Світ без звуків

 Проте, у лісі ми таки чуємо шепіт листя, в горах, навіть опинившись у найглухішій печері, таки почуємо шерхіт камінчика, що прокотився у нас під ногами. А біля моря – тихий плескіт хвиль…
А якщо тиша? Абсолютна тиша? Ні звуку, ні шерхоту, нічого?! І ніколи?
Люди, які ходять поруч із нами по вулиці, їдуть з нами у тролейбусі, купують щось у магазинах… Вони серед нас, але живуть у своєму, притаманному лише їм, світі. У світі тиші. Вони ніколи не чули, як шумлять сосни у лісі, не чули маминої колискової, вони ніколи не чули, як співають птахи, як сигналять автомобілі. Вони взагалі ніколи нічого не чують…
Як добре, що у нашому суспільстві нарешті «усвідомили» і зазвучали слова «особливі люди», «особливі діти». Отож, «особливі». А це означає, що з такими дітьми мають працювати «особливі професіонали», яким Бог подарував чуйне серце, щирість і любов.
Знайомтесь – Наталія Гериш, заступник директора спеціального загальноосвітнього-навчально-виховного закладу «школа-дитячий садок» для дітей з порушенням слуху.
– Пані Наталю, як і чому ви, маючи дві вищі освіти, працюєте саме в такому закладі?
– Коли у 1999 році була створена наша школа і мені запропонували там працювати, я погодилася, не вагаючись ані хвилини. Чесно кажучи, у мені завжди жило і якось саме бажання допомагати дітям, «особливим» дітям, які з тієї чи іншої причини чимось обділені у цьому житті. Завжди хотілося «перевести» їх зі стану «особливих» до стану «звичайних». А для цього треба навчити їх жити у суспільстві і почуватися у ньому комфортно, нарівні з усіма. А це означає уміти все: читати, співати, танцювати, спілкуватися. І що найважливіше – відчути себе особистістю навіть у світі без звуків.
– А як працює ваш заклад?
– Ми беремо діток у дитячий садок уже з 2,5 року. А школа – з підготовкою до 12 класу. Всього у нас 61 дитина. З 2009-го року у нас введено у навчальний план новий предмет: українська жестова мова, як державний компонент. Адже для навчання та виховання дітей з порушеннями слуху та їхньому адаптуванню в «чуючому» суспільстві необхідно навчати спілкуватися рідною мовою. Для наших вихованців – жестовою. Проте, не всі ж розуміють мову жестів, то для таких випадків ми навчаємо їх завжди мати при собі блокнотик і ручку. А дітки у нас чудові! Вони вміють все: співати, танцювати! Вони просто діти… Так, вони не чують, але ніхто не заборонить їм бути щасливими і веселими.
– Пані Наталю, розкажіть про ваш колектив, бо, чесно кажучи, не всі можуть працювати у такому закладі.
– Знаєте, чому не всі? Уся справа в жалості. Саме жалість до цих дітей і  заважає працювати. Ви думаєте, мені не шкода цих дітей? Так, дуже шкода. Та саме для їхнього блага я трішки відступила вбік, а на перше місце поставила своє бажання і своє вміння допомогти діткам і порадіти результату своєї праці. Тому і колектив у нас високопрофесійний. А ще, крім професійності, усі мої колеги просто гарні і добрі люди. Особливе ставлення у мене до нашого директора Галини Воробель. Саме завдяки її зусиллям у Хмельницькому з’явився наш заклад. Їй даровано Богом великий талант: вона любить людей. А ще вона – генератор нових ідей, і до того ж, ніколи не відкине пропозицій, котрі їй запропонує хтось інший. Справедлива і порядна в усьому, однаково любить і поважає усіх: нас, дорослих і нашу дітвору. Поряд з нею завжди легко і добре, тепло і затишно. Мабуть, тому і кажуть ті, хто з тієї чи іншої причини відвідує наш заклад: «Як же у вас добре, як приємно!». А я особисто вважаю, що таку добру, теплу атмосферу створює саме той, хто керує закладом.
Спілкуючись з пані Наталею, слухаючи, з яким захватом ця вродлива і чарівна жінка розповідає про свою роботу, подумала собі: «Боже, яке щастя, що Ти даруєш нам усім таких світлих, добрих, радісних людей, котрі творять любов і добро і нині, і повсякчас».