ye-logo.v1.2
24 Вересня, 2019

Перемога хмельницьких хірургів

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 924

В урологічному відділенні Хмельницької міської лікарні вдало прооперовано 92-літнього дідуся

За своє довге-довге життя (92 роки!) Іван Коваль хворів лише тричі, і то – на фронті. Вперше, коли його поранили в ногу, вдруге – в голову і втретє – в руку. Більше його ніколи нічого не турбувало, навіть голова жодного разу не заболіла. А два з половиною роки тому раптово його так скрутило...
«Копав увесь день картоплю, – розповідає Іван Пилипович, – а вночі прокинувся від страшенного болю в животі. Я ж був на фронті, знаю, що таке біль, але це було нестерпно. Вийшов на вулицю, почав кричати. Сусідка  зателефонувала в Ярмолинці в лікарню, на що їй сказали, що не приїдуть, бо в них немає пального. І куди подінешся у дві години ночі? Дзвоню дочці у Хмельницький, то вона до моїх Савинець за 20 хвилин домчала».
У Хмельницькому дідуся обстежили –спочатку була підозра на  підшлункову, оскільки боліло внизу живота, але УЗД-обстеження показало, що біль викликає сеча, що зібралася в міхурі, тому хворого потрібно  терміново везти в урологію.
«Батькові поставили катетер, - розповідає Клавдія Іванівна, донька Івана Пилиповича, – і він ходив з ним більше двох з половиною років! Впродовж усього цього часу ми возили його в лікарню, де йому прочищали катетер, промивали, кололи антибіотики... Приїжджали і вночі, і нам жодного разу ніхто не відмовив, навпаки, працівники відділення не відходили від нього ні на хвилину. Бувало, що їздили туди щодня, на таксі, на «швидкій»...

«Одночасно померли дружина і мама...»
Довгожителі в роду Івана Коваля були тільки по жіночій лінії: сестра померла у 82 роки, мама – у 80. А от чоловіки довго не жили. Батько Івана Пилиповича помер у 20 років, коли його сину було 6 місяців. У такому ж віці донька Івана Пилиповича, Клава, залишилася без мами. Тоді, коли сам Іван Пилипович був на війні.
«Я закінчив сім класів, – розповідає Іван Коваль, – а на той час в армії таких вважали мало не академіками (зазвичай, хлопці мали по три-чотири класи). Тому мене і ще кількох таких «вчених» направили на навчання у військове училище. А потім почалася війна...
А в 45-му, в 23 роки померла моя дружина – дні, що ми прожили разом, їх можна перерахувати на пальцях.
У Кам’янці їй робили операцію, а я був на фронті і навіть не знав про це. Вона ж писала, що все добре. Про те, що її немає, дізнався лише через рік, у 46-му: лист спочатку пішов до Москви, потім – до Києва, потім – у Відень, а звідти – в Альпи, де стояв наш полк. Пам’ятаю, 23 лютого командир зібрав нас із горілкою та закускою. Мені ж вручив великий конверт, а сургучів на ньому, напевно, з десять було набито. Читаю: «Просимо відпустити Івана Коваля додому, у зв’язку з одночасною смертю дружини і матері...». А в мене ж дитина маленька».
Насправді виявилося, що померла теща Івана Пилиповича, – через кілька днів після доньки. Серце не витримало. А дитина весь час була з його матір’ю. Була з нею і до 47-го року, аж доки він не повернувся додому.

«Це – найнепередбачуваніша операція у всій урології»
«Готувалися ми до цієї операції більше двох років, – каже завідуючий урологічним відділенням Хмельницької міської лікарні Георгій Яремчук. – І весь цей час хворий ходив із катетером. Але в нього було чимало проблем зі здоров’ям, в тому числі і слабке серце. Крім того, пацієнтів у такому віці ми ще не оперували. А простатектомія (видалення простати) –  найнепередбачуваніша операція в усій урології. Можна робити операцію на нирках і бути спокійним. А тут ніколи не можеш уявити, чим усе закінчиться. Навіть у молодому віці.
До сьогодні найстаршому нашому пацієнту було 84 роки, а тут – 92! А в такому віці будь-яке оперативне втручання – небезпека».
Однак дідусь поставив собі завдання дожити до 100 років. Він так і сказав лікарям під час першого знайомства. Проте, коли йому поставили трубку, від свого плану відмовився і сказав, що так жити не хоче.
«З катетером жити можна, але якість життя вкрай низька, – каже Олександр Курій, хірург, який оперував дідуся. – Він просив, щоб його прооперували, адже сам він мочитися не міг, все витікало через катетер, який потрібно було промивати, прочищати... Проте в нього було погане серце, тому ймовірність того, що він перенесе операцію, до речі, доволі травматичну, була дуже низькою.
Однак, підлікувавши йому серце, ми зважили всі за і проти і, хоч бачили, що ризик вкрай високий, таки вирішили оперувати. Спочатку йому видалили камінці із сечового міхура та забрали дивертикул – ускладнення аденоми. А через два з половиною місяці видалили простату». 
Звичайно, для хворого менш травматичною було би проведення операції  малоінвазивним методом, але, як пояснили лікарі, таким чином видаляється аденома вагою лише до 50 грамів. А в їхнього пацієнта вона була утричі більшою, розміром, як два кулаки, тому іншого способу лікування, окрім оперативного, не було.
На щастя, операції пройшли вдало, і Георгій Яремчук вважає, що немала заслуга в цьому головного лікаря Володимира Розгонюка, дякуючи якому відділення (і лікарня) має сучасне обладнання, яке дозволяє провести повне обстеження і лікування на європейському рівні навіть в такому віці і в такому об’ємі.
 «Ризик був дуже високий, – каже заслужений лікар України Іван Бондар, - але професіоналізм і післяопераційний догляд зробили свою справу.
... Відомо, що розлади сечовипускання життя не скорочують, вони обкрадають його, а це значить, що наш дідусь ще невідомо скільки років проживе без обкраденого життя. І нехай живе на здоров’я!». 


P.S. Рідні Івана Пилиповича вдячні всім працівникам урологічного відділення: завідуючому відділенням Георгію Яремчуку, хірургам Олександру Курію та Миколі Жадану, медсестрам Людмилі Малюті, Майї Дорошенко, Інні Капустіній, Валентині Дзенглюк.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую