Гаряча тема:
- Війна
Перемога хмельницьких хірургів
В урологічному відділенні Хмельницької міської лікарні вдало прооперовано 92-літнього дідуся
За своє довге-довге життя (92 роки!) Іван Коваль хворів лише тричі, і то – на фронті. Вперше, коли його поранили в ногу, вдруге – в голову і втретє – в руку. Більше його ніколи нічого не турбувало, навіть голова жодного разу не заболіла. А два з половиною роки тому раптово його так скрутило...
«Копав увесь день картоплю, – розповідає Іван Пилипович, – а вночі прокинувся від страшенного болю в животі. Я ж був на фронті, знаю, що таке біль, але це було нестерпно. Вийшов на вулицю, почав кричати. Сусідка зателефонувала в Ярмолинці в лікарню, на що їй сказали, що не приїдуть, бо в них немає пального. І куди подінешся у дві години ночі? Дзвоню дочці у Хмельницький, то вона до моїх Савинець за 20 хвилин домчала».
У Хмельницькому дідуся обстежили –спочатку була підозра на підшлункову, оскільки боліло внизу живота, але УЗД-обстеження показало, що біль викликає сеча, що зібралася в міхурі, тому хворого потрібно терміново везти в урологію.
«Батькові поставили катетер, - розповідає Клавдія Іванівна, донька Івана Пилиповича, – і він ходив з ним більше двох з половиною років! Впродовж усього цього часу ми возили його в лікарню, де йому прочищали катетер, промивали, кололи антибіотики... Приїжджали і вночі, і нам жодного разу ніхто не відмовив, навпаки, працівники відділення не відходили від нього ні на хвилину. Бувало, що їздили туди щодня, на таксі, на «швидкій»...
«Одночасно померли дружина і мама...»
Довгожителі в роду Івана Коваля були тільки по жіночій лінії: сестра померла у 82 роки, мама – у 80. А от чоловіки довго не жили. Батько Івана Пилиповича помер у 20 років, коли його сину було 6 місяців. У такому ж віці донька Івана Пилиповича, Клава, залишилася без мами. Тоді, коли сам Іван Пилипович був на війні.
«Я закінчив сім класів, – розповідає Іван Коваль, – а на той час в армії таких вважали мало не академіками (зазвичай, хлопці мали по три-чотири класи). Тому мене і ще кількох таких «вчених» направили на навчання у військове училище. А потім почалася війна...
А в 45-му, в 23 роки померла моя дружина – дні, що ми прожили разом, їх можна перерахувати на пальцях.
У Кам’янці їй робили операцію, а я був на фронті і навіть не знав про це. Вона ж писала, що все добре. Про те, що її немає, дізнався лише через рік, у 46-му: лист спочатку пішов до Москви, потім – до Києва, потім – у Відень, а звідти – в Альпи, де стояв наш полк. Пам’ятаю, 23 лютого командир зібрав нас із горілкою та закускою. Мені ж вручив великий конверт, а сургучів на ньому, напевно, з десять було набито. Читаю: «Просимо відпустити Івана Коваля додому, у зв’язку з одночасною смертю дружини і матері...». А в мене ж дитина маленька».
Насправді виявилося, що померла теща Івана Пилиповича, – через кілька днів після доньки. Серце не витримало. А дитина весь час була з його матір’ю. Була з нею і до 47-го року, аж доки він не повернувся додому.
«Це – найнепередбачуваніша операція у всій урології»
«Готувалися ми до цієї операції більше двох років, – каже завідуючий урологічним відділенням Хмельницької міської лікарні Георгій Яремчук. – І весь цей час хворий ходив із катетером. Але в нього було чимало проблем зі здоров’ям, в тому числі і слабке серце. Крім того, пацієнтів у такому віці ми ще не оперували. А простатектомія (видалення простати) – найнепередбачуваніша операція в усій урології. Можна робити операцію на нирках і бути спокійним. А тут ніколи не можеш уявити, чим усе закінчиться. Навіть у молодому віці.
До сьогодні найстаршому нашому пацієнту було 84 роки, а тут – 92! А в такому віці будь-яке оперативне втручання – небезпека».
Однак дідусь поставив собі завдання дожити до 100 років. Він так і сказав лікарям під час першого знайомства. Проте, коли йому поставили трубку, від свого плану відмовився і сказав, що так жити не хоче.
«З катетером жити можна, але якість життя вкрай низька, – каже Олександр Курій, хірург, який оперував дідуся. – Він просив, щоб його прооперували, адже сам він мочитися не міг, все витікало через катетер, який потрібно було промивати, прочищати... Проте в нього було погане серце, тому ймовірність того, що він перенесе операцію, до речі, доволі травматичну, була дуже низькою.
Однак, підлікувавши йому серце, ми зважили всі за і проти і, хоч бачили, що ризик вкрай високий, таки вирішили оперувати. Спочатку йому видалили камінці із сечового міхура та забрали дивертикул – ускладнення аденоми. А через два з половиною місяці видалили простату».
Звичайно, для хворого менш травматичною було би проведення операції малоінвазивним методом, але, як пояснили лікарі, таким чином видаляється аденома вагою лише до 50 грамів. А в їхнього пацієнта вона була утричі більшою, розміром, як два кулаки, тому іншого способу лікування, окрім оперативного, не було.
На щастя, операції пройшли вдало, і Георгій Яремчук вважає, що немала заслуга в цьому головного лікаря Володимира Розгонюка, дякуючи якому відділення (і лікарня) має сучасне обладнання, яке дозволяє провести повне обстеження і лікування на європейському рівні навіть в такому віці і в такому об’ємі.
«Ризик був дуже високий, – каже заслужений лікар України Іван Бондар, - але професіоналізм і післяопераційний догляд зробили свою справу.
... Відомо, що розлади сечовипускання життя не скорочують, вони обкрадають його, а це значить, що наш дідусь ще невідомо скільки років проживе без обкраденого життя. І нехай живе на здоров’я!».
P.S. Рідні Івана Пилиповича вдячні всім працівникам урологічного відділення: завідуючому відділенням Георгію Яремчуку, хірургам Олександру Курію та Миколі Жадану, медсестрам Людмилі Малюті, Майї Дорошенко, Інні Капустіній, Валентині Дзенглюк.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: