ye-logo.v1.2
20 Лютого, 2020

Побратимів не покинув: легендарний «кіборг» Іван Зубков до останнього боронив Донецький аеропорт

Суспільство 2110

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Останній дзвінок Іван Зубков зробив до своєї дружини 20 січня за годину до того, як чотири поверхи будівлі похоронили під завалами тих, хто став символом незламного українського духу.

П'ять років тому – 20 січня 2015 року проросійські сили підірвали новий термінал Донецького аеропорту. Тоді упали бетонні перекриття, ховаючи під собою українських захисників - «кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останнього подиху. Ті, хто вижив, пізніше казали, що той аеропорт був буфером між двома світами. І більшість, хто туди їхав, знали, що можуть бути «двохсотими». Хто не хотів – той не їхав… Лише 22 січня вцілілі захисники вийшли з терміналу. Тоді під завалами терміналу загинув Герой України Іван Зубков з Деражнянщини – легендарний «кіборг» з позивним «Краб», який до останнього боронив ДАП.

«Важко… Минуло п’ять років, а біль пече вогнем. Не вірте, тому, хто каже, що час лікує», - каже мама Івана Зубкова Антоніна Петрівна. Батьки легендарного «кіборга», який в останні дні пекла (саме так називали бійці запеклі бої за Донецький аеропорт) був останнім офіцером, який керував обороною ДАПу, нині мешкають в Летичеві. В родинному будинку, який, кажуть, безмежно любив Іван. Усе, розповідають, тут зроблено його руками…

Пішов туди, куди кликала совість

Десятки фотографій, нагороди, бойовий стяг, особисті речі, які передали батькам побратими Івана, в одній з кімнат - на чільному місці. Тут батьки зібрали все, що їм нагадує про сина. І, бойовий шолом, і тактичні окуляри… Його жилетка з аеропорту, підписана друзями, яку він привіз першої ротації. На ній зазначений позивний Івана Зубкова - «Краб».

«Краб» - від кокарди на фуражці. Ваня закінчував військово-морське училище», - каже мама Антоніна Петрівна, бережно показуючи його офіцерську форму.

Є серед цих речей і фото, на якому Івану Зубкову 16… В темних окулярах, юний, серйозний… А внизу напис – Вано-кіборг. Мама пригадує, що тоді це фото так, жартома, підписали друзі. І ніхто й не підозрював, наскільки цей напис стане символічним.

Справжнім кіборгом Іван Зубков став у 41 рік.

«Усе почалося з Майдану. Він з перших днів був там. Ваню неможливо було втримати. Як його дружина не просила залишитися вдома (молодшій донечці тоді було всього два місяці) – пішов туди, куди кликала совість. Він мучився, сидячи перед телевізором, дивлячись, що діється в Києві. І поїхав за своєю совістю», - розповідає батько Іван Іванович, показуючи фото, на якому син виводить на прапорі напис «Деражня».

З перших днів Іван Зубков був на Майдані. Фото: з сімейного архіву.

Пригадує, що син, коли щось задумав, то обов’язково доводив до кінця. Мав стійкий характер, адже був військовим. Свого часу закінчив Київське вище військово-морське училище і склав присягу Україні.

«Так само з перших днів війни Ваня просився на Схід. Він - офіцер, одразу пішов до військкомату. Хтось ховався, а Іван випрошував повістку… Провели ми його 23 серпня. Того дня з ним на війну пішло п’ять деражнянських хлопців», - згадує батько.

«Ми побачили його по телевізору і лише тоді дізналися, що він воює саме в тому пеклі»

Батьки пам’ятають, як Іван телефонував з житомирського полігону.

«Радіє, - пригадує мама Антоніна Петрівна. – Каже, мамо, мене призначили командиром роти. В мене 96 хлопців. Я мовчки ковтала сльози і раділа разом з ним».

Івану Зубкову дали в підпорядкування штурмову роту вогневої підтримки. 1 листопада саме на день його народження, у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ він разом з побратимами виступив на бойові позиції в районі Костянтинівки Донецької області. І в 41 рік Іван Зубков прийняв перший бій.

«Ваня ніколи нам не зізнавався, що воює за Донецький аеропорт. Завжди заспокоював, просив, щоб не телефонували, мовляв, там скрізь прослуховують. Вже коли їх вчергове виводили ДАПу, написав мені коротку смс-ку, щоб ми дивилися увечері новини… Ми побачили його по телевізору в сюжеті, і лише тоді дізналися, що він воює саме в тому пеклі. Тоді він сказав ті слова, з якими ми тепер і живемо, і віримо у них: «Ми їх подолаємо. Україна – переможе!»

Те повідомлення від сина Антоніна Петрівна і досі береже у своєму телефоні. І часто перечитує, наче й не було тих п’яти років, наче син його відправив кілька хвилин тому…

Батьки свято бережуть пам'ять про сина... 

«Вколював собі знеболювальне, його перев’язували і він стріляв…»

Востаннє Іван Зубков бачився з родиною на новорічні свята. Він став останнім офіцером, який керував обороною Донецького аеропорту.

«Мав десять днів відпустки, але не добув її вдома. Казав, що треба терміново повертатися. Напередодні Святвечора ми його знову провели на Схід. Попрощалися. Але ж не думали, що бачимо сина востаннє… 16 січня він знову повернувся в аеропорт. Це була його остання поїздка. Хлопці-добровольці, які вижили, пізніше розповідали, що пішли саме за ним. «За Іваном Івановичем», - як вони його називали… 19 січня, після чергового підриву, Ваню поранили в плече та руку. Тоді за ним прислали борт, але він відмовився покидати аеропорт, бо дізнався, що був останнім офіцером, який залишився в ДАПі. Казав: «Я побратимів не залишу». В житті – воно як? Людина проявляється не в радості, а в біді», - розповідає батько.

«Хлопці потім розказували, що коли велися останні бої, а Іван вже був поранений і не міг заряджати зброю, то вони йому заряджали рожки, а він стріляв. Вколював собі знеболювальне, його перев’язували і він стріляв… Коректував ведення бою, організовував евакуацію поранених, керував обороною нового терміналу не полишаючи зброї», - розповідає мама.

Останній дзвінок Іван Зубков зробив до своєї дружини 20 січня за годину до підриву російсько-терористичними угрупованнями другого поверху Міжнародного аеропорту «Донецьк». За годину до того, як чотири поверхи будівлі похоронили під завалами тих, хто став символом незламного українського духу.

«Ваня запитав як діти, просив передати нам, що в нього все добре… А потім з новин ми дізналися про підрив. З того часу потяглися найстрашніші дні… Бо була невідомість. Куди ми не дзвонили, не кидалися – скрізь ніхто нічого не знав. Всі мовчали – від міністерств до військкоматів. Ніхто нам не казав, що з хлопцями сталося, ніхто нічого не повідомляв родинам. Не було трауру… Лише мовчання і невідомість… Ми не розуміли, чому ніхто не рятує наших синів…», - каже Антоніна Петрівна.

«Не дзвоніть, нема вашого сина… Я сама плачу після ваших дзвінків»

Вона дзвонили скрізь, навіть в Донецьк, до такзваного омбудсмена такзваної ДНР. Донька Ірина, сестра Івана, в Києві обійшла усі владні кабінети – усе було безрезультатно.

«Я обдзвонювала усі шпиталі, які є в Україні. І всі морги. Чоловік бігав до крамниці й купував по три картки на день для поповнення мобільного… Пригадую, дзвонила в лікарню імені Мечникова, то жінка, яка сидить на телефоні, впізнавала мене за голосом, плакала в трубку «Не дзвоніть, нема вашого сина… Я сама плачу після ваших дзвінків». А я знову набирала в сотий раз номери, я все сподівалася, може є десь мій Ваня… Ми шукали, не зупинялися. Бо невідомість – то страшне. Бо хтось потрапив в полон, про когось знали, що загинув. А про наших – жодної інформації. Ми сподівалися, що вони живі, а їх ніхто не рятує. Це страшно, коли ти безсилий…», - каже мама.

А потім про все дізналися з теленовин.

«27 лютого по телевізору ми побачили сюжет про те, що наші хлопці, полонені сепаратистами, відкопують загиблих під завалами Донецького аеропорту. Відкопували вони їхніх, але заодно піднімали і наших. І один військовополонений з Ваніної роти на камеру казав про те, що впізнав серед загиблих нашого сина… Це було нестерпно… Лише нещодавно я дізналася, як волонтерка Дана Ярова стояла на колінах перед водіями, благала їх їхати за тілами «кіборгів». Ніхто ж не хотів їхати в Донецьк. І як волонтери тоді платили тій стороні за кожного знайденого під завалами, щоб забрати наших хлопців. І про те, як сепаратисти знущалися над нашими померлими»…

Іванового тіла уже з моргу, що в Дніпрі, родині віддавати також не хотіли.

«Ми здали лише одне ДНК, як було сказано. А потім виявилося, що треба два – і батька, і матері. Робити його – понад місяць. Кажуть, робіть щось, бо будемо захороняти як невідомого бійця. Морг переповнений – тримати ніде. А перезахоронити, кажуть, зможете аж восени, бо влітку санепідстанція не дозволить. Не дай Боже таке жахіття пережити навіть найзапеклішому ворогу. Це була пекельна дорога, щоб забрати Ваню додому…»

Похоронили Івана Зубкова на сотий день після смерті – 30 квітня. В останню дорогу Героя проводжала вся Деражня, приїхав увесь батальйон, усі, хто воював з ним і вижив…

«Це вже потім ми розуміли, що багатьох, хто опинився під завалами, можна було ще врятувати. Хлопці, які діставали Ваню з-під завалів, казали що він стояв на колінах і наче повз. Ми думаємо, що він був ще живий…», - каже мама.
І зізнається, що найбільше, чого боялася, що його не знайдуть.

«Прадід чоловіка також воював на війні. Він також був старшим лейтенантом, як Іван. І зник безвісти. Прабабуся його все життя чекала, все вірила, до останньго . Ми бачили, як вона страждала, плакала ночами. І я дуже боялася, що Ваню не знайдуть… Коли ти дивишся на список зниклих безвісти і бачиш ім’я свого сина, і не розумієш що це означає. Це не передати словами. Невідомість – це найгірше, що може бути», - каже Антоніна Петрівна.

Нині в родині Івана Зубкова підростають доньки. Молодша, каже бабуся, копія сина… І додає, що він живе у своїх дітях.

«Ми усі віримо, що скоро усе це скінчиться. Віримо в слова нашого сина: «Ми їх подолаємо. Україна – переможе!»

Посмертно Іван Зубков отримав найвищі нагороди держави: Герой України, Народний герой України, а також його ім’я носить батальйон Збройних Сил України.

Посмертно Іван Зубков отримав найвищі нагороди держави: Герой України, Народний герой України, а також його ім’я носить батальйон Збройних Сил України. 30 грудня 2015 року президент, враховуючи особливі заслуги Івана Зубкова перед Україною, своїм указом постановив присвоїти ім'я Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 90 окремому аеромобільному батальйону 81 окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України.

Ім'я Героя України Івана Зубкова носять також Деражнянський ліцей № 3 та дві вулиці на Хмельниччині: одна – в Деражні, де живуть дружина і доньки Героя, друга – в Летичеві, де живуть його батьки.

Іван Зубков посмертно нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та медаллю УПЦ «За жертовність і любов до України».

Він став почесним громадянином Хмельницького, Деражні та Летичева.... Посмертно…

Вічна пам’ять Героєві!

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую