Історія одного кіборга

20 лютого село Нижнє, що на Деражнянщині, прощалось зі своїм героєм – 31-річним кіборгом Василем Григорьєвим. Він загинув 20 січня у Донецькому аеропорту, але лише за місяць знайшов спочинок у рідній землі. Рідні до останнього вірили, що Василь живий: лежить десь у шпиталі і просто не має змоги дати звістку про себе. А троє доньок були переконані: тато обов’язково повернеться, та ще й гостинці привезе – він же дав обіцянку на Святвечір. У Нижньому знали: після того, як під Василем і майже півсотнею його побратимів підірвали підлогу у центральному терміналі, більшість з них провалилось з дев’ятиметрової висоти, а зверху – засипало уламками. Григорьєву та ще майже десяткові бійців пощастило – товариші встигли витягнути їх з-під завалів. Василю, якому під час падіння розтрощило ноги, надали першу допомогу: ввели знеболююче і наклали джгут. Отримавши наказ швидко відступати, кіборги залишили своїх важкопоранених, серед яких був і Григорьєв, запевнивши їх: керівництво вже відправляє за ними «Ластівки» – автомобілі швидкої допомоги. Лише за декілька тижнів рідні дізнаються: хлопці так і не дочекались обіцяної допомоги, за ними ніхто не повернувся…
До Хмельницького військкомату батько трьох дітей Василь Григорьєв прийшов добровольцем: з вересня минулого року служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ої окремої аеромобільної бригади. Серед бійців за Григорьєвим закріпився позивний «Хімік», адже під час строкової служби у 2004-2005-их роках він був старшим хіміком військової частини у Самборі. У підпорядкування центру АТО подолянин потрапив у листопаді: спочатку обороняв Костянтинівку, пізніше – підступи до Донецького аеропорту…
Брат
За словами рідного брата бійця – Олександра Ліщинського, з Василем у нього були дуже тісні стосунки. «У нас був старший брат, який помер чотири роки тому, отож намагався бути молодшому на сім років Василю і другом, і порадником, – зізнається Олександр Ліщинський. – Коли Василь з повісткою з’явився у Деражнянському військкоматі, готовий боронити батьківщину, я втрутився і переконав залишитись – як-не-як у нього троє доньок. Коли ж з іншими волонтерами я майже на тиждень поїхав до Гранітного, що на Донеччині, Василь знов пішов до військкомату, цього разу – Хмельницького. Перед цим він попередив дружину, щоб у жодному випадку не телефонувала і не попереджувала мене. Знав – не відпущу. А брат вважав: хто як не він… Дізнався, що Василь вчинив по-своєму, коли він уже був на полігоні в Житомирі. Перетелефонував йому, щоб дізнатись, що з речей необхідно. Більше нічого не питав…
Після того, як Василь потрапив до АТО, майже щодня дзвонив. Коли не мав можливості – писав смс. Наприкінці листопада брата «закинули» до центрального терміналу – його пост був якраз навпроти згорілого КаМАЗу. Перед Новим роком Василя відпустили на десять днів навідати рідних. Багато тоді з ним спілкувалися. Тоді його вдома запитували: «Може, більше не поїдеш? Може, досить вже тієї служби?» А він віджартовувався: «Скільки ж тієї служби ще залишилося?! Через два місяці – демобілізація!» Шостого січня Василь зібрався і поїхав на Схід – повернувся до своїх побратимів».
Десь у середині січня їхній сержант запитав хлопців, чи згідні вони на участь у дводенній операції у центральному терміналі – для забезпечення вогневої підтримки і подальшого виходу з терміналу 80-ї Львівської аеромобільної бригади. Василь з товаришами погодився. «Вранці 17 січня він прислав мені смс: «Вже на місці, все більш-менш-нормально», – згадує брат бійця. – Протягом дня було ще кілька смс від Василя, а потім він зник з мережі. Десь в обід 18 січня отримав від нього повідомлення: «Не міг вийти на зв'язок – сильні гази». У хлопців навіть не було протигазів! Рятувались від газу вологими серветками! 20 січня, о 11.38, прийшла остання смс-ка від брата: «Наші нас відбивають. Сєпари зробили засаду. Великі втрати». А десь за годину під ними підірвали підлогу у терміналі і зв'язок із братом зник…»
За Василем та його пораненими побратимами так ніхто і не повернувся… Їх залишили напризволяще: з «трьохсотих» хлопці стали «двохсотими»…
Як розповідає Олександр Ліщинський, їхня родина до останнього не втрачала надії, що Василь вижив. Шукали і по шпиталях, і по моргах, підключивши для розшуку волонтерів з різних куточків України, «прочісували» ДНР-івські сайти у пошуках хоча б якоїсь інформації про брата. І навіть коли на викладених сепаратистами у мережу фото та відео впізнали мертвого Василя, до останнього думали: це не він…
Лише у середині лютого вдалось вивезти більшість загиблих у донецькому аеропорту кіборгів, серед них було і тіло Василя Григорьєва. З Дніпропетровського моргу до рідної Деражнянщини Василя супроводжував брат. «Під’їжджали додому вже вночі, – зі сльозами на очах згадує Олександр Ліщинський. – Ще за кілька сіл до Нижнього обабіч траси стояли на люди з лампадками: на колінах зустрічали повернення до рідних країв свого героя».
…Через кілька днів після похорону Олександр накупив іграшок і передав племінницям, зазначивши, що це обіцяний гостинець від тата. Бавлячись з іграшками, дівчата підбігали до фотографії батька і казали: «Дякуємо тобі, татусю»…