ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2020

«А ми все ще живемо у фальшивому світі», –

Суспільство 1090

вважає Кузьма Матвіюк, колишній політв’язень, який так і «не став на шлях виправлення»

Родом Кузьма Матвіюк із бідної селянської родини, хоча свого часу його сім’я була розкуркулена. А це, як він сам вважає, заклало ази його світогляду. Крім того, його дід, прийшовши з першої світової війни, багато в чому став прихильником більшовицької ідеології, але коли в село прийшли вони самі і забрали в нього землю, а багатодітну сім’ю викинули на вулицю, він до кінця своїх днів інакше як сволочами комуністів не називав. До того ж, за час  розкуркулення, виселення і голоду 33-го із семи дітей вижили лише двоє.

«В дитинстві я хотів стати росіянином»
«В 1947 році, коли я пішов у перший клас, на мене буквально посипалася інформація про те, що всі українці – зрадники, і німці так далеко зайшли тільки тому, що українці здалися і відкрили фронт, - розповідає Кузьма Іванович. – І лише в Росії, під Москвою, їм дали відсіч, а згодом визволили і нас. Тому вже в третьому класі в мене була чітка установка з приводу того, що поки побуду українцем, а тільки виїду з села, перейду на російську мову і національність зміню на «росіянин».
Але в селі у нас була МТС, керували якою росіяни-комуністи. І там я помітив, що ведуть вони себе занадто зверхньо. До мого дядька, прізвище якого було Козак, один з них якось сказав: «Ты козак? Нет. Твой дед был козак, отец был сын козачий, а ты ... собачий».
...І коли у 1967 році він переїхав до Умані, про «росіянина» уже не мріяв. Там, в місцевому краєзнавчому музеї, де дізнався чимало про історію козацтва, познайомився з членом уряду Української народної республіки, секретаркою самого Михайла Грушевського Надією Суровцовою. З жінкою, котра за свої погляди 30 років відсиділа на Соловках! Через неї він, тоді вже викладач Уманського технікуму механізації сільського господарства, познайомився з самвидавською літературою, з багатьма цікавими людьми, адже до неї таємно приїжджав Солженіцин, частими гостями були Бажан, Дашкевич, московські й татарські дисиденти.
У 1972 році товариш Федорчук, який тоді очолював КДБ в Україні (відомий винищенням населення в Західній Україні перевдягнутими загонами енкаведистів), вирішив ударити по проявах національної свідомості. І робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була оголошена антирадянською. А 31-річного Кузьму Івановича, як такого, що тиражував і розповсюджував цю книгу, засудили і відправили аж у Мордовію. 
«В Умані взяли мене, мого напарника, – розповідає він, – а біля кожного з нас – чоловік по 50 свідків. Їх залишили на волі, але з ними так «попрацювали», що вони і до сьогодні шарахаються від власної тіні, боячись у відповідь почути: «А що ти казав 30 років тому?».

Чорновіл рятував від карцеру, а бандерівці – від смерті
Мені дали чотири роки таборів суворого режиму в мордовських таборах, де вже знаходились і Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл. Їх, як лідерів національного руху, тримали в окремих бараках, але оскільки вони, навіть будучи там, вели непримиренний спосіб існування, то більше часу проводили в карцері, що знаходився у нашій зоні. Тому ми часто спілкувалися з ними. І дивувались, коли вони стверджували, що прийде час, і Україна здобуде незалежність, але спочатку до влади прийдуть кримінальні елементи та мерзотники».
Саме завдяки таким, як Стус і Чорновіл, інші в’язні нерідко уникали карцеру, оскільки він завжди був зайнятий. «Вони ніколи не вставали, коли з’являлося керівництво, в очі могли сказати начальнику табору, що він злочинець, – продовжує Кузьма Іванович. – Допомагали вижити, а нерідко рятували нам життя і бандерівці, які готували мазі від різноманітних хвороб, ризикуючи життям збирали трави для хворих за забороненою зоною. Адже на території табору будь-яку рослину, яку можна було з’їсти, знищували».
Знищували і в’язнів, ламаючи, доводячи людину до божевілля. Як розповідає Кузьма Іванович, політичні сиділи в камерах-одиночках, але до кожного підсаджували «свою» людину. З ним сидів Сашко-валютник, який щодня втовкмачував йому, що, якщо він не змінить свої погляди, то звідси не вийде. І описував методи, якими це може бути зроблено. В підтвердження сказаному з сусідніх камер доносилися жахливі крики. «Бьют по почкам молоточком», – сміявся Сашко.
Ці ж методи тиску довели Кузьму Івановича до інвалідності. Працював він на деревообробному заводі, де випускалися футляри до годинників (через карцер зумів відмовитися від каторжної роботи біля котла, де працювали всі українці). А раз в рік в’язням давали побачення з рідними, а це велика подія, на яку чекаєш і рахуєш дні. І коли його дівчина мала приїхати, а їм, як незареєстрованим у шлюбі, на побачення давали лише годину, Кузьма задовго до того «ходив по стрілочці», аби не відмовили.
І коли вона приїхала (з України в Мордовію, а це не одна доба), йому,  намагаючись зламати і змусити піти на поступки, в побаченні відмовили. «Я бігаю по зоні, – розповідає він, – я ж жодного порушення не допустив, а мені кажуть «Не положено». І ось у такому стані пішов у нічну зміну. Ніби не був  знервований, але коли на станку взявся обстругати дошку, мені відтяло три пальці.
Ніч, треба їхати в лікарню. А в них то конвоїри не ті, то собака їм не підходить. Я від болю та втрати крові вже з лавки сповз на підлогу, але минула не одна година, доки командир не зжалився, і мене таки повезли до лікарні. Хоча я ще легко відбувся, бо чимало в’язнів потерпали від  проривної виразки, багато божеволіли та помирали.
Я сам двічі приймав рішення по власну смерть. Перший раз, коли мене змушували здавати всіх своїх. А вдруге, коли, через чотири роки, в день звільнення мене не відпустили». 

На волі
Однак, коли Кузьма Іванович відмовився від води і їжі, керівництво табору здалося. До рідних Черкас його доставили урочисто, на літаку, в супроводі офіцера і двох солдат, хоча на зону везли в товарняку.
«То був 1976 рік, Радянський Союз підписав Гельсінську угоду і змушений був дотримуватися прав людини, – розповідає Кузьма Іванович. – І наша сторона запевняла, що політичних в’язнів у СРСР одиниці. Але коли перші політичні в’язні добиралися додому своїм ходом, пересідаючи в Москві, вони зв’язувалися з російськими демократами, які влаштовували їм інтерв’ю для західної преси. Тому нас і возили додому «з почестями».
Повернувшись, «як такий, що не став на шлях виправлення» ( у таборі брав участь в акціях протесту, оголошував голодування, писав до міжнародної спільноти), я отримав ще рік домашнього арешту.
Але був щасливий тим, що моя Софія мене дочекалась. Хоча згодом уже з теплотою згадував Мордовію. Влаштовувався на роботу, а через кілька тижнів до керівництва приходили люди і повідомляли, що у них працює «нерадянська людина». За кілька років я змушений був сім разів змінити місце роботи (або звільняли по статті, або ж сам звільнявся) і тричі – місце проживання. Доходило до маразму – на рівненській дослідній станції, де я працював старшим науковим співробітником, мене звільнили за те, що під час виступу по телебаченню Брежнєва, читав газету. Шість місяців мене взагалі на роботу нікуди не брали, міліція ж погрожувала притягти за дармоїдство. І хоча мене ще вели люди з КДБ, з приходом Горбачова прес був знятий».
... Зараз Кузьма Іванович уже на пенсії. Пише книгу, бо, як кажуть його товариші, такі ж самі колишні «політичні», «з часом вважатиметься, що було не те, що було, а те, про що написано. І якщо щось було, а ти про це не написав, вважай, що цього не було». Тому й загітували написати книгу.
«Вважаю, що якби в певні історичні періоди не була знищена українська еліта, багато речей, як то мова, символіка, робилося б само собою без особливих зусиль, - каже він. – І якби на розвалі імперії зостались померлі в 33-му, розстріляні в 37-му, то період національного становлення вони пройшли значно краще за таких як я, котрі до кінця так і не зрозуміли того, про що говорили Стус і Чорновіл.
Але цей шлях мав хтось пройти. І ми, хоч і паршивенько, але зробили це. Тому моя книга так і називається – «І ми цей шлях пройшли».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую