ye-logo.v1.2
27 Вересня, 2020

Самотні серед людей

Суспільство 959

Виживають у цьому світі члени родини Карпінських

Петро та Галина Карпінські – стовідсоткові оптимісти. Хоч якраз їх життя і не балувало. Обидвоє народилися повністю сліпими. Від обидвох батьки відмовились, і діти росли в дитбудинку для слабозорих дітей.
«А я все одно вважаю, що мені пощастило, – усміхається Петро. – Невідомо, як склалось би моє життя, і чи жив би я взагалі, якби залишився вдома».

У маминій хаті
…Галинину маму, вагітну, побили, і дівчинка народилася незряча. Петро також народився сліпим – його мама на восьмому місяці розвантажувала вугілля. 
Галі зробили операцію в два роки, вона помирала від запалення легень. Мати її станом особливо не переймалася, і дів-чинку врятували сусіди, які надійшли на той час до хати і завезли до лікарні. Там і виявилося, що дівчинка абсолютно сліпа. І після того, як дитину підняли на ноги, їй зробили операцію на очах.
Історія Петра ще жахливіша. Його прооперували в шість років. А до того він жив із матір’ю в напівзгорілій хаті, з обваленою стелею. Хлопчик взагалі довго лежав, аж доки сам не встав і не пішов. Ніхто його не мив, не годував, так, жив недоїдками, залишеними мамою на столі.
У сім років Петро, який з пелюшок обходив себе сам, будучи при цьому абсолютно сліпим, захворів, як і Галя, на запалення легенів. Його теж врятували сусіди (а молодший братик із такою ж хворобою не вижив – коли мама надумала підійти до нього, він вже захолов). Петру зробили операцію, після цього відправили до інтернату.
«Нам пощастило, у нас були дуже добрі вихователі, які навіть приносили нам їжу з дому. Пам’ятаю, коли захворіла, моя вчителька Надія Вітер годувала мене домашньою куркою та бульйоном, – розповідає Галина. – Батьки провідували нас до 9 класу, а коли ми пішли в життя, то й забули, що ми існуємо. Знаємо, де вони, але вони не дуже спішать нас побачити. Напевно, не хочуть, щоб заважали їм.
А додому ми ніколи не просилися, правда, іноді нас забирали на канікули, але там з перших же днів у мене від побоїв ледь голова з плечей не злітала, то я рахувала дні, коли поїду назад в інтернат. 
А Петрів батько покінчив життя самогубством, коли він ще був удома. А коли його з Хмельницького, як незрячого, направили до Києва, мама пішла на троє чужих дітей, а за нього забула. Недавно сказала, щоб він відступився від спадщини. Він так і зробив, все віддав її прийомним дітям, хоч у самого  п’ятеро діточок».
Галинина мама теж вийшла заміж і теж не забарилася сказати доньці: «В тебе своє життя, а в мене – своє». Батько Галини хворий, хоч би й хотів допомогти, так не може.

Перша любов
Після операції вони почали бачити. Всього три відсотки зору, бачили людей, обличчя наче в тумані. Але ж бачили! І обох майже одночасно направили в Київський інтернат для незрячих.
«Ми завжди були разом, – продовжує Галина. – Він опікав мене, захищав,  носив на плечах. Я була маленька, весь час просила: «Візьми мене на ручки, покатай на конику». 
Так було до третього класу, а потім він, закінчивши 8 класів (Петро старший на п’ять років) поїхав у Хмельницький і влаштувався на роботу в УТОС… «За Галею скучав страшенно, – розповідає Петро. – І хоч вона вважала мене за старшого брата, я відчував до неї симпатію з першого дня. Увесь цей час ми писали одне одному. А потім мене запросили в інтернат на її випускний. Але Галю я не впізнав, навіть на вечорі. Аж доки Люда, дівчинка, з якою танцював, не направила до неї: «Он, бачиш, твоя перша любов». Я й покинув Люду і пішов до Галі».
Вже після випускного всі поїхали на Дніпро зустрічати світанок. «І наш товариш захотів зіграти нам вальс, - розповідає жінка, – та так загрався, що впав у Дніпро. І ми  вдвох полізли його діставати. А якраз тоді, 25 травня 1993 року, були приморозки. Усі страшенно замерзли. Петро там же, у воді, освідчився мені».

У самостійному житті
Того ж дня Петро запросив її у Хмельницький на роботу. Галя приїхала, і через три місяці вони одружилися. А через рік, у 17 років, народила двійняток, Аню і Таню. Через краснуху, якою захворіла під час вагітності, обидві дівчинки мали серйозні проблеми зі здоров’ям аж до восьми років.
… У гуртожитку, в кімнаті площею 18 квадратних метрів, із однією душовою та одним туалетом на три родини прожили 15 років! І знаходилися такі, що заздрили їм. За те, що веселі, що ніколи не сварилися, що кохали одне одного. Гупали їм у двері, кричали образливі слова. «А рік тому одна жінка налила мені щось під поріг, коли я була вагітна шостою дитиною, і я захворіла, – каже Галина. – Мене мучили постійні кошмари, мені снилося, що жінка й чоловік б’ють мене по животу з  криками: «Віддай дитину, ти нам винна». 
Тому ми дуже раділи, коли під Різдво отримали п’ятикімнатну квартиру (за що безмежно вдячні міському голові Сергію Мельнику, начальнику міського управління у справах сім’ї та молоді Тетяні Власюк, її заступнику Світлані Окарській та Тетяні Корольовій).
Стільки радості було: нове житло, і дитинка, яка мала народитися через два місяці. Ми так його чекали. Мали Миколкою назвати.
Але увесь цей час мені було дуже погано. Я думала, що то грип, бо була висока температура, але через кілька тижнів, якраз після Водохрещення, раптово почалися пологи. Дитина народилася неприродно білою, виснаженою, і, як виявилося, легені в неї повністю не розгорнулися.
Я цілу ніч не спала, тричі змінювала йому ім’я. Спочатку Колю змінила на   Валентина, але потім подумала, що це погана задумка, тому що нове ім’я означало – «розбите серце», потім назвала Богданом, думала, може, Бог дасть, і він виживе. Нічого не вийшло.
Взагалі подружжя хоче взяти трьох діточок з інтернату. «Нам би вже давно дали, – кажуть вони, – але ми тоді в гуртожитку жили. А зараз ще більше хочемо, напевно, щоб заспокоїти себе, біль перекрити, обігрівши чужих діток».
Зараз в УТОСі роботи немає, а ще як перебої з пенсією виникають, то доводиться зовсім важко. Петро береться за будь-яку роботу: весною та восени скопує клумби, підмітає…Там 30 гривень заробить, там десять, і вже щось можна дітям купити. «Я допомагаю, бо мені його шкода», – каже Галина.
Подумати лише, сімом прожити на дві пенсії! А пенсія кожного, як інваліда дитинства, становить тисячу гривень. На дітей держава не платить нічого, хіба що надає п’ятдесятивідсоткові пільги при оплаті за житлово-комунальні послуги. Не дивно, що з такою державною підтримкою в квартирі, окрім ліжок, старого столу та кількох стільців, нічого немає.
Проте Галина і Петро Карпінські – оптимісти ще ті! «Нічого, ми не таке пережили, – кажуть вони. – Нам би діток вивчити. Он, Аня прекрасно малює, треба її в художню школу віддати. А Таня хоче на теніс піти, та й шиє непогано. Скоро весна, з’явиться робота, і все налагодиться». 
Так, вони, звиклі надіятися лише на себе, на всі наші пропозиції щодо публікації розрахункового рахунку для допомоги відповідали відмовою. Хоча зі старих вікон так дме по голій підлозі…

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую