«Маленький родинний дім»

В медицині  Людмила Іванова з 1975 року.  Працювала і в медичному училищі в Чемеровцях відразу після інституту, і на «швидкій», 7 років була цеховим лікарем на одному з підприємств, а в денному стаціонарі в Хмельницькій міській поліклініці вже 13-й рік.
Сюди направляють хворих дільничні лікарі, вузькі спеціалісти з абсолютно різними захворюваннями: серцево-судинної та дихальної систем, шлунково-кишкового тракту, багато хворих «присилають» для надання невідкладної допомоги.
«Ось зранку була жінка, у якої алергія, – розповідає пані Іванова. – Її вкусила оса, відразу з'явився набряк, почервоніння. Я їй сказала, як ліки потрібно купити, зараз лежить на крапельниці. Також у нас багато пацієнтів з «овочевого ринку» – ті, хто там торгують, виконують якусь іншу роботу, ті, хто щось купують – напади астми, чи алергія на щось, чи бронхіт, панкреатіт. І куди? Найближча поліклініка в центрі міста – ми. І от вони на один день до нас приходять, ми їм надаємо найпершу допомогу, а далі рекомендуємо звертатися до лікаря за місцем проживання. Нікому не відмовляємо».
Медикаментів у стаціонарі небагато. Переважно вони призначені для надання невідкладної допомоги. Системи для крапельниць та розчини пропонують тим пацієнтам, які проходять лікування за пропискою. Проте не завжди у повній мірі.

У стаціонарі є свої «постояльці»
Стаціонар працює у дві зміни: перша – з 9 ранку до дванадцятої, друга – з 12 до 15 години. Якщо багато людей, то впроваджують третю зміну з 15 години до 17-18. Особливо часто взимку виникає потреба у третій зміні.
Найчастіше до стаціонару потрапляють пацієнти із хронічними захворюваннями шлунково-кишкового тракту та серцево-судинної системи, а також із бронхіальною астмою.
Наплив людей або навпаки зменшення відвідуваності пов'язане із сезонними сільськогосподарськими роботами. Отож у денному стаціонарі порівняно спокійно у травні, коли люди саджають городи, та серпні, коли збирають урожай. Як каже лікар, ті пацієнти, які мають хронічні захворювання, котрі «періодично потребують уваги», як наприклад, післяінсультні хворі, астматики, намагаються заздалегідь пролікуватися, набратися сил і приступити до роботи.
Оскільки в денному стаціонарі немає таких важких хворих, то й історії веселіші. «Є дві бабусі – одна 1925 року народження, інша – 27 чи 29. От як вони до нас приходять, то настрій піднімають усім. Вони розповідають анекдоти, різноманітні історії з життя, а Марія Несторівна навіть колись частушки нам співала».
Взагалі, як розповіла лікар, трапляються випадки, що їхні пацієнти, кому трапилося лежати в одній палаті, потім стають друзями. От поки проходили процедури, спілкувалися, обмінювалися кулінарними рецептами, секретами догляду за собою тощо, обмінюються телефонами й надалі спілкуються, навіть домовляються разом піти на черговий курс лікування. Такий собі «маленький родинний дім», як називає стаціонар Людмила Миколаївна.

Сильна людина із щирими очима
Завідувач денним стаціонаром у поліклініці №1 любить читати та подорожувати. Професія накладає обов'язок: специфічна література для медиків, інтернет-ресурси для фахівців галузі. Зрідка полюбляє зануритися у детектив. Як зізналася пані Іванова, «мильні опери» – це не її, бо все життя намагається бути сильною людиною.
Подорожі також нині – завелика розкіш, але й досі залишається «легкою на підйом» людиною. Найцікавіше для Людмили Миколаївни у цих вояжах – самі нові місця. «Об'їхала «Золоте кільце» Росії, декілька разів була у Карпатах. Але нині доглядаю стареньку матусю, тому не можу подорожувати».
Пані Іванова зізналася, що дуже дорожить тими, хто поруч із нею. Важливі для неї люди – це не лише діти, родина, але й ті, хто пліч-о-пліч йде разом по життю.
 Людмила Миколаївна каже, що завжди у житті досягала, чого хотіла. В дитинстві мріяла навчитися їздити на велосипеді – навчилася. Наступною метою було плавання – також навчилася. Поставила мету водити авто – отримала права і сіла за кермо. Найближчий рубіж, який взяла, – комп'ютер, нині залюбки працює в інтернеті.
«Дуже люблю свою роботу. Для мене еталоном та зразком у житті був батько. І от я дуже мріяла про медицину, а на той час у медичні навчальні заклади важко було вступити. Здебільшого всі їхали в Росію, але у нас такої змоги не було. На той час наша родина жила у Могилів-Подільському, і я поступила у Вінниці. Приїхала додому, а тато зустрічає «на воротях». Я так це пам'ятаю. Батько був гарний, високий, із сивими скронями. Тоді я вперше в житті побачила сльози у нього на очах, так він пишався, що я таки вступила до інституту. І у той момент він дав мені «життєвий орієнтир», який допомагає мені й донині. Він мені сказав: «Ти вибрала дуже складну професію, але якщо ставитимешся до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе, проблем не буде!». Протягом всього життя ці слова були для мене головним принципом. Я йому дуже вдячна».