Чоботи

 Не один односелець просив повідати, де купив. Але Гнат був таким мовчазним і відлюдькуватим, що лише глипав з-під лоба і йшов геть.
- От недорікувате! - плювались услід дядьки. - Хоч би слово мовив. І звідки воно таке незугарне припхалось?
Ніхто не знав: ні звідки Гнат, ні хто він, якого роду-племені. Прийшов одного весняного дня у село, перехилив чарку-другу в корчмі, а згодом люди помітили, що майструє собі куреня в лісочку неподалік.
- Ой, бідолашний! Навіть кутка свого не має. Поневіряється світом. За що ж тільки житиме? Ні гроша ж за душею, - хитали головами жінки і зі співчуттям несли бідоласі такий-сякий харч, одежину, іноді й грошенят зсипали у глечик біля куреня.
А тут раптом Гнат зайшов у шинок у нових хромових чоботях. Та ще й у таких, що й не кожен господар мав.
- Ач, поганець! А я його жаліла, підгодовувала, - підпирала кулаками повні боки кругловида Павлина, дружина місцевого чоботаря, - та мій Опанас навіть таких чобіт не має. Ви лишень погляньте на нього - як павич роздувся від гордощів!
Жінки лише знизували плечима. А Гнат гордо ступав, хизуючись обновкою...
Одного погожого осіннього дня місцевий мельник Степан їхав парою коней із міського базарування додому. Зафиркали гривасті, і господар пішов уперед, щоб глянути, що там коїться. І аж остовпів від несподіванки: прямо посеред дороги стояла пара новеньких чобіт. Роззирнувся довкола, притьмом ухопив знахідку й поїхав додому...
Густий морок ночі розкраяв на сотні шматочків яскраве сяйво повного місяця. Степан солодко похропував, занурившись носом у м'яку височінь подушки. Враз прокинувся від моторошних звуків - за вікном вчувалося вовче виття. Поруч засовалась сонна Ганна.
- Що там таке?
- Звідки ж я знаю! Ніби - вовк.
- Де йому тут взятися! Піди та подивись врешті-решт, - сердито гримнула на чоловіка.
Тільки-но підвівся із теплої постелі, як у вікні чітко вималювалась вовча морда, і моторошний голос промовив:
- Степане, де ти взяв чоботи?
Неслухняними, задубілими від страху вустами чоловік ледь чутно відповів:
- У... у... у ліс-сі... на дор-розі...
- Де взяв - туди й віднеси. До сходу сонця щоб чоботи стояли. Та ще курку зарубай, сала шмат і пляшку горілки туди поклади. Не зробиш так, як я сказав, - начувайся!
Вовча голова зникла, знову почулося страхітливе виття. Степан стояв ні живий, ні мертвий.
- Чого стоїш?! Іди рубай курку! - вигукнула перелякана Ганна.
Поскладали все в торбинку, узяв Степан чоботи й поніс на те місце, де їх знайшов. Якраз устиг до того часу, коли зарум'янився схід першими сонячними променями.
Така ж пригода трапилась згодом ще з двома сільськими дядьками. Селом поповзли чутки про нечисту силу, про вовкулаку, що нібито завівся в ближніх лісах. Говорили, що хто хотів і що на думку спадало: і з рогами той звір, і очі в нього вогнем палають, та все чоботи свої вимагає. Стали обходити той лісок десятою дорогою.
Не витримав знаний у селі бондар Охрім - вирішив упіймати того «вовкулаку», бо вже давно закралась підозра, що якийсь вправний штукар дурить людям голови.
- Куди ти пхаєшся, дурню старий? - спершу глузувала, а згодом вже й сердилась дружина Ольга.
Відмахнувся як від мухи в спасівку й пішов у бік злощасного лісочку. Іде та й бачить: стоять чоботи посеред шляху. «Гнатові», - подумав одразу. Взяв до рук, помацав, закинув на плечі та й повернув назад до села. На узліссі сховав знайдене під кущем, а сам гущавиною вздовж дороги попрямував знову до того місця. Аж спинився від несподіванки: посеред шляху стояв усміхнений і босий Гнат. Охрім назирці рушив за ним, і той привів його до куреня, коло якого на гілляці висіла вовча шкіра з головою.
- От вам, люди добрі, й вовкулака, - тихо мовив сам до себе.
Звечора Охрім спати не лягав, а присів у клуні на великому снопі й став чекати. Хоч місяць і сховався за щільними хмарами, але високу патлату постать під своїми вікнами помітив одразу. Взяв важкого ціпа й тихенько підкрався ззаду. Непроханий гість саме якраз шкрябав по шибці, спинаючись угору, коли Охрім щосили огрів його ціпом. Вовча шкіра впала, і перед очима господаря постав зігнутий у три погибелі від болю Гнат.
- За що?! - прохрипів.
- Щоб чесних людей не дурив.
Опісля цього випили в хаті по чарці горілки, і захмелілий Гнат урочисто обіцяв стати на праведний шлях...
А за кілька років Гнат, пишаючись, походжав власним подвір'ям. Неподалік поралась коло призьби молода дружина, раз-по-раз зиркаючи на колиску з малим сином. Чоловік гордо окинув поглядом своє ошатне обійстя й усміхнувся, помітивши на ганку пару зношених хромових чобіт, які щоразу нагадували йому, що жити треба в людській шані, аби не було соромно й боляче за власні вчинки.

Ірина ЯСІНСЬКА.