Валентина Франкова: “Нашому роду нема переводу”

 Не одне чи двійко, а п'ятеро, восьмеро... Це ж стільки радості дарують батькам доньки і сини! По тому, як сяють материнські очі, одразу видно: їм є ким пишатися. І водночас помічається у поглядах смуток. Життя нині важке. Сімейний бюджет настільки дірявий, що спроба знайти в ньому зайву копійку видасться марною. Але ці та інші труднощі не лякають багатодітну родину Франкових з села Мислятин, що на Ізяславщині. Подружжя не лише подарувало життя 10 малюкам, але й стало для своїх односельчан та сусідів прикладом доброти, дружби й турботи одне про одного.

“Найбільше щастя – дивитися, як вони зростають”
Віталій, Вадим, Віта, Ірина, Олексій, Христина, Дарина, Олександр та Артем – діти 44-річної Валентини та 47-річного Леоніда Франкових. Донедавна їх було дев’ятеро. А два роки тому на світ з’явилася десята дитина подружжя — синочок Костик. Багатодітна мама народжувала без хірургічного втручання і до останнього сподівалася, що народиться дівчинка, адже у сім’ї вже було п’ятеро хлопчиків і лише чотири дівчинки. Таким чином вона мріяла, щоб усіх дітей було порівну. Проте Бог подарував Франковим ще одного хлопчика, і вони цим задоволені. Кажуть, що зростають гідні продовжувачі їхнього роду. “Я дуже люблю дітей і хочу, щоб жінки народжували незалежно від віку, - каже багатодітна мати. - Адже коли маленькі діти, тоді є стимул бути молодою, гарною і все в житті встигати”.
Лишень п’ята ранку, а Валентина Іванівна уже на ногах. Поки дітвора спить, попоравшись біля корови, жінка поспішає приготувати сніданок. Треба і до курей устигнути, і на городі пополоти, і вже біля обіду слід заходитися. П'ятилітрова каструля борщу та повна макітра вареників – буде якраз, аби ніхто не залишився голодним. “Я намагаюся їм готувати щоразу щось інакше. Бо діти є діти. Вони суп не дуже хочуть їсти, а щось смачніше їм давай, - розповідає мати. - Мої донечки також люблять готувати, пекти. Взагалі, всі діти в мене дуже самостійні, допомагають в усьому. У кожного є свої обов'язки. Старший вже працює вчителем математики в Києві. Віта навчається в київському університеті імені Драгоманова, Вадим – у Рівному, він майбутній інженер із водопостачання та водовідведення. Хлопець, до речі, вже одружений та має 4-річну донечку Катрусю. Ірина також навчається у Рівному на факультеті “землевпорядкування та кадастр”. Олексій цьогоріч закінчує школу — він у нас випускник. Христинка, Даринка та Олександр — школярі, а Артем лише має йти у перший клас. Увечері, як сідають уроки робити, починаються “веселощі”: хтось у когось забрав лінійку й не повертає, у того паста скінчилася, ще хтось зошита не може знайти, а той у плач... І всі до мене біжать скаржитися. Найбільше щастя для мене - дивитися, як вони ростуть!”.

Кохання, знайдене на зупинці
Хоча Валентина та Леонід і зростали у великих родинах, вони й гадки не мали, що в майбутньому стануть багатодітною сім'єю. Жінка жила у Мислятині, а чоловік — в селі Більчин Ізяславського району. Проте познайомилися земляки по дорозі з Житомира: пані Валентина навчалася там в училищі, а пан Леонід — служив у армії. Вона побачила його поміж хлопцями, чекаючи на зупинці автобус. Серце стрепенулося. Горда, досі неприступна дівчина, яка відмовляла багатьом залицяльникам, прислухалася до голосу серця. Так розпочалося їхнє кохання. І доля звела їх на тій зупинці недаремно. Подружжя прожило пліч-опліч 25 щасливих років. Нині голова сім’ї – батько Леонід – працює в сусідньому селі охоронцем на цукровому заводі. Пані Валентина підробляє в школі техпрацівницею. “Ми кожну свою дитину намагаємося вивести в люди, поставити на ноги, - каже Леонід Іванович. - Нам дуже важко, проте ми їм все віддаємо. Житло на таку велику сім’ю замале, але ми не скаржимося. Нещодавно дружині дали звання “Мати-героїня”, а діти вже декілька років поспіль влітку відпочивають у Криму в “Артеку”. Наші старші вже намагаються допомагати, чим можуть. Завжди привозять нам із дружиною подарунки. Та й про меншеньких не забувають”.

Імена братикам та сестричкам давали старші діти
Перших трьох дітей подружжя називало на одну й ту ж саму літеру “В”. Наступним братикам та сестричкам імена давали старші діти. Олексій та Христина обрали собі імена самі – вони народилися в дні великих свят, а Даринка - напередодні дня народження мами, тому була як дарунок. Найбільше днів народження у сім’ї Франкових святкують у травні. Четвертого народилася Віта, восьмого – Ірина, а шістнадцятого – Вадим. Всі діти дуже обдаровані та талановиті: співають, танцюють, малюють. Та й навчання їм дається дуже легко. Жінка каже, що більше народжувати не буде, бо стан здоров’я погіршився, та й вік уже не той. У селі, де живуть Франкови, люди по-різному ставляться до багатодітної родини. Одні розуміють та підтримують подружжя, а інші – осуджують. “Рот нікому не закриєш. Хто що хоче, те й говорить. Буває всіляко, - розповідає пані Валентина. – Є багато людей, які допомагають та переживають за мене. Батьки мої давно повмирали. Допомоги немає звідки чекати. Старші діти глядять менших. Я їх дуже люблю. Вони – моє життя, моя надія!”.