«Хотів убити за 10 гривень!»

Та жінці, на щастя, вдалося врятуватися. Нині старенька вірить, що того нелюда скоро запроторять до буцигарні.
Той день для Євгенії Іванівни був схожим на багато інших, якими вона живе. Господарства жінка не тримає, бо поратися вже не сила. Був у неї собака, та й того хтось отруїв. Маму давно поховала, чоловіка також. Тата – добре не пам’ятає, бо не вернувся з фронту. Вже й за сином виплакала очі».
Великих статків, зізнається жінка, за життя вона не нажила. Все життя працювала в колгоспі, а пенсія – мізерна. То й не думала, що хтось до неї в хату за якимись цінностями полізе. А таки довелося біду на схилі літ пережити. 
«Я молила в Господа: спаси мене!»
«Він заліз до хати через вікно, – пригадує старенька. – Клямку на дверях знадвору зав’язав, щоб я не втекла. Вибрав шибку у вікні, планочки в куток поскладав. На годиннику було десь одинадцять вечора. Я собі задрімала на кухні. Чую – у сінях щось гуркоче. То він за драбину перечепився. Я не встигла нічого зрозуміти, як він кинувся на мене. Він невисокий на зріст,  широкий в плечах. Якби мені його показали, то я б одразу його впізнала. Я пручалася, але куди там! Кинув мене на підлогу, заломав руки...»
Євгенія Іванівна показує сині по лікті руки. Каже, що на голові у злодія був паперовий пакет з прорізаними дірками для очей. Бандит мовчав. 
«Донині болять. Замотав мені скотчем руки, ноги, заліпив рота. Чи то той скотч чимось був посипаний, бо лице пекло вогнем. Чи він мені балончиком бризнув – не знаю, але дуже все пекло і сльози текли. Він не одну жінку вже, мабуть, прикокошив. Дуже все по-бандитськи робив. Тоді заволік мене до великої кімнати і там кинув. Думаю, отак помру. Грошей же в мене немає. Лежало в коробці з-під цукерок 10 гривень, то він їх не знайшов. А так більше не було. Був би мене убив за 10 гривень».
Жінка зізнається, що її врятувало диво.
«У мене там в кімнаті ікона висить – «Таємна вечеря». Я до неї молитися почала. Спаси, мене, прошу в Господа. Якось трохи розшарпала той скотч на руках, а ноги розв’язати не змогла. Підповзла до вікна і помалу встала. Хотіла вікно відчинити – не можу. Фарба на шпінгалетах позасихала».
Жінка почала битися об шибку. Як на зло, скло виявилося міцним. Ніяк не розбивалося. Та старенька ще вдарила, що рамка трісла і віконниці трохи розійшлися.
«Я в ту шпарину висунулася, чую, він летить до мене. Думаю, зараз мене вхопить за ноги і заріже. У мене ж ножі в хаті були, сокира. То я, як риба, пішла на низ. А як впала під вікном, то вже скотч з рота здерла. Стала кричати. Сусідка моя саме тоді не спала. В неї льоха поросят родила. Вона почула і на мій крик прибігла».
Сусідка і знайшла її під тим вікном. Побиту, в калюжі крові. Викликали міліцію. Вже від правоохоронців Євгенія Іванівна дізналася, що бандитів було аж троє. Один – той, що орудував у хаті, а же двоє – пильнували на вулиці.
«Вони по слідах їх вирахували. У мене син працював в міліції. Хлопці як почули по телефону, що то до мене бандити залізли – дуже швидко приїхали. Кажуть, вони тікали через город. А мені саме тоді город зорали. Собака біг по слідах аж до другого села. Там вони, мабуть, в машину сіли, бо слід загубився. Ще кажуть, що той нелюд був в рукавицях, відбитків не лишив, але я його по фігурі можу впізнати».
«У вухах і досі запечена кров»
Від того страху, якого натерпілася жінка, вона не відійшла й досі. Каже, що боїться ночувати вдома, тому ходить до сусідки. Як знімали побої, то казали, що вона дивом вижила, не зламала собі шиї, як у вікно падала. У вухах і досі кров запечена, а руки – в синцях.
«Я собі маю деякі припущення, що то за нелюд наді мною так знущався. Часом бачила, як приїжджі хлопці біля мого паркану стояли, курили. То вони, мабуть, приглядалися, плани будували. Які в мене, старої самотньої жінки, багатства? Кілька сотень гривень пенсії, яких ледве на життя вистачає? Нелюди!».
Кількома днями пізніше в селі пограбували сільраду. Грабіжники винесли найцінніше – комп’ютера. Правдівчани переконані, що то були ті ж самі нелюди, які катували бабусю Женю.
«Кажуть, що їх вже зловили і нині вони в сізо сидять. Я хочу, щоб їх посадили. Не один лишається в хаті. Не дай Боже, комусь таке пережити. В нас на вулиці після цього навіть тіні бояться».