«Як ви познайомилися зі своєю «половинкою», –

Михайло Василишин, головний лікар поліклініки №4:
«Зі своєю Людмилою я познайомився тоді, коли був солдатом строкової служби у Хмельницькому військовому госпіталі. Коли мені до закінчення терміну служби залишалося п’ять місяців, до нас у госпіталь прийшла молоденька симпатична мед­сестра і одразу, як то кажуть, запала мені в око. Але мені просто пощастило, бо їм подобалися хлопці в окулярах (я на той час уже ходив в них). Трохи «попридивлявшись» до неї, я зрозумів, що доведеться мені залишатися в Хмельницькому, адже я родом з Івано-Франківська. Тоді було все по-іншому, ніж зараз, і я не міг одразу їй сказати, що вона мені подобається. Тоді потрібно було доказати, що ти чогось вартий, оббити перед нею коліна. Після довгих вагань я одного вечора набрався сміливості, підійшов і пробурмотів щось незрозуміле, бо дуже боявся негативної відповіді. З того часу, а це був 1974 рік, ми разом. Виховуємо двох дітей, двох онуків, зараз чекаємо на третього».

Леонід Коваленко, голова Хмельницької обласної організації Національної спілки художників України:
«Це сталося у Хмельницькому. Того дня я саме повертався з концерту славетної Софії Ротару. Був  під неабияким враженням і в піднесеному настрої. І раптом побачив її очі… Вони палали, як два прожектори паровоза в тем­ряві! І я, як заворожений,  пішов за цими очима. Виявилося, що дівчину зовуть Галею. Я запропонував красуні провести її додому, і вона погодилася. Жила Галя у мікрорайоні Гречани, а там стільки собак! Ледве ноги звідти виніс. Добре, хоч штани мені не подерли… Наступного дня ми зустрілися удень. Проте, при денному світлі Галя сподобалася мені ще більше! Я не вмію довго марнувати час, тому за місяць ми вже були у весільній подорожі на Кавказі. Пили червоне вино і смакували шашликом з баранини».

Ірина Трунова, начальник управління культури, курортів і туризму облдержадміністрації:
«З чоловіком ми познайомилися, коли разом працювали на обласному телебаченні. Розумі­єте, творча робота дуже зближує людей, і інколи ти не помічаєш, як звичне спілкування та обмін новими ідеями та думками переростає у щось більше. Ти починаєш розумі­ти, що ваші погляди ідентичні, дуже схожі за духом… А потім усвідомлюєш, що вам разом цікаво. Потім думаєш про те, що поміж вами пробігла «іскра», і ви не хочете більше розлучатися. А навіщо це робити? Якщо так можна сказати, то  з моїм нинішнім чоловіком ми разом пройшли крізь вогонь, воду та мідні труби. Зокрема, тривалий час разом провели на заробітках закордоном. Тобто, наше спільне життя перевірене часом. Нині ми також не упускаємо жодної можливості побути разом. Ось і День Святого Валентина завжди святкуємо. Удвох: романтично та тепло. Та й про невеличкі презенти ніколи не забуваємо».  

В’ячеслав Мороз, головний лікар Хмельницької міської поліклініки №1:
«А звідки ви знаєте, що ми познайомилися саме на День Валентина? Це був 1998 рік. Я тоді працював в обласному онкологічному диспансері і повертався додому з чергування. Біля готелю «Шевченка» я побачив, як зі сходів спускається симпатична дівчина і захотів познайомитися. Але чомусь я не пішов до дівчини, а побіг у найближчий магазин за подарунком. І знову ж таки, незрозуміло чому, але я купив окуляри. Коли вибіг з магазину – дівчини не було. Тоді я пішов до чергового у готель, дізнатися у якій кімнаті вона живе. А ввечері уже чекав її під дверима кімнати. Звичайно, в неї був шок, вона довго не могла усвідомити, що я чекав саме її, щоб привітати з Днем закоханих, до того ж вона, як з’ясувалося, у Хмельницькому проживала на той час всього півроку. А через трохи більше як рік ми з Надією одружилися. Зараз разом виховуємо доньку Валерію».