Мрії збуваються на Різдво

 Адже віримо, що це час, коли трапляються дива й здійснюються найзаповітніші бажання: у кожного своє, особливе. Для когось найзаповітнішою мрією є цілком звичні для більшості речі: встати та пройтись на власних двох, або опинитися у материнських обіймах, чи повернутись зі школи у гарному настрої, бо ніхто з однокласників не дорікнув, що тебе покинула мати й зараз живе із новою родиною за кілька вулиць від своїх трьох доньок та колишнього чоловіка...
«Сімейна газета» у ролі Діда Мороза вирішила постукати до цих людей у двері, аби разом із небайдужими подолянами та представниками бізнесу надати посильну допомогу, щоб вони відчули атмосферу свята й повірили: мрії збуваються.
«Ще встану на ноги й станцюю краков’як! Чи я гірший за Мєрєсьєва?!»
«Мене важко здивувати, але нашому Віктору Андріюку це вже не раз вдавалось, – починає розповідь про одного зі своїх підопічних сестра-господиня Будинку милосердя, що у Білогородці Ізяславського району, Ніна Томашенко. – Незважаючи на те, що йому ампутували ноги, він не втрачає надії й вірить, що ще ходитиме. Більше півроку тому почав збирати гроші на протези – тих п’ять відсотків з пенсії, які отримує кожен із наших мешканців на кишенькові витрати, Андріюк не чіпає й нічого собі, як інші, не купляє – відкладає на «ноги». Десь по сорок гривень щомісяця».
Будинок Милосердя, в якому перебуває Віктор Андріюк, – це своєрідний будинок престарілих. Головна його відмінність від державного – він приймає усіх літніх людей, які потребують догляду. Без винятку. Навіть якщо у них є близькі родичі та діти. «Якось до мене зателефонували із Ленківської сільської ради Шепетівського району й попросили приїхати й забрати чоловіка, – згадує очільник Білогородського Будинку милосердя Петро Люлюк. – Різне надивився за своє життя, але щоб таке… Я його звідти забрав і привіз до Білогородки. Потім мені телефонують дівчата й кажуть: «у нього м'ясо відпадає від кісток!..» Виявилось, він відморозив нижче колін ноги й так їх запустив, що тканини почали гнити й відмирати…»
За словами Ніни Томашенко, привезли Віктора Андріюка до них майже рік тому – у першій половині січня, після різдвяно-новорічних свят. «Спочатку ніяк не могли зрозуміти, чому від чоловіка йшов такий жахливий запах, – каже Ніна Михайлівна. – Помили, переодягли, але сморід не вщухав. Нянечка, яка допомагала йому переодягатись, розповіла, що у нього сині ноги. Як виявилось, він їх відморозив, але не усвідомлював цього. Тому замість того, щоб звернутись по допомогу до медиків, рятував їх гарячою водою. Коли ж потрапив до нас, від них вже йшов трупний запах. Медсестра навіть вдягала респіратора, щоб обробити та перебинтувати йому ноги. Але цей чоловік дуже терплячий: коли п’ята почала відставати від кістки, самотужки ходив до вбиральні й відмовлявся від болезаспокійливих. Петро Варфоломійович відвіз його до Шепетівської районної лікарні. Його там оглянули й констатували: «вже немає як рятувати – треба ампутувати». Але, дякувати Богові, операція минула добре, усе загоїлось».
Хоча 63-річний Віктор Андріюк з лютого без ніг, він і досі не звикся із цим. Каже, що рано чи пізно, по копійочці, але обов’язково назбирає на протези. «Ще встану на ноги й станцюю краков’як! Чи я гірший за Мєрєсьєва?!» – каже Віктор Сергійович.
Чоловік зізнається, що ніколи навіть не міг подумати, що стане інвалідом і доживатиме свій вік у будинку престарілих. За його словами, він давно мав проблеми з ногами – страждав від поліартриту та псоріазу. Намагався не запускати захворювання, випробовуючи на собі різні методики лікування й підтримуючи спортивну форму. Рятувався, як міг, але на першому плані завжди була робота, здоров’я ж – на другому. І хоча Віктор Андріюк був двічі одружений: перша дружина з донькою повернулась до родичів на Смоленщину, друга – із сином на Закарпаття, на старість залишився у халупі, яка потроху вросла у землю, сам. Каже, що ледве зводив кінці з кінцями, а тут ще хвороби загострились.
Минула холодна й сніжна зима розділила його життя на «до» та «після». Зараз він вже точно й не пригадає, як відморозив ноги, думав, що то поліартрит прогресує. Тому й відігрівав їх пластиковими пляшками з окропом, підсвідомо розуміючи: це добром не закінчиться. Але чоловік відганяв від себе погані думки, марно сподіваючись, що усе нормалізується. Як зізнається Віктор Андріюк, якби його не забрали до Будинку милосердя, у своїй землянці він довго не протягнув би…
У чоловіка немає близьких родичів, які могли б про нього подбати. Він нічого не знає про долю двох колишніх дружин і навіть не уявляє, як склалось життя його доньки Ірини та сина Віталія, адже вже більше двадцяти років не отримував від них жодної звісточки. У нього є тітка з дядьком, але вони – лежачі й самі потребують догляду. Його доля не байдужа лише двоюрідній сестрі Раї, яка живе на Тернопільщині, але жінка сама ледве зводить кінці з кінцями, тому не в змозі матеріально підтримати брата.
Хоча чоловіку ще на початку лютого ампутували ноги, проте інвалідності він не має. Її оформлення – довготривалий й нелегкий процес, з яким Віктору Андріюку нереально справитись самотужки. А у працівників Будинку милосердя, в якому він перебуває, й без того вистачає турбот. Адже окрім Віктора Сергійовича під їхньою опікою перебуває сорок п’ять стареньких та немічних. До того ж, незважаючи на те, що чоловік останній рік мешкає на Ізяславщині, зареєстрований він у Ленківцях, що на Шепетівщині. Тому для оформлення інвалідності йому треба їздити до сусіднього району. А для цього потрібний і час, і гроші на пальне, і людина, яка б взялась допомогти у цій справі. Адже після ампутації ніг, Віктор Андріюк далі загального коридору Будинку милосердя не був. А для того, щоб опинитись на вулиці, треба щоб хтось зніс його із третього поверху… Він мріє назбирати грошей на протези, адже переконаний, що отримати їх від держави – дуже довготривалий і бюрократично затягнутий процес.
Як розповіли у Хмельницькому державному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві, протез на одну ногу нижче коліна, в залежності від виду матеріалу та комплектації, коштує від п’яти до десяти тисяч гривень. Якщо ж буде направлення від управління соціального захисту й людина почне оформлюватиме інвалідність, його виготовлять безкоштовно.

Усім небайдужим, хто може та хоче допомогти у втіленні мрії Віктора Андріюка, просимо переказувати гроші на рахунок працівника редакції «Є»:
ОКПО 14360570
МФО 305299
р/р 29244825509100
КБ Приватбанк
Для поповнення карти 5168757240164964, Щуцька Світлана Іванівна, 2892215861.
У призначенні платежу обов’язково вказуйте, кому саме ви хочете допомогти.
За детальною інформацією про Віктора Андріюка звертайтесь до редакції «Сімейної газети». Тел: 66-43-35,
або до директора Будинку милосердя Петра Люлюка: 097-880-49-16,
або до сестри-господині Будинку милосердя Ніни Томашенко: 096-572-80-19.