігрівшись.
- Я до мами їду, - вдячно поглянувши на Ірину, сказала нова знайома. - Вона живе в райцентрі. - Наразі дуже хвора. Крововилив. - Молодичка знову заплакала. - Її паралізовало. Сьогодні потрібно забрати із лікарні. Хотіла забрати до себе в село. Свекруха проти. Радить здати маму у притулок. Чоловік за нею руку тягне. А я не можу матінку залишити напризволяще. Ото ж сина на руки, та й гайда з хати. Заберу маму. Житимемо в райцентрі. Буду її доглядати. А там, як Бог дасть.
Від співчуття в Ірини теж виступили сльози. Вона розуміла, як важко на серці в її співрозмовниці. У важкий час чоловік не підтримав її. Залишилась із маленькою дитиною та хворою мамою. Худенька, маленька, як вона витримає все те лихо? Хто їй допоможе?
- А тато твій де? - запитала. І знову намагалась згадати, де вона могла бачити цю молодичку.
- Не знаю. - Зітхнула жіночка. - Мені ледь виповнилось десять років, як він залишив нас із мамою. Зійшовся з іншою. Виїхав. Від того часу нічого про нього не відомо. Мама каже, що так і мало бути. Господь її покарав. Бо вона тата теж забрала від родини.
- Як, забрала? Людина не лантух, щоб взяти на плечі та понести, - відказала Ірина.
Молода жінка важко зітхнула і продовжила розповідь:
- Моя мама завжди була гарною на вроду, але особисте життя в неї не складалось. Можливо тому, що вона спокійної вдачі. В молоді літа більше вдома сиділа. Не ходила на танці чи на вечірки. Тому й була, як то кажуть, старою дівкою. Їй вже було за тридцять, коли в райцентрі почали будувати нову школу. Мій батько приїхав на те будівництво із села. Жив на квартирі у моєї бабусі та мами. Ось так вони познайомились. Мама закохалась в нього. Він теж освідчився їй у коханні, але зізнався, що одружений і має двох доньок. Сказав, що дружину не кохає. Вона дуже легковажна. Зраджує йому. Пиячить. Лише заради дітей він живе із нею. Мама вірила йому і співчувала. Бабуня догоджала, готуючи смачні страви, бо він запевняв, що дружина морить його голодом. Вони обидві дивувались, як то можна не цінувати такого гарного та доброго чоловіка? Як можна не піклуватись про рідних дітей? Що то за жінка така? Через кілька місяців тато повернувся у своє село. Прощаючись із мамою, ледь не плакав. Казав, що їде на муки, та мусить терпіти. Бо там його діти. Мама теж плакала, бо кохала і жаліла його. Небагато часу минуло, як він повернувся . Розповів, що залишив родину, бо його серце рветься сюди, до коханої. Не може більше жити з тією хвойдою. Хотів дітей забрати, - не дала. Закон на її боці, бо вона мати. Та він від дітей не відмовиться. Буде провідувати, та допомагати. Мама прийняла його. Стали жити разом. Спочатку все було добре і матуся почувалась дуже щасливою. А коли завагітніла, то щоденно дякувала Богові. А потім тато почав затримуватись на роботі. Все частіше повертався п’яним. Коли мама йому дорікала, то виправдовувався тим, що упивається від туги за доньками. Мама про себе, відзначала, що він на тверезу голову про дітей не згадує. Та й відколи залишив їх, то ні разу не провідав. Вона почала підозрювати, що чоловік не той, за кого себе видає. Ці підозри посилились, коли мене народжувала. У пологовому будинку лежала в одній палаті з жінкою із батькового села. То та жінка розповіла, що перша татова дружина дуже порядна, працьовита й чесна жінка із шанованої родини. Вона ніколи не пила, не гуляла. Господиня на все село. У неї завжди охайне обійстя, чистенький город, вона добре готує, дуже піклується про дітей. У селі її поважають і співчувають, бо її чоловік був гультіпакою. Він зраджував дружину постійно. Навіть не соромився того. Гроші пропивав. На дітей не зважав. Ще й бив дружину. Вона все терпіла, сподіваючись, що чоловік набереться розуму. Терпіння її не було безкінечним. Увірвалось. І вона сама вигнала чоловіка з дому. Моя мама була шокована цією розповіддю. Та все ж мала сумніви, щодо її правдивості. Все ще більше вірила батькові, ніж чужій людині. Та час показав, що та розповідь була чистісінькою правдою. Тато пиячив, зраджував маму, бив її. Вона кохала його і терпіла б , мабуть, довіку. Але він знайшов собі іншу, молодшу. Нас залишив і більше ми його не бачили. Моя мама завжди почувалась винною перед татовою першою дружиною. Та провина мучила її. Та що вже вдієш? Мама мені часто казала, що я повинна віднайти своїх сестричок по-батькові. Бо коли її не стане, то залишусь одна на білому світі. Мені й самій хочеться, бодай побачити їх. Та не наважусь ніяк. Незручно. Можливо, вони не бажають мене знати. Ой, я вас заговорила зовсім! Вам, мабуть, не цікаво, а я торочу, мов сорока?
- Ну, що ти таке кажеш? - Ірина заспокійливо торкнулась її руки. - Я навіть вдячна тобі за щирість. Тебе як звати?
- Софія.
- Скажи, Софійко, яке прізвище у твого батька?
-Ткаченко. А що? Ви знаєте його?
- Знала. Трохи, - посміхнулась Ірина. Ще б їй не знати! Ірина слухаючи Софійчину розповідь, то блідла, то червоніла. Та розповідь була про її чоловіка. Почувши прізвище, впевнилась,- це не збіг схожих історій. Це історія її життя. Ірина, дійсно, сама вигнала чоловіка. Відтоді ніколи не шкодувала про свій вчинок. Виховала донечок, повидавала їх заміж. На Софійчину матір ніколи не тримала образи. Знала, яким дрібним бісом був її чоловік. Він умів заманити жінку в тенета. Тих жінок, котрі потрапляли в його пастки. Ірині було шкода і Софійчину матір, і Софійку. Маленька, худенька, з дитинчам та паралізованою мамою. Як їй вижити? Але чому одна? У неї є дві сестри. Іринині доньки. Старша з них живе у райцентрі. Саме до неї їхала Ірина. Софійчине обличчя видавалась знайомим, бо жінка була дуже схожою на її доньку. І що тут дивного? У них один батько. Вони сестри. Іринині дівчата знали про те, що у них є ще одна сестричка. Часто згадували про неї. Але віднайти теж не наважувались. Як і Софія. «Можливо, це доля? - думалось Ірині. - Господь посадив мене в один автобус разом з Софійкою не просто так. Сестри повинні познайомитись».
- Софійко, - звернулась Ірина до молодички, - ти відразу підеш в лікарню до мами, чи як?
- Ні. Спочатку додому. Приберу в хаті. Приготую все для мами. Дитину нагодую. Потім замовлю таксі та поїду.
- І то все з дитиною на руках? Я хочу запропонувати тобі свою допомогу. Не відмовляйся. Це від щирого серця. Наразі їду до своєї доньки. Внука доглядати. Садочок закрили на карантин, а донька із чоловіком працюють. Тож давай, зайдемо до неї. Я догляну за твоїм синочком, а ти тим часом свої справи уладнаєш. Потім забереш малого. Згода? - не відразу, але Софійка погодилась.
- Мамусю! Ти приїхала - таки. Я думала, що таким холодом не наважишся. То відпросилась на сьогодні з роботи. А це хто з тобою? - щебетала Іринина доня, ледь вони увійшли в помешкання.
- Знайомся, Оксано. Це – Софійка та її синок, маленький Василько.
- Дуже рада знайомству, - приязно привіталась Оксана. – Роздягайтесь, Софійко. Давайте малого сюди, я його роздягну. - Роздягаючи хлопчика Оксана ласкаво промовляла до нього. З дитячої кімнати вибіг Данилко, син Оксани. Він радо привітався з бабунею та незнайомою жінкою, а потім звернув увагу на Василька.
- Ой, який маленький! Носик у нього маленький, ручки маленькі. - Данилко взяв Василька за ручку. - Бабуню, нехай він буде моїм братиком! Я ж завжди хотів мати молодшого братика! Я бавитимусь з ним і доглядатиму. Мені вже п’ять років. Я – дорослий.
- Та він і є твоїм братиком. двоюрідним! - усміхнулась Ірина.
- Як? - одночасно запитали здивовані Оксана та Софія.
- А так! - лукаво відповіла Ірина. – Станьте разом напроти дзеркала та погляньте на себе.
Вкрай здивовані дівчата, стали поряд напроти дзеркала.
- Як ми схожі! - ошелешено проказала Оксана.
- Мов сестри. - Прошепотіла Софія.
- Бо ви насправді сестри, - Ірина змахнула з очей сльозу, - у вас один батько. Вибач мені, Софійко, я не зізналась відразу, що є першою дружиною твого батька. Не хотіла тебе бентежити.
- Привіт, сестричко. - Оксана обійняла Софію. - Я так давно хотіла з тобою познайомитись.
- Привіт, сестричко. Я теж дуже рада тебе бачити, - прошепотіла Софія.
- На свята приїде Леся. Це – моя молодша донька, - додала Ірина, - вона теж буде рада тобі, Софійко.
Після сніданку Оксана визвалась допомогти Софії прибрати в будинку, привезти хвору з лікарні. Вони пішли. Ірина залишилась з дітьми. На душі було легко і спокійно. Вона була впевненою, що дівчата віднині будуть спілкуватись і допомагати одна одній. Інакше не повинно бути. Вони ж бо – сестри.

Любов ШИШАЦЬКА.