Заступник голови облради Ігор Хитрук: «Коли вкладаєш у щось душу, отримаєш результат»

 Ігор Хитрук встигає відповідати на запитання, підписувати папери, реагувати на дзвінки, миттєво переходячи з української на російську і навпаки. І лише дзвінок донечки змушує його збавити темп, вислухати її побажання і претензії, мовляв «писатиме скарги на ім’я заступника голови облради». У цю роль – заступника голови Хмельницької обласної ради – Ігор Вікторович ще не вжився, але каже, вже голова йде обертом від усього, що «навалилося». Хоча «розгрібати» складні справи йому не звикати, адже за життя доводилося пережити чимало складних періодів. Це зараз він – заступник голови облради, а ще зовсім недавно був виробничником, співвласником торгової марки – виробника дитячого одягу «Бембі».
Син звичайних робітників не мріяв про якісь висоти чи кар’єру. Після навчання у школі пішов до професійно-технічного училища № 17, отримав спеціальність електрогазозварника і токаря, згодом ще й здобув спеціальність револьверника-універсальника. Далі, як у більшості хлопців, – служба в армії. Після війська Ігор Вікторович влаштувався працювати на завод, але згодом зрозумів, що там перспективи немає і «виправився» – пішов на базар. Спочатку поєднував роботу на заводі і торгівлю: у вихідні встигав з’їздити до Вільнюса, отоваритися і повернутися до Хмельницького – здати крам реалізаторам.

Про бізнес… «Перші дитячі речі шив сам»
– В той час усі виживали завдяки базару. Ви чим торгували?
– То були жіночі спідниці (сміється – авт.) Я їх привозив і віддавав на реалізацію знайомим.
– Яким був Ваш шлях від дрібного торговця до бізнесмена?
– Спочатку цей шлях був пов’язаний з торгівлею на базарі, а вже потім – з підприємництвом. Я вже був одружений, і нам, як будь-якій молодій сім’ї, хотілося мати квартиру, машину, а грошей постійно не вистачало. Тоді ще дружина вчилася в університеті, а з фінансами було ну, геть скрутно. І ми вирішили почати щось шити. Швейна справа почалася з кількох рулонів тканини і китайського оверлоку, який зберігся до сьогоднішнього дня.
– Шила дружина?
– Не повірите, шив я. Дружина лише кроїла. А ще я паралельно вчився у вузі, здобував спеціальність «облік та аудит».
– З чого починали?
– Шили сорочечки для немовлят. Коли починали свою справу, єдині переживання були: влетиш – не влетиш. Тканину купували в магазині, нашиті речі збували, знову ж таки, на базарі, паралельно з тим товаром, який привозили.

Дев'ятирічний "музикант" Ігор Хитрук.

– А коли ж Ви все встигали?
– Дивіться, перші гроші були з базару. Поїхали до Туреччини, щось купили. Паралельно на вихідні можна було з’їздити у Чернівці, взяти там ще якийсь товар. Бувало таке, що відразу після базару поїдеш «на закупи», під ранок повертаєшся, як «їжачок у тумані». А ще ж машині 20 років, і вона ламається постійно. Приходиш додому – дружина, діти, грошей знову треба. Пам’ятаю свою першу поїздку до Польщі, коли замість того, аби речі на продаж купити, привіз якісь солодощі – торти посипати, присипки, цукерки. І половину товару з’їв. І не думав того всього везти, але всі брали – і я понабирав. Ще було – пішов машину купувати за півтори тисячі доларів, купив за дві триста. То машина стояла в гаражі два місяці – аж поки не розрахувався, нікуди нею не їздив.
Ось у цій метушні дійшли ми й до того етапу, коли зрозуміли, що потрібно вже щось починати серйозніше. Тоді ще, здається, квартиру купили. Насправді, спочатку не так важко було. Це вже коли згодом пішло на «великий конвеєр», тоді довелося побігати по цехах, і все таке інше. А потім почали створювати своє виробництво. Орендували приміщення, відкрили власний цех. Тоді вже ні я, ні дружина не шили, ми зверталися до приватних підприємців.
Так почалося швейне підприємство «Бембі». Воно для нас – як дитина – треба було душу вкладати, бо лише коли вкладаєш у щось душу, отримаєш результат. Легко створювати підприємство, коли маєш ринок збуту. Так, базар давав якусь підтримку, але це було дуже примітивно, на рівні «базар – вокзал». А хотілося більших висот. Потрібно було брати участь у виставках, шукати ринки збуту, доводити, що ти насправді щось можеш. Ми тоді з дружиною приїздили до Києва, у торгові центри, показували речі, які підприємство робило, а у відповідь чули: «А де цей Хмельницький?» Ми пояснювали, що «це між Вінницею і Тернополем». Нас тоді виганяли, як котенят невмиваних.
– Ваш перший серйозний прорив на ринок – пам’ятаєте, де, коли і завдяки чому вам вдалося його зробити?
– Найперша радість була, коли 50 наших дитячих сорочечок на базарі купили. Оце був прорив!
– Де зараз одягаються діти власників «Бембі»?
– Важко сказати. Син у Польщі вчиться, відповідно, там і одяг собі купує, тим більше там речі дешевші, ніж у нас, і вибір більший. Дочка – і там, і тут. Якщо про сина я в курсі, які речі він купує, то донька… мені простіше дати їй гроші, щоб вона купила собі, що хоче, бо я не дуже в тому розбираюся, завжди щось візьму не те.
Про політику… «Без командної роботи працювати важко»
– З чого і чому почалася ваша політична кар’єра?
– Якщо чесно, дістали тоді всі. Прийдеш у адміністрацію чи в раду – всі такі розумні, всім звітувати треба… І хотілося щось змінити.
– Ви реально вірили, що зможете щось змінити?
– Розумієте, якщо нічого не робити, то нічого і не вийде. Це був, напевно, наступний етап мого життя. Була можливість себе проявити. Знаєте, чоловік повинен мати сина, дочку, побудувати будинок, заробити гроші. У мене те все вже було. І настав момент, коли відчув, що потрібно щось іще, потрібно розвиватися, досягати ще якоїсь мети.
Мені інколи смішно слухати, як люди, які нічого не досягли, нічого не заробили, починають мене вчити жити. Тоді ж я вступив до «Фронту змін», а згодом ця партія злилася із «Батьківщиною».

З хрещеною мамою Маєю.

– Що найперше хотіли змінити, коли йшли у політику?
– Хотів, щоб почули тих людей, які чогось в своєму житті добилися. Мені тоді казали, що на рівні депутата обласної ради можна якось вирішувати питання виробничників, тому що нас постійно ущемлювали то тут, то там, постійно вказували, як нам потрібно працювати і чого досягати. Причому, розповідали ті, які ніяким боком до того не мали стосунку і нічого в тому не розуміли.

З товаришем по службі. 1992 рік.

– Будучи депутатом, Ви утвердилися в своєму переконанні, що реально з цим можна щось зробити? Чи навпаки?
– Переконався, що без командної роботи щось змінити практично неможливо.
– Зараз Ви маєте певний голос в політиці, важелі впливу, ближчі до влади… У чому, на вашу думку, було головне недопрацювання влади, яке треба виправити, щоб виробників нарешті почули?
– По-перше, треба навести порядок на митницях. Має бути чітке розуміння, що і за якою ціною розмитнюється, які документи необхідні. По-друге, потрібна стабільність питання по ПДВ, бо постійно чуєш, як люди звертаються, що збирається того податку чимало, а це ж обігові кошти. Хотілося б, щоб вони якось поверталися, аби підприємство розвивалося. По-третє, кредитування підприємств – потрібна якась державна програма, щоб можна було ці гроші брати. Чомусь у Європі це працює, а в нас – ні. Я не кажу, що це потрібно робити вже зараз, але до цього потрібно йти.

Мисливство і гриби - два улюблених захоплення.

Про ситуацію сьогодні… «На стінку зараз треба вішати не портрет Президента, а фото Небесної сотні»
– Як Ви ставитеся до розподілу посад за політичними квотами, а не за професійними якостями?
– Я вважаю, що потрібно ставити фахівців, які можуть щось зробити. Бо інакше через певний час все одно доведеться повертатися до невирішених питань. Кожен має займатися своєю справою.
– Хто і що зараз має зробити, щоб через певний час ми знову не повернулися до революції?
– Я повторював і повторюю, що те, що ми зараз маємо: посади, статуси, можливості… – це не наша заслуга. І це крісло – теж не моя заслуга. Бо, якщо бути чесним, то на стінку зараз треба вішати не портрет Президента, а фото Небесної сотні, адже дякуючи їм, кожен із нас зараз отримав шанс змінити систему. Через певний час ми повинні чесно і відкрито дивитися людям в очі, а не ховатися від них і вирішувати якісь свої меркантильні питання. Якщо так працювати, відкрито до людей, не крутити якісь оборудки, то думаю, що ми не повинні повернутися до Майдану.
– Ви вірите в те, що зараз прийдуть люди, які не ставитимуть на перше місце власні інтереси?
– В обласній раді – так.
– Це ви говорите про те, що Ви вже бачите. Але будуть вибори, будуть призначення в районах. Ви дійсно щиро вірите, що прийдуть люди, які не будуть ставити власні інтереси вище суспільних? Або, на Вашу думку, скільки відсотків буде таких людей?
– Дивіться, був перший Майдан, був другий Майдан, хоч ніхто не вірив у те, що він може зібратися. Я думаю, всі наші політичні лідери вже мали би зробити для себе якийсь висновок.
– Мали би зробити і зробили – це дві великі різниці.
– Думаю, що після третього – зроблять. Бо вже було показано, і досить жорстко, «Правим сектором», самообороною, що люди не будуть миритися із несправедливістю і їх не заспокоїш обіцянками. Ми бачимо, через яку люстрацію проходять на раді Майдану. Я вже не знаю, ким треба бути, щоб все ще хотіти «витворити якесь диво». Гадаю, всі чітко мають розуміти: якщо ти вже сюди сів, у якесь крісло, то або відпрацюй, або забирайся!

"Обіцяю служити громаді", - виголосив при обранні на посаду заступник голови облради Ігор Хитрук.

– Для того, щоб область нормально жила, важливий бюджет. Не секрет, що значна частина бізнесу в тіні – а це мінус до бюджету. Що треба змінити, щоб бізнес захотів вийти з тіні?
– Розумієте, є підприємці, які за будь-яких обставин не вийдуть з тіні. Хтось – через страх, хтось через фінанси: вони краще сидітимуть в підвалі, але не платитимуть нічого. Єдиний варіант – переводити все в правове поле. Бо поки ми будемо працювати на вал на базарі – ми ніколи з цього не виберемося. А коли людина виходить в правове поле, коли починаються стосунки на рівні магазинів, оптових баз, тоді все стає прозорішим.
Про посаду… «Хотілося б, щоб кожен державний службовець зараз розумів, що його посада не є його заслугою»
– Ви вже відчули всі принади держслужби? Як Ви почуваєтеся на новій посаді?
– Якщо чесно, то не до кінця комфортно. Але, сподіваюся, що мого досвіду і розуміння вистачить, аби впоратися з тим обсягом роботи, який за мною, як за заступником голови облради, закріплений. Можливо, не всім буде подобатися те, як це буде робитися, багатьом вже не подобається, але я думаю, що результат буде більше позитивний, ніж негативний.

Улюблена собака, англійський сетер Джим - найкращий друг, і не лише на полюванні.

– Чи є зараз якийсь політичний тиск на Вас у вирішенні тих чи інших питань, і наскільки він сильний?
– Поки що тиску немає. Він може з’явитися пізніше. Я поки ще не у всі напрямки «зайшов». Але там, де почав заходити, деякі питання у певних людей вже з’являються.
– Скільки часу потрібно, щоб змінилася думка людей про владу? Зокрема, про місцеву.
– Сьогодні-завтра цього точно не буде. Якщо брати конкретно мою посаду, це можливо місяців через два, адже потрібно увійти в курс справ, зрозуміти, що до чого, а тоді вже щось змінювати. Якщо говорити про область, в тій ситуації, яка є зараз, коли начальники управлінь в адміністрації ще не призначені, важко щось прогнозувати. Але зараз кадрів реально не вистачає, тому не можна звільняти всіх в один день. Кадрові зміни мають відбуватися поступово, інакше через місяць ми матимемо колапс. Звільняти чи не звільняти абсолютно всіх? Мало стверджувати, що людина погана або негідна: це потрібно ще довести.
– Що би Ви хотіли від себе сказати читачам?
– Громада хотіла нових людей – не всі, але частково вони прийшли. Хотілося б, щоб кожен державний службовець розумів, що його посада не є його заслугою, тому відповідальність та розуміння того, чому ти прийшов у владу, має бути на високому рівні.

Фото Василя ШЕПЕЛЛИ «ІНША СТУДІЯ»
та з особистого архіву Ігоря ХИТРУКА.