Нещодавно отруїли його єдиного друга – лайку на кличку Барс

У свої сімдесят дев’ять років Леонід Фартушняк залишається енергійним та рухливим. Чоловік пояснює це постійною працею на землі, а також щоденними багатокілометровими прогулянками з собакою. Щоправда, останнім часом він лише згадує свого друга. Чотири місяці тому собаку відловили.
«Бувало, Барс вибігав на день, щоб погуляти, – розповідає Леонід Фартушняк. – Але завжди приходив додому. Побіг і того дня. На ньому був нашийник. Люди казали, що його відловили. Навіщо? За ці всі роки він нікого не вкусив».

«Перша вівчарка дісталася мені від бандерівців»
Леонід народився і виріс у Хмельницькому. Як і більшість хлопчаків, він любив і підгодовував дворових собак. Можливо, це захоплення і переросло б, якби не одна історія, котра трапилася у далекому 1949 році.
«Тоді повз Хмельницький проходило три групи бандерівців з собаками, - розповідає Леонід Фартушняк. – У місті по тривозі підняли військову частину, танкове училище. Була перестрілка. Загинув курсант. Напевно, групу розбили, і залишилися дві німецькі вівчарки. Одного собаку віддали якомусь майору, а сучку забрала моя сестра, котра працювала у танковому училищі. Собаку назвали Елою».
Ела була породистою «німкенею». Виконувала всі команди. У лісі, де Леонід часто гуляв з вівчаркою, Ела часто зупинялася і піднімала праву лапу. Це означало, що неподалік людина.
«Елу не любив майор міліції, котрий жив неподалік, – каже Леонід Фартушняк. – Тварина відповідала йому тим же. Одного разу він навіть хотів її застрелити. Вже й пістолет витягнув. А вона втекла, оббігла навколо будинку і напала на нього ззаду. Від несподіванки той впустив пістолет. Не знаю, чим би все скінчилося, якби собаку не відтягнув один музикант. А через кілька тижнів Елу таки застрілили. Ні оборонятися, ні втекти вона не могла. Скористалися тим, що собака була на прив’язі. Ми здогадувалися, чиїх це рук справа, але довести нічого не змогли.
Після Ели залишилося цуценя. Назвали Єлан. Через десять років вівчарка просто пішла з дому. З того часу у Леоніда собак не було, та любов до тварин залишилася. Минуло три десятиліття. Одного разу до чоловіка підійшов прапорщик з ракетної частини і запропонував лайку.

«Я хотів його продати, а у Барса сльози котяться, як у людини»
«Сказав, що це хороша порода. Я погодився. Назвав Барс. Йому було місяців шість. Минув рік, а дружина незадоволена. Ну, не любить вона собак, і все. Одного дня я гуляв по залізничному вокзалу. Провідники з потягу пристали, щоб продав. Вдома сварки, думаю: продам. Це був 1995 рік. Я махнув рукою і кажу: «За тридцять гривень». Вони назбирали 25. А я і продавати не хотів. То вони кажуть: «Через кілька днів будемо проїжджати, то дамо ще більше». Я ніби погодився. Приходжу додому і розповідаю дружині. А Барс сів навпроти мене і плаче. Як у людини сльози капають. Невже розуміє? Ні, не продам!» – каже Леонід Фартушняк.
Минуло кілька років. Донька разом з сім’єю вже мешкала в іншому місті. А в 2000 році дружина разом із сином виїхали до Ізраїлю. Пропонували і Леонідові. Чоловік відмовився. Свого часу він побував у багатьох містах колишнього СНД і Європи, однак краще, ніж в  Україні, йому не було ніде.
«Скільки у мене з Барсом було історій, – пригадує Леонід Фартушняк. – Одного разу я гуляв, а хлопченята років по 13 щось копирсаються на моєму городі. Я до них: «Що ви робите?», а вони мене на три букви. Думаю: «Ах ви», і спускаю Барса. Одного наздогнав і не пускає. А той проситься, що то не він. Кажу: «Завтра прийдете і вибачитеся». Прийшли і вибачилися. І відтоді ніхто не лазив».
Іншого разу собака знайшов на лавці мертвого чоловіка, а кілька років тому затримав викрадача автомобільних магнітол. А одного разу навіть врятував чоловіка від пограбування. «Якось дзвонять у двері, – каже Леонід Фартушняк. – Відкриваю, стоїть мужик і проситься зателефонувати. Я відмовив. Через кілька хвилин дзвонить жінка і також проситься зателефонувати. А той вже заховався за дверима. Я зачиняти двері, а вона ставить ногу. Не знаю, чим би все скінчилося, аж тут влітає Барс. Ох, і тікали вони».
Барс врятував Леоніда від розлюченого ревнивця
Леонід Фартушняк мешкає у п’ятиповерхівці поряд із залізничним вокзалом. У під’їздах будинку часто-густо збиралися алкоголіки, бомжі та наркомани. Барс став грозою для усіх. Часто ганяв любителів помочитися під будинком.
«Якось зустрічаю знайому, а в неї під оком синець, – розповідає Леонід Фартушняк. – А це був 2004 рік. Вона голосувала за Ющенка, а її чоловік, колишній афганець – за Януковича. Через це він її побив. Вона від нього пішла. Стали жити разом. Минуло трохи часу. Вони ніби помирилися, а потім приходить до мене з тим чоловіком. Він такий здоровий і щось до мене лізе. Якби не Барс, мені б було непереливки. А так їх обох, як вітром здуло».
Чоловік сідає на диван. «Ось тут сидів я, а Барс завжди тримав голову на колінах, – каже Леонід Фартушняк. – Щоб собака був гарним другом, йому потрібно приділяти багато уваги, не прив’язувати. О, якби мені ще попався такий собака. Але навряд чи. Не розумію я таких людей. Навіщо вбивати тварин? Тим більше, коли вона доглянута і з нашийником. Я за ним дуже сумую».