З миру по нитці

Позаминулого тижня, близько третьої години ночі, мало не всі мешканці села Поляхове, що на Теофіпольщині, прокинулися від звуків, схожих на вистріли, та заграви на півнеба. Як виявилося, то горіла хата Василя Красілича, чоловіка, якого за золоті руки та порядність знають і шанують не лише у Поляхові, бо, як кажуть селяни, «в нас в селі немає родини, якій би не допоміг Василь Васильович: кому двері зробить і поставить, кому вікна, кому дах..».
Причина пожежі – у старій грубці, яка загорілася з невідомих причин.
Гасили вогонь пожежники з Теофіполя, яких викликали люди, місцева бригада та ще й із сусіднього колгоспу приїхали. Хату відновили теж в лічені дні.
«Люди дуже допомогли: і руками, і гроші приносили, – каже Василь Васильович. – Допомагали й господарства: і з нашого села, і з Бережинець, бо я там біля церкви працював. Наше товариство «Нива» дало дошки, лати. Люди тисяч чотири зібрали. Мій син із Кам’янця-Подільського приїжджав, два дні працював. Дах на хаті вже перекрили, так жити можна. Одне шкода, що верстатів нема».
«У нас в селі немає хати, до якої б не доклав рук Василь Васильович»
«Василь Васильович – прекрасна людина, чудовий спеціаліст, – каже Поляхівський сільський голова Сергій Сапсай. – Свого часу трудився в колгоспі, в будівельній бригаді. У 80-х роках брав найактивнішу участь у будівництві церкви в нашому селі, а коли кілька років тому в сусідніх Бережинцях теж почали будувати церкву, знову запросили його.
В нього вдома є майстерня, де він працював, і тиждень тому вночі сталася пожежа».
Допомагали усім миром: люди по селу збирали гроші: хто сто гривень, хто п’ять, хто скільки міг, бо в Поляховому немає хати, де б не стояли двері чи вікна, зроблені його руками. Допомагали й господарства: Поляхівське СТОВ «Нива» (колись – колгосп імені Комінтерну), де директором Лідія Самойлюк, і де Василь Васильович пропрацював усе життя, і Бережинецьке господарство ТОВ «Україна 2001», де виконавчим директором Микола Голуб. Родина Василя Красілича отримала кошти на  ремонт даху хати, який згорів ущент, і лісоматеріал, бо, як сказав Микола Голуб: «Василь Васильович ніколи нікому не відмовив у допомозі, і йому теж допомогли – усім миром». 
За словами настоятеля Поляхівської та Бережинецької церков отця Івана, Василь Красілич зводив церкву і в рідному Поляхові, і сусідніх Бережинцях. Причому, не взявши за це ні копійки. «Як виходець із Західної України, він людина віруюча, тому ходив до церкви, був старостою, зараз співає у церковному хорі, – каже отець Іван. – І коли зводили церкву, будівельники працювали під його керівництвом, а вже потім усі дерев’яні роботи виконував він.
На будівництві церкви в Бережинцях теж добряче натрудився. І ми вже  другий рік служимо в цій церкві».
«Треба все спочатку починати, а сил вже нема…»
Своїм хистом Василь Васильович завдячує батьківським генам, адже і дід його, і прадід були майстрами столярної справи. «Окрім восьми класів, я ніякої освіти не маю, – каже Василь Красілич. – І скільки себе пам’ятаю, завжди крутився біля батька, допомагав йому. Ще до школи не ходив, а вже змайстрував собі возики на ноги і вже, можна сказати, катався як на ковзанах, коли їх ще не було в помині. Падав, бо були не дуже зручні, але ж сам зробив! А з 17 років уже робив людям двері та вікна».
Сюди, разом з іншими «гуцулами», приїхав на заробітки у 1972 році. Тридцятирічним удівцем, який залишив удома, на Івано-Франківщині, трьох сиріт: двох, трьох і п’яти років. «Всього шість років прожив з дружиною, у нас народилося троє дітей, а коли найменшому виповнилося вісім місяців, дружина померла від раку шлунка, – продовжує Василь Васильович. – Сюди на роботу поїхав по найму, а дітки залишилися біля моєї матері. А потім добрі люди порадили придивитися до однієї молодої жінки, і мені пощастило. Вона прийняла мене і моїх дітей як рідних, і досі опікується  ними».
За словами Василя Васильовича, працювала зранку до пізньої ночі: на сьому годину ранку вже мала бути в яслах, де працювала кухарем, а вдома троє дітей і чималеньке господарство. Сам він удома майже не бував, бо працював і в будівельній бригаді, і в кузні, і людям груби та печі мурував.
«Люди всяке казали, бо ж мама нерідна, – каже Василь Васильович, – але не кожна рідна стільки зробить для своїх дітей, як вона, і мої діти її дуже любили. І люблять. А дівчинка моя взагалі як лялечка ходила, де яка мода з’явиться, в неї вже було.
Одна біда – у нас не було жодного спокійного дня, бо мій старший син хворів на епілепсію. Куди ми тільки не кидалися! А одна ворожка сказала, щоб ми покинули їздити по світу і шукати порятунку, бо доживе він тільки до 17 років. Так і вийшло. Його епілепсія настільки змучила, що він з лікарень не виходив. На останній комісії нам сказали, що групі він не підлягає, а через два дні хлопець помер. Напади були такі сильні й часті, що він не встигав перепочити між ними. Щодня і щогодини… Кінець був страшний, і все у нас на очах. А дружина саме була вагітна, і мусила все пережити».
… Коли ми завітали на господарство Василя Васильовича, про нещодавню пожежу говорила лише груда покрученого металу, в якій важко було згадати колишні верстати. Дах на хаті вже майже відновили, а от майстерня (два верстати, чотири мотори, електрофреза, циркулярка, цінний інструмент) згоріла дощенту. «Один верстат, вартістю під тисячу доларів, купив років десять тому, другого сам робив, – каже Василь Васильович. – Треба все спочатку починати, а сил вже нема, руки болять… Мені ж 69 років, не той уже вік. Працювати, звичайно, буду, бо інакше не можу, але душа пече, бо я цим жив.
Хотів ще вітряка зробити, він міг би електроенергію давати, і циркулярка від нього працювала б. Але вже, напевне, не зроблю – не вистачить часу».