Люди зі світу тиші

 Молодий чорнявий чоловік щось енергійно розповідає невеличкому гурту, що зібрався біля нього. Люди різного віку - від дітей до бабусь і дідусів - уважно слухають, діляться чимось своїм, сміються. Звичайна, здавалося б, ситуація, з єдиною різницею, що усі ці люди - абсолютно глухі і спілкуються жестами. Єдиний, хто чує серед них - В’ячеслав Станіславов, людина з трьома технічними освітами, яка присвятила своє життя допомозі нечуючим. Поділившись новинами, всі разом підуть до церкви, де пильно стежитимуть за В’ячеславом, який перекладатиме їм усе, що скаже священик.
Інженер-радіотехнік, інженер-енергетик В’ячеслав Станіславов не те, що не думав займатися людьми з вадами слуху, до певного часу він і гадки не мав, що такі люди існують. Але сталося так, що у них в Дунаївцях, у регіональному біблійному коледжі, що при церкві, яку хлопець регулярно відвідував разом з батьками, відкрилися курси сурдоперекладу, на які могли записатися усі охочі. Тож у восьмому класі, займаючись ще у музичній школі, хлопець вступив до коледжу, де впродовж двох років вивчав мову жестів.
«До певного часу я навіть не уявляв, що існують глухі люди»
«Мене часто запитують, - каже В’ячеслав, - звідки я знаю жести, адже в мене в родині глухих ніколи не було. Можна було б сказати, що це випадковість, але в моєму випадку це не так. Думаю, у Бога були плани на мене, аби я допомагав людям з вадами слуху. Я ж пішов на ці курси лише тому, що мені було цікаво, як можна розмовляти жестами. А навіщо мені це - не знав.
Щойно закінчив коледж, як мене запросили в християнський табір, організований родиною Присяжнюків, які займалися глухими, аби я на практиці освоїв мову жестів. Там я вперше побачив глухих дітей - їх було 120! До тих пір я навіть не здогадувався, що є такі люди».
Проте В’ячеслав ще не зрозумів, що допомога їм - це його покликання. Тому вступив у Кам’янець-Подільський індустріальний технікум на спеціальність «електрик цивільних побутових споруд». Уже будучи в Чернівцях, навчаючись в національному університеті по спеціальності «радіотехніка», в одній із церков побачив невеличку групку глухих, які сиділи в одному ряду. «Ці люди хотіли бути ближче до Бога, але вони просто ходили на служби, бо не розуміли, про що мова, - каже В’ячеслав. - Там все й почалося. Став перекладати службу. Але в них було безліч запитань, і я, наскільки міг, своїми примітивними жестами пояснював. І в цьому спілкуванні з ними я зростав як сурдоперекладач».
В’ячеслав не покинув своїх підопічних, коли втретє став студентом, вступивши до Чернівецького університету на спеціальність «енергетика» - цього разу вже заочно. Не завадило йому й те, що він уже працював. Відвідував школу-інтернат (у Чернівцях таких дві) для глухих дітей, разом із членами УТОГу організовував літні табори, возив дітей на море, в Карпати.
Згодом захотів дізнатися, як ведеться подібна робота у Хмельницькому. «Виявилося, що родина, яка займалася глухими, змушена була виїхати у США, тож його підопічні були залишені напризволяще, - продовжує В’ячеслав. - А таких у Хмельницькому чимало. Нині їх нараховується біля 800. В області - до півтори тисячі.
Згодом познайомився з директором єдиної в Україні школи для дітей з порушенням слуху, яка не є школою-інтернатом, Галиною Воробель. Вона попросила, щоб я кілька разів на місяць приїжджав до них і спілкувався з дітьми на духовні теми. Паралельно в церквах я оголосив, що можу організувати безкоштовні курси для всіх, хто хоче навчатися мови жестів. Серед волонтерів була моя й майбутня дружина Наталя».
Двічі на тиждень В’ячеслав приїжджав у Хмельницький. Аналогічні групи створив у Дунаївцях і Кам’янці-Подільському, де теж двічі на тиждень проводив заняття. Спочатку боявся, що взяв на себе забагато, але справився. Всього він випустив близько двохсот сурдопрекладачів (коли навчався у Чернівцях, вів п’ять груп). Зараз багато з них працюють перекладачами у школах та училищах України.
18 червня виповниться два роки, як В’ячеслав із дружиною живуть у Хмельницькому, куди приїхали, аби допомагати глухим. «Займаюсь лише ними - каже чоловік. - Спочатку шукав роботу, але знайшлися люди, які запропонували нам матеріальну підтримку. Так само і я - допомагаю нечуючим безкоштовно».
Світ глухих абсолютно відмінний від нашого
За словами В’ячеслава, психологія людей, які не чують, зовсім інша, ніж у нас. «У нашому розумінні вони як діти, - каже чоловік. - Ці люди часто не розуміють речей, відомих малим дітям. Вони щирі, і що у них у голові, те й кажуть. У них немає такого поняття, як «соромно», «ніяково». Можуть сказати щось таке, що поставить тебе у незручне становище. Можуть прямо сказати, що ти погано виглядаєш, або що ти брешеш.
Вони не знають, як чинити в елементарній ситуації, бо, зазвичай, батьки вирішують усі їхні проблеми, а коли поруч нема тата чи мами, перетворюються на безпомічних дітей.
Люди, які не чують, дуже добре відчувають оточуючих - чи ти добра людина, чи не дуже. Відчувають, коли ти щось приховуєш, чи коли лукавиш. Вони дуже уважні, тож помічають те, на що ми, зазвичай, не звертаємо уваги. Вся інформація до них надходить через зір, так що очі в них - це ще й вуха, бо все, що вони сприйняли очима і жестами, те вони й почули. І коли ти жестами щось їм розповідаєш, цю інформацію їм доволі важко запам’ятати, оскільки в пам’яті у них зазвичай відкладається те, що вони побачили своїми очима.
Часто в батьків, які не чують, народжується абсолютно здорова дитина. І добре, коли в таких людей є родичі, які чують, бо я знаю кілька родин, які на вихідні віддають дітей до знайомих чи сусідів, аби вони мали змогу спілкуватися з іншими і не були обмежені в розвитку. Бо такі батьки не можуть дати дітям те, що дають ті, хто чує, - навіть якщо це діти. Бо тільки у спілкуванні можна навчитися розмовляти, логічно мислити і розвиватися. Аналогічна проблема і у звичайних родинах, у яких народжуються глухі діти. Батьки нерідко соромляться відправляти їх у школи для нечуючих, і дитина змушена відвідувати звичайну, де через свою ваду вона не може освоїти матеріал, і однолітки, зазвичай, її не сприймають.
Глухі люди думають картинками, а не словами, як ми. У них все будується на картинках, слова для них - це нелогічно, і якщо неправильно побудоване речення перекласти на жести, для них це - набір незрозумілих слів. Тож їм треба не донести інформацію, а змалювати картину жестами. У них, для прикладу, слово «не» ставиться в кінці. Коли хочемо про щось запитати, слово, яке вказує на питання, теж опиняється в кінці. Так я кажу: «Підемо в гості не». Або ж запитую: «В кіно завтра ти йдеш?».
Цікаво, що емоціями вони більше передають, ніж жестами, тому іноді їхня поведінка стороннім людям може видатися дивною. Але мімікою, швидкістю жестів вони можуть передати абсолютно все. Проте у своїх снах такі люди ніколи не бачать спілкування, навіть жестами. Їм сняться лише події.
За багато років роботи з такими людьми я багато чого дізнався про них. На жаль, окрім багатьох цікавих речей, дізнався ще й про те, що вони не довіряють нам, тим, хто чує. Я вже 15 років з ними, я стільки добра їм зробив, але більшості з них так і не зумів стати другом, залишаючись звичайним сурдоперкладачем».