Незвичайні записки Андрія Димінського про привидів

Сьогодні багато газет та телеканалів постійно сповіщають нам про «паралельні світи», «загадкові явища», «безтілесних духів» тощо. Вірити їм чи ні, справа індивідуальна. Але, коли описи подібних явищ зустрічаєш у працях відомих вчених минулого, то тут вже починаєш замислюватися. У фольклорних записах відомого подільського краєзнавця та етнографа Андрія Івановича Димінського (1829-1905), зроблених на території нашого краю, є низка надзвичайно цікавих відомостей, витоки яких можуть коренитися за межами звичних земних уявлень про оточуючий світ.
На жаль, численні етнографічні записи Димінського, здебільшого, не збереглися. Виняток становлять хіба що «Коллекция подольских сказок, которые в 1850-60-х гг. собрал волостной писарь Дыминский» (частково опубліковані в «Трудах Этнографическо-Статистической Экспедиции в Юго-Западный край»), «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-
1860-х років» (видані в 1928 році у Києві) та деякі інші матеріали. Всього ж, за далеко неповними даними, Андрій Димінський зібрав близько 2500 народних пісень, 2000 казок, 2000 приказок і загадок, тощо. Окрім того, за свою подвижницьку діяльність удостоївся срібної медалі від Російського географічного товариства, членом якого перебував з 1870 року. Був знайомий з багатьма визначними українськими культурно-освітніми діячами: С.Руданським, П.Чубинським, Є.Сіцінським та іншими.
Зважаючи на ерудицію Андрія Івановича та його наукову сумлінність і об’єктивність як вченого-етнографа, не можуть не зацікавити деякі записи, пов’язані з ним самим та його родиною. До того ж, ці записи пов’язані з подіями неординарними та загадковими.
Отже, запис перший (мову оригіналу збережено): «Батько мій в 1833 році переїжджав на службу в Кам’янецький повіт і їхав через село Жеребилівку ночею і видів, що щось білого, дуже високого, вийшло з воріт попових і, прямо поперед єго бричкою, ішло аж на гору і там зникло».
Запис другий пов’язаний з матір’ю Димінського та їхньою наймичкою Оляною: «Мать моя росказувала, що в холеру 1831 року вони тогди жили в Баршевцях на самім краю села недалеко фільварку. Але тогди таки щось ходило, бо пси по цілих ночах трубіли і лаяли так, що аж сум побірав, а всьо писком в землю (бо то кажут люди: як пси заводят, а рило вгору задирают, то буде війна, а як в землю, то мор на людей буде). Мали вони наймичку, котра зо мною спала завше. Але от, коло опівночі, пси залаяли дуже. Мати пробудилась (бо була сама вдома, а батько десь був в Кам’янецкім уєздє по службі). Дивится: входит незнайомка, розплетена, волосся скрізь по плечіх і на грудях по ній, в білім убрана, стала в дверах, нікому ніц не казала, тілько тую дівку Оляну за ногу помацала і пішла до дверий. Там постояла - і вийшла з хати. На ранок дівка пішла по воду, але вже не могла принести води, бо захворовала, і ледво відходили”.
І, нарешті, запис про пригоду, що трапилася з самим А. Димінським. Запис цей нагадує масові повідомлення очевидців 90-х років XX ст. про спостереження так званих «людей в чорному»: «В местечку Жванчику, в годині можи одинадцятий, ішов я в преселок Ліпіни. І іно вийшов з Жванчику за ворота, щось з-за угла села вийшло двоє людий в чорній одежі. Але що то робилося зимовою порою - і мині їх добри видно було. І так ішов я дорогою, а вони стежкою, которая стежка сходилась на дорогу. І мині ся здавало, що вони все нарівні зо мною, не дальше як на штире кроки; але як вже зійшлася стежка на дорогу, то я подивився: нема нікого. Але там була фігура, і під нею ховали недоносині діти».
От таки дивні та незвичайні свідчення залишив відомий етнограф минулого А.Димінський. Проте, як справедливо відзначав ще Козьма Прутков – «багато речей незрозумілі нам не тому, що наші уявлення слабкі, а тому що ці речі не входять у коло нашого розуміння!»