Своя Матір Тереза є у кожному місті чи селі

«Востаннє такий момент ми пережили влітку, – згадує отець Віктор Ткач, котрий майже вісім років опікується Будинком милосердя. – Грошей тоді не вистачало катастрофічно. І ми серйозно подумували закрити заклад. З такими сумними думками я повертався додому з однієї поїздки. Заходжу у двір храму, а на мене чекає чоловік, котрий вирішив пожертвувати на Будинок милосердя солідну суму. Я запитав його ім’я, але називатися він не захотів. «Бог знає», – відповів і пішов. Я досі не знаю, хто це був».
«Померли всі, залишивши мене, каліку, саму»
В Будинку милосердя що не людська доля – то драма. З п’ятдесяти мешканців чотирнадцять – лежачих. Більшість – одинокі.  ...У коридорі зустрічаємо Сашка, який одразу ділиться своїми планами: подивитися на трактор і з’їсти цюцю. П’ятдесятирічний чоловік живе, в основному, цими двома радощами. А ще – тішиться із зустрічі з отцем Віктором. Декілька років чоловік провів у спеціалізованому інтернаті, але там над ним насміхалися. Тут його усі люблять, він відповідає тим же.
По обидва боки коридору – кімнати, у кожній – двоє-троє мешканців. Біля кожної кімнати – туалет і ванна. Є кімната для відпочинку, капличка. Заходимо в одну з кімнат.
Пані Галина родом із Сатанова. У Будинку милосердя живе вісім років. «Після травми у райлікарні мені ампутували руку, – згадує жінка. – Вдома у мене син, але він хворий і не може мене доглядати. Мені просто нікуди було йти з лікарні. Тому хірург Анатолій Махно домовився, щоб мене взяли сюди. Лікарі прогнозували, що мені залишилося жити не більше двох тижнів. Але, дякувати Богу, скоро вже вісім років, як я тут живу. Завдяки отцю Віктору двічі була у санаторіях – у Криму та в Польщі, також проходила курси реабілітації у нашому реабілітаційному центрі».
Мешканка сусідньої кімнати, Генефа, не може стримати сліз. «Я з Новоушицького району, – розповідає жінка. – Я каліка від народження, маю вивихи обох стегон. Мого тата репресували. З часом усі померли: мама, три сестри і брат. А мене, каліку, залишили. Спочатку я була в одному з державних будинків-інтернатів. Потім від ксьондза дізналася, що у Городку є такий будинок. Приїхала сюди, і вже майже три роки живу тут». Її сусідка, Юзефа, приїхала аж з Донбасу. У шахті отримала травму, позбулася ноги. Від священика дізналася, що на Хмельниччині є будинок, де живуть такі ж, як і вона. І вже третій рік тут. Нижче поверхом живуть мама з донькою – Павліна і Неля. Жінки родом з Вінниччини. Дев’яностолітня Павліна згадує, як чотири місяці тому за ними священик прислав машину, і сподівається, що на літо повернеться додому. Жінка, яка все життя пропрацювала у колгоспі, зараз нудиться від безділля. «Мені тут нічим зайнятися: поїла-лягла-знову поїла. Нуджуся без роботи. От якби донька могла ходити (вона з дитинства хворіє, останнім часом зовсім не може ставати на ноги), я би навіть пішки додому пішла».
Усіма цими старенькими – з їхніми недугами, поганим настроєм, вередуваннями і бажанням поговорити – опікується отець Віктор. Він знає характер кожного: когось потрібно просто вислухати, когось – підбадьорити, а декого й насварити. А ще – щодня забезпечити тепло, чистоту, їжу, одяг, ліки. І матеріальні блага деколи даються дуже нелегко.
Боже провидіння – це турбота Бога про людину
«Бог ніколи не залишить людину у біді, – переконаний отець Віктор. – Якщо людина перебуває у скруті, Бог посилає їй людей, ситуації, які допоможуть пережити труднощі. Головне – вірити Богу. Це називається Божим провидінням. Те ж стосується і нашого будинку. У всіх кризових ситуаціях, у яких ми опиняємося, Бог посилав нам підмогу у вигляді небайдужих. Боже провидіння у тому, що нам вдається знайти спонсорів, меценатів. Боже провидіння й у тому, що ви сьогодні тут». Але, мабуть, також є Божим провидінням те, що Будинок милосердя знайшов такого опікуна, як отець Віктор. У нього ніколи не опускаються руки, він завжди підтягнутий, з гарним настроєм. Певно, тому йому й вдається будь-яка справа.
Державні і недержавні люди...
«Де беремо гроші на утримання Будинку милосердя? Жебраю потроху, – зізнається отець Віктор. – Якось мені зауважили, щоб так не казав. А як інакше назвати людину, котра ходить з простягнутою рукою? Допомагають парафіяни, щось дає Польща. З пенсій тих, хто у нас живе, утримуємо частину грошей. Зверталися по допомогу до обласної ради, але нам відповіли: «Це не наша комунальна власність». Хіба люди можуть бути чиєюсь комунальною власністю? Адже вони працювали у цій державі і на неї. То чому сьогодні виявилися непотрібними? В Європі держава допомагає бідним через благодійні організації. Щоправда, районна влада не відмовляється від нашого закладу, виділяє деякі кошти. На жаль, це невелика сума. Приміром, грошей, які нам виділили на півроку, вистачає лише заплатити за газ за місяць». Грошей постійно не вистачає: на продукти, ліки, комунальні платежі, особливо потрібні памперси, постільна білизна, рушники. Не відмовляться у Будинку милосердя і від продуктів харчування. Гроші можна перераховувати на розрахунковий рахунок 26000000250880, ПАТ «Укрсоцбанк», ЄДРПОУ 00039019, МФО 300023, релігійна місія «Карітас-Спес Городок», м. Городок, пр. Ванагса, 14, ідентифікаційний код 25834054.
Або ж звертатися безпосередньо у Будинок милосердя до отця Віктора Ткача.