Шукаю дружину для сина!

Мій син, Василь, інвалід ІІ групи.

У десятирічному віці впав з висоти, після чого в нього почала боліти голова. В лікарні сказали, що потрібно зробити пункцію спинного мозку. Але щось пішло не так, швидше за все, зачепили нерв, і ліва рука перестала розвиватися. Вона тонша від правої, але Василь робить нею все, крім важкої фізичної роботи.
У нього були дружина, донька, але склалося так, що залишився сам.
...Він у мене взагалі в нещасливу хвилину народився — 13 числа, та ще й у травні. Недарма в народі кажуть: «Хто в маї народився, все життя буде маятися». Коли Васі було 18 років, ми з ними поїхали до моєї сестри, на Херсонщину, і там він познайомився з дівчиною. Якось сказав мені: «Мамо, додому поїдемо утрьох».
Вона була на рік молодшою. Звали її Наталя. Гарненька, але з дуже бідної сім'ї. Пам'ятаю, коли вона роззулася, через дірку в підошві її мокасин проглядала підлога. Ми пішли в магазин, купила їй взуття, сукню і повезли додому. Думала: «То нічого, що бідна, аби слухняна була. А Господь багатий, – допоможе».
Зробила їм весілля. Від неї гостей не було. Навіть ніхто з сестер не приїхав, хоч їх там шестеро, всі п'ють, діти ростуть без батьків.
Три роки у них не було дітей, а на четвертий народилася дівчинка. Така мені радість! Я ж так довго її вимолювала: «Господи, якщо ти даси нам дівчинку, я на честь Матері Божої назву її Марією». Так і назвали.
Але на четвертий день переказують мені з пологового, що невістка відмовляється від дитини, і її годують чужі жінки. Вона ж рвалася додому, до мами. Потім я познаходила її листи до матері: «Забери мене, я не хочу тут бути!» Беру немовля під розписку, бо віддавати не хотіли: батько — інвалід, мати відмовляється, а сама дитина недоношена, вагою всього лише 2 кілограми 200 грамів. У неї ще навіть нігтиків не було!
Думала, налагодиться. А вона втекла до своїх, на Херсонщину. Скільки я її просила, а вона — ні в яку: «Мама каже, що Гальчин брат прийшов з в'язниці, і він візьме мене заміж, але тільки без дитини. А якщо залишуся тут, то повішаюся». Ну що ж, думаю, нехай їде.
А ми ростимо дитя, вчимо. Дівчинка така добра, ласкава, бувало, пригорнеться до мене: «Ти мені й мама, і тато, і подруга». Але виросла і почала випитувати, де її мама. Ми через родичів роздобули номер телефону, а потім, коли мама покликала її до себе, почала рватися туди. Телефонує їй: «Забери мене, бо втоплюся». Я здуру попросила старшого сина, що живе в Києві, і ми відвезли її до мами.
Місяць побула там і повернулася. Але вже іншою людиною: почала пити, курити... Хоча дитина ж ще, всього 16! Бувало, нема день-два, шукаємо, плачемо, може, десь у якому ставку втопили. А вона на ранок приходить п'яна.
Іноді й тижнями додому не приходила. Батька почала обзивати: «Ти каліка, мені соромно, що в мене такий тато!» Словом, заробив Вася подяку за те, що не захотів віддати її в Будинок маляти, як йому підказували в пологовому. Казав тоді: «То ж моя кровинка, як я спатиму, їстиму, взагалі, як житиму, знаючи, що вона там?!»
Мене зовсім стала зневажати. Кажу їй: «Марійко, чим же ж я тобі недобра, що виростила тебе з двох кілограмів?!» А вона: «Ти мені не баба, мене коза вигодувала!»
А я справді її козячим молоком годувала. Коли забрала разом з мамою-зозулею, думала, що то, може, вона від стресу від дитини відмовляється, а потім отямиться. Та вона до дитини зовсім не підходила! Якось прийшла до них (Марійці було два тижні), а Вася однією рукою пере пелюшки, бо невістка казала, що гидиться. Син мені цього не казав, бо дуже її любив і ладен був терпіти. Я тоді й забрала дитину і здалася — нехай їде!
А дитина мами хоче, все мені до грудей тулиться, молока шукає. То я наливала козяче молоко в пляшечку, клала її собі під пахву, лягала біля дитини, і так її годувала. Я всю ніч з тією пляшкою спала, думала: якщо вона захоче їсти, то щоб молоко було тепле.
...Якось кілька тижнів шукали її з міліцією — знайшли аж у притулку в Вінниці. Виявилося, її так мама навчила: «Якщо хочеш жити зі мною, йди в притулок, а я тебе звідти заберу». А вона ж у нас мала все: і комп'ютер, і модний одяг, і в інституті її вчили, і будинок збудували!
В мами не прижилася, університет покинула і вийшла заміж за вірменина.
Так ми з Василем залишилися удвох. Йому 36. Знайомився з жінками, давав оголошення у службу знайомств. Але такі траплялися, що як не п'є, то в селі не хоче жити. Або ж зникали, дізнавшись, що він інвалід.
Але я не полишаю надії, що, може і його половинка десь знайдеться. Він не п'є, не курить, тримає господарство, має два цегляних будинки — старші брати збудували: один для нього, а другий — для Марійки (я мешкаю окремо). Добре розуміється на радіотехніці, у комп'ютерах (здійснює повний сервісний огляд).
Дав би Бог йому жіночку, яка стала б господинею та подарувала нам дитя, я подякувала б Цариці Небесній і спокійно померла б. А поки жива, то прийняла б як дочку, допомагала і не образила б нічим».