ye-logo.v1.2
1 Жовтня, 2020

Дитячий садок став для стареньких домівкою. Тимчасовою

Суспільство 971

Життя в стаціонарному відділенні Городоцького районного територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непр

«Якби мені здорові ноги…»
Мабуть, недарма для стареньких переобладнали дитячий садок. Бо вони й справді як діти: радіють кожній хорошій новині й засмучуються від невдач кожного. А ще тут дуже люблять гостей. З особливою теплотою приймають директора територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян Надію Шевченко. І, як діти, навперебій розповідають про свої біди – комусь потрібні дорогі ліки, а хтось просто скучив за домівкою. Але цього разу ще й повідомили радісну новину: тітка Люся, котра недавно перенесла інсульт, вже пройшлася кімнатою. Щоправда, з допомогою няні. Але сама тьотя Люся  зустріла нас слізьми. Жінка все життя прожила у сусідніх Остапківцях. Сім’ї не мала, то господарювала самостійно. І звикла ні від кого не залежати.  А тут така біда. З лікарні її привезли із жахливими пролежнями. Жінка майже не говорила, не діяли і права нога й рука. Сьогодні потроху повертається мова, помаленьку стає на ноги, відновлюються функції руки.  Стати на ноги тьоті Люсі допомагає весь персонал відділення, вболівають за неї мешканці цього будинку.  А жінка переймається господарськими клопотами: як там її коза, курочки, пес. І чекає з надією на весну. «Головне для неї – працювати над собою, робити спеціальну гімнастику, розробляти руку, - каже Надія Шевченко. – З такими людьми тут працюють нянечки. Але я дуже хочу, щоб тут працювали фахівці – реабілітологи. Вони тут потрібні багатьом. І ми сьогодні працюємо над цим питанням. Але без бажання самої людини нічого не вийде. Тому девізом  для них має бути: «не жалій себе, не плач, а працюй над собою». Від спокійної лагідної мови жінка заспокоюється. І навіть злегка помахує нам на прощання хворою рукою.
Сусідці тітки Люсі вже 89. Але ще недавно тримала худобу, садила город. Останнім часом погіршився зір, і самій жити стало важко.  У бабусі в Ялті живе донька, але забрати маму до себе не може – сама ледве зводить кінці й виховує дитину-інваліда.  Так бабуся опинилася в Лісоводському будинку-інтернаті. «Але почула, що є такий заклад у Немиринцях, - розповідає бабуся. – А це ж ближче від дому! І хоч в Лісоводах було непогано, попросилася сюди, у рідні краї. Адже хата без догляду залишена. І пес. Може, навесні піду додому. А зиму я сама не пережила б. Замерзла б».
Справді, кожен мешканець цього будинку, нахвалюючи життя у Немиринцях, мріє якнайшвидше повернутися додому. «Якби мені здорові ноги, то через ліс побіг би додому», – каже 95-річний Дем’ян Миколайович.

«Ти мені Мурочку бережи», –
наказував дідусь Дем’ян сусідці, залишаючи їй свою улюбленицю. Дем’ян Миколайович – то жива легенда.  У свої 95 зберіг ясний розум та хорошу пам’ять. Пройшов усю війну – від Волині у 1941-у до Берліна 45-го. Кілька разів був поранений, потрапив у фашистський полон, втік з нього… І на стіні Рейхстагу залишив свій підпис. Має до двадцяти нагород. Документи на ордени та медалі, як найцінніший скарб, тримає під подушкою. Й у Немиринцях не збирається засиджуватися. «Мені б ноги підлікувати, - зітхає ветеран. – І – додому. Бо ж курочки залишив сусідці. Й кішка у мене є, Мурочка. Вона мене любить, скучає. Теж сусідка доглядає. Усе маю  – хату, хазяйство. Тільки господині не вистачає. Ще, може, посватаю собі якусь жіночку».
А наймолодший мешканець Немиринець, городоччанин Леонід хоч і хоче додому, однак мало вірить, що туди повернеться. Хатина, яка залишилася від мами, досить старенька, але Леонід не може стати її власником – чоловік просто не має грошей на переоформлення документів. Та й інваліду, у якого одна нога набагато коротша за іншу, несила ходити різними інстанціями. А ще почав дуже боліти суглоб. Та й сни, у яких бачить донечку, не додають сил. Про родину Леонід розповідає стримано: була дружина, донька. Коли потрапив в аварію, дружина його покинула. Згодом подалася до Польщі. З донькою ще якийсь час бачився, доки та не поїхала до мами.  Й хоч розповідає чоловік про свою долю тихим рівним голосом, в очах – така туга…  А ще в лікарні сказали, що можна зробити операцію й буде легше ходити. Але ті ж люди повідомили, що операція коштує близько тридцяти тисяч гривень. Для людини, у котрої пенсія 560 гривень, така сума  здається надхмарною.
Різні долі привели людей у Немиринці. І новостворене відділення стало для них рідним домом. Справді домом, бо тут абсолютно не пахне  казенщиною. А пахне, як вдома – варениками й борщем. У кімнатах над кожним ліжком – килимок, на підлозі – теж. І білизна не нудно-сіра, а веселенька, картата. Якось іноземні гості дорікали: мовляв, зависоку планку берете, у нас все простіше – лінолеум, голі стіни. Надія Іванівна аж образилася: «Може, ви звикли так жити, з голими стінами, а наші бабусі люблять по-іншому: щоб і килимок висів, і ікони в кутку». Ікони тут теж є – у кімнаті для відпочинку. Є і телевізор – поки що один на всіх. І чаю тут можна попити не за розкладом, а коли хочеться. І гостей можна приймати. І дуже люблять, коли хтось згадає про стареньких, провідає, привезе гостинці.

Мама… Павлівна
Завідуюча відділенням  Галина Балицька справді замінює стареньким і доньку, і няню, і маму.  Її тут дуже люблять і шанобливо називають Павлівною.  І якби не Павлівна, то не мали б дідусі й бабусі затишної хатини. Адже ідея створення такого відділення у Немиринцях належить саме їй.  Вона вісім років пропрацювала соціальним працівником. «І якось взимку у мене було кілька підопічних важкохворих, – згадує жінка. – І всі – в різних кутках села. А ще у сусідню Дахнівку треба було навідуватися. І так мені було важко всюди встигати. От я й подумала: якби ж моїх підопічних звезти в одну хату. Я би їм борщу наварила, напалила у хаті. А так – зачиняю за собою двері, і страшно стає: а що, як почнеться пожежа? Як хвора людина захоче встати і впаде?».  Про свою ідею розповіла Надії Шевченко. Але у втілення не вірила. Однак, у районі ідея знайшла активну підтримку. Районна влада, управління праці та соціального захисту, територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, сільська рада – усім разом вдалося дуже швидко відкрити  відділення для стареньких у віддаленому селі району.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую