Батьківські слова

Чим довше люди живуть на світі, тим більше усвідомлюють сенс життя. Все частіше замислюються над минулим. У спогадах і уяві воскресають ті далекі дні, які не повернуться ніколи.

В спогадах радіють, сумують і переживають.
А життя – невимовне, швидкоплинне і безповоротне, із своїми негараздами й прикрощами, із радістю й втіхами, із горем і втратами.
У моєму житті давно вже одквітла весна, минуло й тепле літечко, настала осінь – не багряна золотокоса пора року, а пора життя. Тепер я більше часу почала віддавати спогадам. Часто не сплю ночами, а коли не спиться, то починаю переколисувати у голові різні думки, мрії, сподівання. Кваплюся в уяві поринути у босоноге дитинство, квітучу юність чи в прекрасну молодість.
Та іноді у спогадах літаю, мов на крилах, високо-високо над землею, пригадуючи щасливі миті життя. А буває наляже така печаль, що, здається, й винести неможливо. Та Всевишній допомагає мені у всьому, посилаючи сили для подолання труднощів і негараздів.
А, взагалі, якби ми не намагались, яких би ми зусиль не докладали, все одно незмінити того, чого змінити не можна.
Мої батьки вже за межею життя, але спогади про них до нині гріють душу й серце. Я часто в уяві бачу рідну маму – веселу, добру, проворну, з лагідними очима й ласкавим поглядом. І скільки б мені років не було, я завжди хотіла, щоб поряд була мама – найдорожча у світі людина.
Татусь мій був урівноваженим, спокійним, справедливим і вибагливим – справжнім учителем, його розмова була завжди приємною і повчальною.
Я часто тепер замислююсь й над тим, як виховували нас з братом батьки. Хоча вони й не володіли особливими знаннями, але мудрістю, порядністю і духовною красою відрізнялися від односельчан.
Пригадую, як у дитинстві мама мені казала:
У кожної людини своя стежина життя і своя доля. Люди не схожі між собою ні зовні, ні характерами, ні вчинками.
Правда?! – дивувалась я.
Правда, Марійко, я ніколи не казала неправду і не кажу. Є таке мудре прислів’я: «брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся». Отак і ти, моя люба донечко, будь правдивою, тоді завжди почуватимеш себе впевнено.
Добре, мамо, я так і буду чинити.
І ще, Марійко, вбачай у людях лише щонайкраще і переймайся ним.
Я пам’ятаю, добре пам’ятаю, й татові слова:
Діти мої, скільки будете жити на світі, ніколи не беріть у людей нічого без дозволу. Красти дуже великий сором і гріх. Запам’ятайте: злодії ніколи не були і не будуть поважними людьми.
Я вважаю, що нас з братом, батьки виховували правильно. Вони навчали творити тільки добро, бути ввічливими, поважати старших, нікого не ображати. До праці теж привчали ще з дитячих літ, хотіли, щоб ми були прикладом для інших своєю поведінкою та вчинками.
Батьки мої все життя дуже важко працювали. Вони, як і більшість людей, пізнали і голод, і холод, і сирітство. Їм не було на кого сподіватись, що хтось допоможе матеріально чи підтримає морально. Все доводилось робити самим: будуватись, вести власне господарство і ростити дітей.
Працювали батьки в колгоспі за трудодні, тільки у 60-х роках працю робітників стали оплачувати грошима, що й покращило життя селян.
Влітку, на канікулах, ми з Ванею теж трудились у полі чи на зернотоку. І яка то була велика радість для нас, коли отримували зарплату, бо ці гроші були зароблені власними руками.
Ми з братом прислухались до татових слів. Він частенько нам нагадував:
Праця загартовує людину і облагороджує.
Тепер я вже сама поважного віку, та батьківські слова не забуваю ніколи. Вони, як у небі зірочки, світять і світять мені все життя й будуть світити, доки я житиму на світі.
Все-таки приємно в уяві чи спогадах пройтися по розмаїтих доріжках минулого.