ye-logo.v1.2

Світло Майдану

Суспільство 1241

П’ять років опісля

Надії та реальність
П’ять років, звісно, зовсім не період для історичних оцінок. Адже будь-яку подію історія оцінює насамперед за наслідками, тривалими в часі: як вона вплинула на наступний розвиток подій, для чого стала гальмом чи поштовхом. І не нам, сучасникам чи й учасникам Помаранчевої революції, оцінювати її історичне значення. Ми просто маємо усвідомлювати й сьогодні те, що без будь-яких підказок розуміли ще тоді, в листопаді- грудні 2004 року: це не просто видатна історична подія, а й те, чим ми будемо пишатися й розповідати  дітям і онукам як про одну з найважливіших і найкращих сторінок нашого життя. Що б ми не думали про неї наразі.
Бо нині ми насамперед керуємось емоціями, пов’язаними з тим, що сталося одразу після 2004-го. І настільки вже відчуваємо розчарування, аж несила дихати. І з претензіями – саме до неї, революції: ах, нащо ми тоді повірили? Повстали? Розпросталися? Так наче ми тільки це зробили, а нам уже мали манни небесної сипати й сипати  – горами. А ми б ніц не робили, тільки б ту манну споживали донесхочу.
У тому й наша біда, що ми, як малі діти, хочемо всього й одразу. Притому, щоб усе це дав нам хтось. Звиклі жити в тоталітарному суспільстві, і нині не покладаємося на власні сили, а чекаємо всього від держави. Себто від тих, кого обираємо на найвищі посади. Згадайте, як, не виждавши й традиційних 100 днів, накинулися нарешті вільні ЗМІ на новообраного Президента Ющенка: і те не так, і се, і п’яте, і десяте. Наче не розуміли, який спадок йому дістався. І забули про його підірване здоров’я. І не так допомагати прагнули, як узялися вимагати. Так-так, усього й одразу. Незважаючи на шалений опір і відвертий саботаж старої влади, яка була не тільки вгорі – скрізь.
Тож у тому, що не витримав такого тиску Ющенко, не тільки він винен.
Хоч... 8 вересня 2005 року, коли саме він розбив єдність “помаранчевої пари”, відправивши уряд Юлії Тимошенко у відставку, таки стало поворотом до гіршого. І не має значення, була насправді винна Юлія Володимирівна у публічних “наїздах” на Віктора Андрійовича чи ні. Вони – перед народом і задля країни – не мали права на розлучення. Бодай до парламентських виборів.
Не втрималися. Не зуміли. Не склали іспит на відданість ідеалам Майдану.

Закон маятника?

Так, опечалили нас ці п’ять літ аж надто, замість омріяних надій народивши зневіру й апатію. І багато хто вже готовий голосувати за того, проти кого тоді стояв на Майдані. Забувши, що тоді ризикував усім – бо та, попередня, влада, котра й висунула свого кандидата,  довела народ до точки кипіння, маючи його ні за що і нагло фальсифікуючи його, народу, вибір. Думаєте, за ці п’ять літ той, інший, лідер змінився на краще? Далебі. Цей час хіба що продемонстрував йому, що можна бути ще цинічнішим у ставленні до людей і до законів. І, на жаль, цьому сприяла  обрана нами влада.
Закони формування суспільної думки вперто свідчать, що вона, як маятник, з однієї крайньої точки легко переміщається в протилежну. Суспільству треба мати неабияку міць, внутрішній стрижень, аби обійтися без крайнощів.
Коли б ми саме так – з розумом – оці-нювали Майдан і час після нього, то не виключено, що чимало його учасників почали б міркувати так, як один мій добрий знайомий. Який абсолютно не розчарований усім, що сталося – бо найдужче він хотів у 2004-му мати право вільного вибору. І всі роки опісля його має! Та, спостерігаючи чинні соціологічні зрізи настроїв людей, сумнівається, що зможе вільно обирати після 17 січня 2010 року. Бо, на його глибоке переконання, нинішні фаворити президентських перегонів далекі від демократичних принципів. 
Власне, мій знайомий не одинокий у позитивній оцінці Помаранчевої революції. Наші сільські сусіди за “декретні” гроші на другу дитину звели таку гарну загорожу, що все село зглядається. Та вголос кажуть не спасибі, а нарікають: де ж ті обіцяні 5 мільйонів робочих місць? Насправді ж роботу мають – от лише зарплата їх не влаштовує. Хоч після Майдану мінімальна зарплата майже вдвічі зросла. Але ж і ціни зашкалили.
Ніхто не боїться  все, що думає, говорити вголос. І по телефону не боїться сказати, за кого голосуватиме. Нікого не заганяють силоміць на збори, щоб одностайно підтримати того чи іншого кандидата. Хоч, бува, збирається якась сотня інтелігентів і від імені всієї інтелігенції області, скажімо, заявляє про підтримку якогось одного кандидата. Тобто вибір ста видається за вибір тисяч. І, хоч усі розуміють, що насправді кожен голосуватиме за кого захоче, та адміністративна сверблячка і звичка прогинатися перед начальством, либонь, дуже важко піддаються лікуванню.
Та й, чого гріха таїти, справді хочеться, аби від демократичних сил був єдиний кандидат. Але ж сили ті в нас настільки демократичні, що кожна з них бачить тим єдиним тільки свого висуванця. Тому й програють. Точніше, програють через те, що свої особисті чи групові амбіції ставлять вище від інтересів держави, країни, народу. Не здатні об’єднатися навколо найшляхетніших цілей.
Невже нам усе ще потрібні граблі навіть після  Майдану?

Вірити в себе!
Власне, саме 2004-го, захищаючи свій вибір, наш народ явив світові найкращі свої  риси: гідність, стійкість, мудрість. Якими ж, справді, красивими ми тоді були, що закохали в себе весь світ?!.. Такими, як тоді на Майдані, люди хотіли б бути завжди – настільки ж єдиними, доброзичливими, милосердними. Ніколи не забуду, як аж світився зсередини актор Володимир Горянський, щиро пророкуючи: “Таким, як сьогоднішній Майдан, завтра буде вся Україна: щасливою країною щасливих людей”.
Ми всі вірили в це. І нині, набираючись сил для нових звершень, для нового вибору, мали б дивитися в той Майдан, як у дзеркало, що зафіксувало найкращий наш образ. І прагнути йому відповідати.
Натомість ми дивимось – і плачемо. “Плачу”, – так і признається зовсім не тонкосльоза колега, згадуючи про ті дивовижні дні, коли не мала часу на сльози, переляк чи боягузтво, бо – боролася за себе і за свою країну. “Плачемо,” – чесно кажуть мої земляки, розповідаючи про несправджені мрії. Плаче серце, пам’ятаючи те дивовижне піднесення і надзвичайну віру в себе, в свій народ – і порівнюючи з тотальною зневірою, що захлеснула нині всю країну. Зневірою, породженою все тією ж несправедливістю вже іншої влади.
Сльозами горю не допоможеш, хоч і сентиментальний ми народ. Пора й за розум братися. І вірити насамперед  у себе, в свої сили, у власну спроможність змінювати на краще своє життя й свою країну. Не повторювати помилок, а йти вперед – дорогою, осяяною Майданом. Не плакати – перемагати.
Ми вміємо це. І ми це зможемо.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую