Щастя наостанок

 Тупцюючи від холоду, він щільно кутався в благеньке пальтечко. Пильно вглядався в темінь грудневої ночі. Чекав на маму. Вона обіцяла прийти сьогодні. Вже поночі, а мами немає. Не приходить вже два тижні. Але сьогодні ж обіцяла! Мама живе в сусідньому селі з противним чужим дядьком. Сашко ненавидить його. Ходив зранку в те село. Довго гупав у ворота, гукаючи матір. Дядько вискочив з хвіртки, як Марко з конопель, накричав на Сашка, штурнув у груди, та й закрив хвіртку. Але затятий хлопчина знову й знову грюкав у ворота та гукав маму. Нарешті вона вийшла до нього. Хлопчина міцно обійняв її, пригорнувся, вдихаючи запах цигарок та горілки. Це був такий знайомий запах його рідної неньки. Захлинаючись слізьми, прохав маму іти з ним додому, бо самому йому страшно.
Тицьнувши синові в руки кусень хліба, пообіцяла прийти незабаром. Потім, похитуючись, пішла у хату. Окрилений надією, хлопчина полетів додому. Чекав на маму до пізнього вечора, а її нема та й нема. Втомлений та голодний чекав на неї. І чекатиме, не втрачаючи надії, бо, крім неї, на всім білім світі у нього нема нікого. Попри все, він любить і жаліє її.
Поглянувши на освітлене вікно будинку навпроти, Сашко завмер. Родина сусідів вечеряла. Не відриваючи погляду, Сашко дивився, як господиня подає до столу страви, а усміхнені діти щось весело щебечуть батькові. Незвична для Сашка, картина родинного затишку підняла в його душі болючу хвилю туги за ось таким родинним щастям. Сашко не пам’ятає такого життя, але знає, що колись воно теж було в нього. Тато, сестричка, мама, Сашко теж вечорами збиралися за одним столом. Їм було весело та затишно. З маминих розповідей було відомо, що коли він мав два рочки, а сестричка кілька місяців, татко поїхав за кордон на заробітки. В їхньому маленькому селі роботи не було. Її ніде не було. А родину потрібно було якось утримувати. Татко дуже не хотів їхати, та іншого виходу не бачив. Спочатку від нього надходили листи та грошові перекази. Мама йшла з дітьми до сусіднього села, де було поштове відділення, отримувала гроші й купувала дітям всілякі солодощі, продукти, одежину. Та з часом листи та перекази перестали надходити. Татко щез. Стривожена дружина не знала, до кого звертатись, куди кидатися. Чоловік же поїхав нелегально. Від того часу від нього ні чутки, ні вістки. Мама якось сказала, що, мабуть, завів собі іншу родину. Або взагалі серед живих вже його немає. Але хлопчик не хотів вірити в таке. Чекав на тата.
Мати довго голосила за чоловіком, аж з лиця зчорніла. Та, незабаром, знайшовся втішальник. Вліз жінці в душу, мов гадюка. Був гарним з лиця, але мав чорне нутро та бридкі звички. Заходив до них щовечора, приносив пляшку горілки, наливав собі та молодиці. Згорьована жінка прихилилась до нього серцем. Малий Сашко зненавидів його відразу. З часом усі вони перебрались у інше село, до того дядька. Нічого доброго з того не вийшло. Господар не дозволяв дітям сідати до столу. Навіть до хати зайти не мали права. Братик та сестричка жили в хлівці. Спали на кукурудзинні. Мати спочатку заступалася за дітей, за що часто була битою. Дедалі частіше почала заглядати в чарку, забуваючи про дітей. Коли мама була в запої, Сашко сам піклувався про маленьку Надійку. Він благав матусю повернутись до своєї хати. Мати заперечливо хитала хмільною головою.
Дядько, тим часом, перевозив з їхньої хати немудре начиння. Міняв на горілку. Маленьке Сашкове серце краялось від болю, коли бачив, як дорогі для нього речі, за пляшку чи дві віддавались у чужі руки. Він весь час думав, що вони скажуть татові, коли той повернеться додому.
Одного разу, коли дорослі, напившись до нестями, поснули, Сашко повиливав все спиртне, яке було у хаті. Прокинувшись та побачивши, що нема чим похмелитись, оскаженілий вітчим позакидав дітей до льоху, мов кошенят. Двері зачинив на засув. Діти борсались у темряві. Плакали, просили випустити їх. Марно. Скільки днів вони просиділи у льоху, Сашко не знав. Спочатку разом з Надійкою гамселили маленькими кулачками у двері, благаючи випустити їх. Кричали, допоки не захрипли. Їхніх благань не почув ніхто. Сашко, як міг, заспокоював сестричку. Тулив до себе і розповідав про тата. Той приїде й забере їх звідси. Можливо, мама незабаром згадає про дітей та випустить їх. Час плинув, та двері лишались зачиненими. Дітей почав мучити голод. Сашко знову гамселив у двері. За дверима стояла німа тиша. Навпомацки обшукав все навкруги. Натрапив на діжечку, на дні якої були солоні огірки. Діжечка стояла тут вже не один рік. Зголоднілі діти запихали до рота напівзогнилі огірки. Потім їм нестерпно захотілось пити. Не відаючи, що творять,черпали долоньками згірклу, вонючу ропу і пили. Що більше пили, то нестерпнішою ставала спрага. Намагаючись втамувати її, облизували вологі стіни, але це не допомагало. Сашко намацав у кутку жабу, не тямлячи себе, діти роздерли її і висмоктали з неї рідину. На деякий час відчули полегшення. Потім до спраги та голоду додався різкий біль в шлунках та нудота. Діти корчились від того всього, вже не мали сил кричати, лише стогнали. Качались в своїх нечистотах, задихаючись від смороду. Надійка вже не стогнала. Лише хрипіла час від часу. Тягнучи за собою сестричку, Сашко з останніх сил вибрався по східцях до дверей. Він не стукав, не просив випустити. В маленьку шпаринку в дверях пробивався тоненький промінчик сонячного світла. Хлопчик дивився на нього як на останню надію. Невідомо через скільки днів мати вийшла з хмільного забуття й згадала про дітей. Коли відчинила дверцята в погрібець, побачила їх: на порозі лежали схудлі, бліді, з роздутими животиками. Ледь живий Сашко обіймав уже захололе тільце сестрички. Надійку поховали, коли він був у лікарні. До нього приходила мама. Плакала, обціловувала сина. Обіцяла покинути дядька, повернутись додому й жити там із Сашком. Натомість просила сказати, що діти самі забрались в погрібець, а дорослі, того не знаючи, зачинили його ззовні. А вона, нібито, не відразу почала шукати їх, бо думала, що діти пішли в своє село, до своєї хати, куди часом втікали. Сашко мусив таке казати, бо в іншому випадку, маму посадять до в’язниці, і Сашко залишиться сам. Хлопчик пристав на це. У свої шість років він був доволі розсудливою дитиною. Мати покинула вітчима і повернулась із Сашком до розграбованої домівки. Син довго не міг їй пробачити. Та з часом дитяче серденько відтануло. Вони удвох ходили до маленької могилки. Садили квіти й плакали. Незважаючи на горе, Сашко почувався втішеним. Мама була з ним.
Однак «зелений змій» вже міцно тримав душу жінки в хмільних обіймах. Через деякий час вона повернулась до того нелюда. Сашка залишила самого. Приходила рідко. Інколи приносила щось поїсти. Принесла саморобний електрообігрівач, щоб хлопчик не замерз взимку. Завжди була напідпитку, весь час повторювала, що дуже піклується про сина. Щоб він не забував про це. Сашко вибачав їй усе. Усім своїм маленьким єством радів єдиній рідній людині на білому світі.
Холод допікав все сильніше, а він стояв посеред темної вулиці, чекаючи на маму, і тихо радів чужому щастю, в чужому вікні. Нарешті зрозумів, що мама не прийде і сьогодні. Зітхнувши, повернувся до своєї холодної темної оселі. Позачинявши розхлябані двері, зайшов до кімнати. Грубка розвалена, підлога розбита. Ліжко з купою лахміття, обігрівач. В кутку купа гарбузів та яблук, це його припаси на зиму. По всій хаті не було жодної лампочки. Кімната освітлювалась отим обігрівачем. Запікши на обігрівачеві шматок гарбуза, Сашко повечеряв. Ліг на ліжко, закутавшись до підборіддя благенькою ватяною ковдрою. Знову згадав про сім’ю навпроти. Якби ж татові не довелось їхати на ті заробітки, то мама не пила б, Надійка була б живою. Жили б вони разом в своїй хаті та були б щасливі-прещасливі. Після страшної пригоди в погребі Сашко став боятись темряви. От і зараз йому було дуже страшно. Видавалось, що з темних закутків до нього тягнуть кощаві руки страшні мороки. Тремтячи від страху, Сашко закутався в ковдру з головою. "Тату-таточку!" - шепотів, немов заклинання, допоки не заснув. Наснилося йому, ніби вродлива весела мама подає до столу смачні страви. Він, тато, Надійка наминають ті страви за обидві щоки. Цей сон був таким чудовим, що хлопчик усміхався уві сні. Повернувся, ліг горілиць, край ковдри зсунувся просто на електрообігрівач і почав тліти. Кімната наповнилась чадом та димом. А Сашкові снився вже інший сон. В яскравому колі світла стояв його тато. Він тримав на руках усміхнену Надійку й сам усміхався до Сашка. «Синку, ходи до нас», - простяг до Сашка руку. «Ходи-ходи», - тягнула до нього худеньку ручку сестричка. Німіючи від щастя, Сашко простяг до них руки. У кімнаті, сивою пеленою, висів дим. Їдкий чад заповнював дитячі легені, зупиняючи серце. Та Сашко не відчував цього. Тримаючи за руки Надійку і татка, плив до великого світлого кола, яке магнітом тягнуло до себе. Він був у такому захваті, йому було так легко й приємно! Це було щастя! Величезне світле щастя, якого він ніколи не відчував у своєму коротенькому житті.

Любов ШИШАЦЬКА.