ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Поліна

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 848

За кожним бомжем стоїть сумна доля

Серед брудних обшарпаних осіб, що знайшли собі притулок поблизу Хмельницького залізничного вокзалу, ця немолода жінка так і не стала своєю. Їй не дозволено разом зі всіма порпатися в урнах зі сміттям, збирати порожні пляшки. І - боронь Боже, навіть наблизитися до місцевої безпритульної «еліти».
Вона зрозуміла це з перших днів свого перебування тут, коли за підняту пляшку їй перебили пальці.
... Росла Поліна в хорошій сім’ї, була досить симпатичною, тому пророчили їй гарне як для сільської дівчини майбутнє: вийде заміж, народить діточок, обзаведеться господарством. Не цуралась ніякої роботи: працювала і в полі, і на фермі... Потім разом з подругами поїхала на заробітки аж в інший кінець країни.
Здавалося, і долю свою знайшла – роботящого, як і сама, спокійного, непитущого... На жаль, роботящий і спокійний, не значить - вірний. І сталося так, що Поліна, яка, всупереч усім застереженням подруг не вірила у постійні зради коханого, якось, прийшовши додому трохи раніше, застала його в обіймах сусідки.
Її вразила не лише зрада людини, якій вірила більше за все, а й те, що на столі стояв дорогий коньяк, копчене м’ясо, коробка цукерок... Те, чого в них самих ніколи не було, адже вони рахували кожну копієчку, збираючи гроші на квартиру.
«Як ти міг так зі мною вчинити?!».
«Які можуть бути претензії? Хто ти мені така?!»– почула перед тим, як упасти від удару кулака в голову.
А через кілька днів отримала телеграму з дому: «Приїжджай, мама при смерті», – писала сестра. Не роздумуючи, розрахувалася з роботи і поїхала.

На вулиці
... Мама померла через місяць. Для убитої горем Поліни життя наче зупинилося. Вона з ранку до вечора лежала, втупившись в одну точку, не помічаючи поглядів сестри, невдоволення зятя. Спочатку він побив дружину, через кілька днів дійшла черга і до гості...
Як далі жити, не знала: мати померла, коханий зрадив. У цілому світі - жодної рідної душі. Сестра, залякана чоловіком, нічим їй зарадити не змогла. Тому вирішила повернутися на колишню роботу...
Добиратися довелося з кількома пересадками. Під час однієї не змогла втриматися, щоб не перехилити чарочку, – сусідки по купе запросили її до вокзального кафе. Потім ще одну... Примостилася на лаву і непомітно для себе заснула. А коли прокинулася, зрозуміла, що уже нікуди не поїде - спритні молодиці забрали геть усе, навіть торбинку з нехитрою провізією, що дали родичі на дорогу.
Відтак і стала однією з тих нещасних, хто знаходить собі прихисток у підвалах та на горищах, хто не обтяжує себе турботами про завтрашній день, хто тиняється по місту в пошуках чарки та об’їдків.
Зустрілись ми у скверику, що поряд із залізничним вокзалом, точніше, біля кіосків, що торгують варениками, голубцями, пиріжками та іншою смакотою.
Сором’язливо посміхаючись і пахнучи дешевим вином, вона стояла поряд із  жінками, скромно чекаючи, коли їй дадуть поїсти. Ті згодом повідали, що, на відміну від нахабних бомжів, які в пошуках наживи сповзаються сюди ввечері зі всього міста, Поліна невимоглива, ніколи не жебрає, не розповідає сльозливих історій і живе з того, що хтось дасть стару одежину, хтось копієчку, а хто і нагодує.
«Якщо треба відлучитися на хвилинку, ми навіть можемо залишити її постерегти кіоск, – кажуть жінки. - Вона ніколи не взяла ані шматочка хліба, ані копієчки. Хоча, дивіться, – навіть у кіоск заходити не треба, воно ж усе лежить на виду. Скільки було, що, з вигляду порядні люди потягнуть то пиріжок, то шматочок піци. А вона - ніколи! Хоч бувало таке, що останній раз їла мало не добу тому». 
Це правда, адже, ховаючись від бомжів, вона могла собі дозволити «вийти в люди» лише вдень.

«Відкрила очі, а наді мною стоять лікарі»
«Раніше спала у підвалах та на горищах, – розповідала Поліна. – Але якось уночі злодії обікрали підвал, у якому я спала, і підпалили. Хтось викликав пожежників, а мені вже не було куди діватися. Мене поставили до стіни, почали шарпати, бити, лякати міліцією. Ледь втекла...».
Після того за будь-якої погоди спала у кущах (як і за будь-якої погоди милася в річці) і в дощ, і в сніг. Та й вік уже не той, щоби по горищах лазити.
І добре, якщо вдається поспати до ранку. Буває так, що бомжі наскочать на неї, поб’ють ще й роздягнуть і роззують. Скільки разів у неї була розбита голова, скільки днів їй, побитій мало не до смерті, довелося потім відлежуватися, сховавшись у якомусь підвалі.   
Пропозиції принести їй щось із одягу Поліна категорично відхилила. «Колись дали мені кожушок, – розповіла вона, – гарний такий, але походила в ньому всього кілька годин... Щойно смеркло, як мене затягли за пам’ятник, роздягнули, побили і непритомну викинули на дорогу. (Її, голу, вмерзлу в калюжу, знайшли на світанку. Задубіле тіло довелося виколупувати з льоду).
... Десь під ранок прокинулася від холоду. Ну, до холоду я звикла, то й почала співати. Поспівала, та й, думаю, час йти, шукати, що би поїсти. Дивлюсь навколо, а поряд зі мною на ліжку лежить якийсь хлопець. Голий! Ну, думаю, оце так диво – і ліжко, якого вже сто років не бачила, та ще й хлопець.
Кажу йому: «Посунься, а то я замерзла». Лежить, не рухається. Взяла його за руку, а він... холодний. Тут і знепритомніла.
Через якийсь час відкрила очі, дивлюся, а наді мною стоять медики. То й питаю: «Де я?». Кажуть, лікаря потім відливали...».
Це – єдиний раз, коли вона була в лікарні. Навіть тоді, коли якийсь газик наїхав їй на обидві ноги. Свідки казали, що навмисне. Поліна обмотала ноги онучами, взяла в руки палицю та й повернулася у звичне існування, живучи за принципом – буде день, буде їжа.

Райдужна мрія
... Вона хоч ні за кого не відповідає, а скільки років поряд в пошуках кохання блукала мати двох дітей: двох і п’яти років, яких щодня закривала в порожній квартирі.
«Якби ж хоч не закривала, - бідкалися жалісливі жіночки, - так хоч би шматочок хліба хтось дав, а то весь день стояли у вікнах і плакали. Зараз їх вже не видно, мабуть, служба в інтернат забрала. Була й така, що приводила бомжів до себе в однокімнатну квартиру, де разом з нею мешкали  старенька мати та семирічний син!».
Страшно дивитися на цих людей, для яких випити чарку самогону та закусити смердючими   об’їдками - райдужна мрія. Але страшніше те, що для більшості з них таке життя цілком нормальне, і наша жалість й допомога здаються зайвими.
... І Поліна, обігріта добрими людьми, стала мало не легендою привокзальної території. До неї часто підходили з проханням: «Розкажи, як побувала в морзі». Взагалі, у неї в запасі чимало невеселих історій: і про те, як щурі обгризли їй пальці на ногах, а вона не відчувала цього, бо давно вже відморозила їх, чи про те, як їй намагалися здерти шкіру з голови...
Що сталося з нею того разу, невідомо, але її знову знайшли під ранок – замерзлу, бездиханну. От тільки цього разу їй уже не пощастило прокинутися.  

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую