У краю сонячних азалій

Любов до рідного Полісся народилась, певно, разом із Мілою.

Змалку годинами просиджувала на березі річки й милувалась неозорими просторами поля, де під легким дотиком вітру навсібіч розбігались хвилі золотих хлібів чи синьоокого льону, духмяніли чебрецем та полином густі сінокоси, соковито зеленіли буйними чубами буряки.
Найбільше Міла любила ліс. Мелодійне перешіптування віковічних дубів, шурхіт гінких сосен, що торкались верхівками небесної блакиті, прозорі сльозинки живиці, наповненої цілющим ароматом, нескінченний пташиний щебет у густих кронах дерев. А коли розквітала азалія, розливаючи в прозорі повітряні келихи солодке запашне вино, то дівчина годинами блукала гущавиною лісу й насолоджувалась невимовним спокоєм і красою. Усі свої відчуття, хвилювання та найменші порухи душі вкладала у поезію, що стала змістом її життя.
Перший свій вірш написала ще у четвертому класі і одразу вразила рідних, друзів і вчителів силою звучання слова. З того часу ніколи не полишала вірного супутника — невеличкого блокнота у шкіряній обкладинці, якому довіряла власну душу.
Після випускного вечора у школі стала посилено готуватись до вступу в інститут. Мріяла присвятити своє життя адвокатській справі. І вже до кінця літа була зарахована до числа студентів-першокурсників.
Посилене навчання, штудіювання товстелезних талмудів, заучування напам'ять величезної кількості законів — усе це суттєво порушило звичний ритм життя, тож блокнот із віршами відкривала лише тоді, коли приїздила до батьків і мала змогу поблукати улюбленими місцями.
Змарніла ти, донечко. Он які кола під очима! Ти хоч там нормально харчуєшся, чи недоїдаєш? Якщо треба, то більше грошей будемо давати, — стурбовано зазирала у обличчя дівчині мати, а батько лише скрушно хитав головою.
Не голодую я! — сміялась Міла.— Старшокурсники кажуть, шо перші роки навчання завжди вимагають жертв, а далі буде легше.
... Міла вже була на останньому курсі, коли одного сонячного весняного дня, гуляючи парком, наштовхнулась на пару глибоких карих очей, що зацікавлено розглядали її струнку постать. Цей високий широкоплечий хлопець з дуже красивою усмішкою і веселим блиском очей одразу заполонив увесь особистий простір Міли. Із першого дня їхнього знайомства Валерій став частиною її життя.
Молодий перспективний лікар успішно практикувався у хірургії й робив неабиякі досягнення, дивуючи досвідчених колег, котрі пророкували йому велике майбутнє у царині медицини. А тут раптом ця вродлива німфа з рудуватим волоссям і пронизливим поглядом неймовірних фіалкових очей!.. Валерій втратив голову і твердий грунт під ногами. На кожну їхню зустріч летів, мов на крилах, забуваючи в такі миті про все на світі. Вони їхали за місто і там подовгу гуляли у затишних обіймах невеличкої лісосмуги.
Кохаю... — шепотів у знетямі, шукаючи її звабливі вуста.
Не більше, ніж я... — відлунювався шепіт Міли. І обоє падали на смарагдовий килим пахучої трави...
До випуску лишалось зовсім трохи. Міла з головою занурилась у конспекти й навчальні посібники, аби надолужити згаяне у підготовці до державних іспитів. У читальному залі бібліотеки тіснилися студенти. Хоч вікна були навстіж відчинені, але задуха у приміщенні не спадала. Дівчина раптом згадала, що має зателефонувати Валерію. Швидко підвелась, і в очах враз потемніло. Отямилась вже у лікарні.
- Вітаю! У вас буде дитина! — поставив остаточний діагноз спеціаліст.
Не знала, плакати чи сміятись. Зателефонувала Валерію й сказала, що має для нього новину. Знайому постать помітила ще здалеку. Серце стислось у якомусь неприємному передчутті. Валерій приязно усміхнувся, коли їхні руки зустрілись.
Що ти хотіла мені повідомити?
Спершу кажи ти...
Якусь мить він помовчав, блукаючи поглядом у далечіні, а тоді тихо мовив:
- Не знаю, як ти сприймеш те, що казатиму, але хочу, аби ти знала, що про подібне я мріяв давно. Життя двічі не дає таких шансів. Одним словом, мені запропонували попрактикуватись у одній із німецьких клінік. Поїду на цілих чотири роки...
Мілі забракло повітря. Випросталась, зазирнула йому в очі й тихо мовила:
Щиро бажаю, аби твої мрії здійснились! Прощавай. Нехай щастить.
Міло! - гарячково вхопив її за руку. — Ти ж маєш розуміти, що я не можу нічого тобі обіцяти...
Я й не чекаю ніяких обіцянок. Мені просто було з тобою дуже добре. І це все...
Валерій з болем дивився їй услід і розумів, що більше її не побачить. Це був важкий вибір, але на користь кар'єри... Якусь мить ще постояв, промайнула думка, що так і не почув новину Міли...
... Вона поспішала мокрим після дощу тротуаром. На душі було радісно. Сьогодні виграла одну з найскладніших у своїй адвокатській практиці справ! Як приємно відчувати себе незалежною і успішною жінкою! Із роздумів вихопив веселий голос шестирічної доньки:
Мамо, тобі сподобався мій віршик?
Ну, звісно, сонечко! - усміхнулась гарненькій дівчинці у святковій блакитній сукні, що виразно підкреслювала її карі очі.
Оля мала хист до творчості. Вихователька в дитячому садку завше хвалить талановиту дівчинку, котра вже з шестилітнього віку пише досить пристойні, хоч і невеличкі, віршики. А от Міла давненько брала в руки свій блокнот...
До дому лишалось зовсім небагато, і Міла вирішила скоротити шлях і піти через парк. Донька попросила купити морозива. Коли розраховувалась, до кіоску з ласощами підійшов високий чоловік. Зустрілась із ним поглядом і остовпіла. На неї ошелешено дивився Валерій.
Оце так зустріч! Міло, ти така ж гарна, як і була, — чоловік широко усміхнувся.
Ти також не дуже змінився.
Може, вип'ємо чашечку кави? Поговоримо...
Вибач, на жаль, не складу тобі компанію. Нагальні справи.
Валерій пильно придивлявся до Олі, тож Міла стурбовано розпрощалась і швидко зникла з поля зору...
Автівка їхала широким шляхом. За вікном пропливали рідні поліські краєвиди. Нарешті заслужені вихідні! Міла зиркнула назад, де, згорнувшись клубочком, дрімала донька. Та зустріч із Валерієм порушила звичний спокій. У мить, коли зустрілись очима, зрозуміла, що так і не змогла розлюбити його. Та й як це можливо, коли поруч вічне нагадування, таткова копія! А він, мабуть, щось запідозрив... Ну, й нехай! Що з того? Назад нічого не повернути, а їм із донькою дуже добре разом...
Старенькі батьки радісно зустрічали біля воріт. Оля з вистрибом помчала у їхні обійми, доки Міла переносила до хати пакунки з гостинцями.
День за розмовами швидко добігав кінця. Весняний вечір вже підморгував з-за горизонту, тож Міла вирішила трохи прогулятись на самоті. Згадала одне із своїх улюблених місць на березі річки, що протікала неподалік, і одразу попрямувала туди.
Стара верба і досі шуміла довгим віттям над водою. Жінка примостилась на її покрученому корінні, що випнулось із землі, і прикрила повіки, вслухаючись у мелодійне перешіптування хвиль, збурених весняним вітром. Подумки повернулась у далеке дитинство. Пригадались навіть слова із власного вірша: «І серце трепетно озветься у краю сонячних азалій...» Як рідко вона сюди навідується! Наступну відпустку треба буде провести в батьків. І Оля зрадіє такій ідеї...
Якби ж хоч краєм ока зазирнути у твої думки!.. — порушив самотність знайомий голос. Озирнулась. За кілька кроків від неї стояв Валерій.
Що ти тут робиш? — вражено видихнула.
- Пробач... — він підійшов упритул, ніжно пригорнув Мілу до грудей, а на очах заблищали сльози каяття...
... Весільний кортеж зупинився біля узлісся. Із розкішного авто випурхнула щаслива наречена в елегантній сукні. Тримаючи за руку дівчинку, попрямувала до лісу. Слідом за ними поспішав високий вродливий наречений. Усі троє вражено завмерли, коли вийшли із гущавини на невеличку галявину у оточенні квітучої азалії, позолоченої сонячним промінням. Дивовижний аромат квітів торкався найпотаємніших відчуттів. Валерій лагідно пригорнув своїх коханих дівчаток і вдихнув той запах на повні груди, хмеліючи від щастя...