ye-logo.v1.2

«Батьки продали «Запорожець», аби купити мені баян»

Суспільство 6682

зізнався відомий баяніст Олександр Дудар:

«Я не член партії, я – українець»
– Олександре Миколайовичу, про Ваше тріумфальне повернення на велику сцену через 19 років говорили багато. Що стало причиною такої тривалої перерви?
– Вона не була такою довгою, як це здається. Мова йде про сольний концерт. А так я весь час жив і живу з баяном. Моя перша фольк-група, це був кінець вісімдесятих-початок дев’яностих років, називалася «Намисто». Марія Ясіновська (тепер народна артистка України), Олександр Царук (зараз заслужений артист України), Дмитро Олійник (майстер сцени), Євген Семенюк (зараз заввідділом національного відродження, програм для молоді та дітей на ТРК «Поділля-Центр»). Ми грали народні пісні і щось трохи з класики. Все під баян. Та все має свій початок і свій кінець. Так сталося і з нашим «Намистом». Ми з Марічкою у 1995 році з музичного училища перейшли працювати до Хмельницької обласної філармонії.
У березні 2001 року був створений гурт «Альфреско». До його складу входили: заслужені артисти України Валентина Щур та Микола Довгальов, лауреат міжнародного конкурсу Олена Леонова, скрипалька Майя Онищук та кларнетист Михайло Добринчук. Того ж року на запрошення французів ми поїхали до Франції з концертами церквами і костелами і по-справжньому відчули себе артистами. Нам навіть забороняли грати на вулиці. Казали, що «статус не той». Впродовж трьох років гастролювали Францією.
У 2004 році створили новий склад гурту, котрий уже називається ансамбль камерної музики «Альфреско». Нас стало четверо: лауреат міжнародного конкурсу Любов Сагат, флейтистка Юлія Таранчук, альтист Любомир Козовик і я.
11 березня цього року в органному залі Хмельницької обласної філармонії відбувся концерт ансамблю з програмою із творів композиторів доби барокко. Не обов’язково всім любити цю музику, але не любити її не можливо. Не подобатися вона не може, особливо, коли чуєш наживо. Вона заспокоює і несе свій позитив.
Я – баяніст, і – не боюся цього слова – композитор. Маю програму своїх творів. Коли був малим, всі чомусь вважали, що композитором потрібно народитися. Якщо цього дару не помітили з пелюшок, то нічого путнього не вийде. А я завжди думав: ще встигну…Тому так і трапилося. Першу свою пісню я написав, коли мені було 33 роки. І пишу...
– Свій перший закордонний тур пам’ятаєте?
– Це були одразу чотири країни: Мальта, Італія, Греція і Туреччина. Але найбільше мені запам’яталося, коли у складі танцювального колективу нинішнього ХНУ ми поїхали до Італії. Нас привезли до одного з міст, але не повідомили, куди. Було темно, коли ми виходили з автобуса. Але «коридор» карабінерів з автоматами, через яких ми йшли, важко було не помітити. А пізніше сказали, що це місто – столиця мафії… Пригадую, я стояв на сцені, грав сольний номер і було якось не по собі. Карабінери контролювали навіть зал. Але коли почалися швидкі варіації, італійці почали так голосно аплодувати, що я був у шоці! Було приємно, але трохи, як каже сучасна молодь, «стрьомно». Адже це сталося ще за часів Союзу. А раніше як було: якщо ти не член партії – тебе не випускали за кордон…
– Ви були членом партії?
– Ні, я – українець і мені цього досить.

«Мріяв стати актором, а став композитором»
– Доволі традиційне запитання, але без нього, на жаль, не обійтися: як розпочалося Ваше захоплення цим інструментом?
– Мені тоді було років 8. Ми з сім’єю приїхали у гості до родички, чоловік котрої мав баян. Не пам’ятаю, що він грав, але це мені дуже сподобалося і запам’яталося. З того моменту я почав «канючити» у батьків: «Купіть баян, купіть баян!». Незабаром мені його купили. Досі пам’ятаю ту зимову ніч. Йшов сніг, і десь з якогось села батько приніс баян додому. Я поставив платівку на програвачі. Ну, думаю, зараз зіграю! Але нічого не вийшло…
Того ж року у нас, в Наркевичах, звідки я родом, відкрили філію Волочиської музичної школи, і я пішов навчатися. Хоча тоді ще мріяв бути актором. Не можу пояснити, чому, але на запитання вчителя, Петра Мельника: «Хто з вас хоче вступати до музичного училища?», відповів: «Я!». І ми почали готуватися.
Це було дуже сміливо, пацану з села після філії музичної школи і одразу вступити до музичного училища. В мені все ніби перевернулося з ніг на голову. Та, щоб оволодіти інструментом – треба працювати і працювати. Училище відкривали о шостій годині. Ми, студенти, для того, аби зайняти клас, приходили сюди о четвертій, записувалися, а потім ішли досипати.
Мені щастило з викладачами. Євген Жуков – майстер своєї справи. Він живе баяном. Саме Євген Самійлович і прищепив мені любов до цього інструмента і вміння працювати. Отак я і ношуся з баяном до цього часу. А ще він був дуже вимогливим. Ніяких дівчат, ніяких «халтур», лише баян! На третьому курсі училища відбувався республіканський конкурс баяністів, і я став переможцем цього конкурсу. Тому й до Львівської консерваторіюї вступив без проблем, одразу на другий курс.
– І як зустріло Вас місто Лева?
– Після Хмельницького Львівська консерваторія – це було щось неймовірне. Всі студенти тягнулися один до одного. Ходили на концерти, вбираючи в себе знання, як губка. А ще ж конкурси, виступи. Закінчивши консерваторію, отримав запрошення до Тернопільської філармонії. Але мене «перекупили» і я приїхав сюди, до Хмельницького музучилища. Відпрацював тут дванадцять років. Паралельно працював у філармонії, одноразово, на підмінах, по-різному траплялося. Я добре володію інструментом, вмію навчити грати на ньому, але мені нудно. Мені хочеться самому сидіти й грати, а не вчити. Майже усі заняття в училищі я просидів з баяном.
– Крім баяна Ви ще на чомусь граєте?
– Я не вірю тим людям, котрі кажуть «я володію десятьма-дванадцятьма інструментами». Це нереально! Треба спинитися на чомусь одному і постійно вдосконалюватися.
– Але якби батьки свого часу не придбали вам інструмент, все могло б скластися інакше?
– Мій батько – Микола Іванович та мама – Тетяна Андріївна завжди сприяли нашим з сестрою Людмилою захопленням. Намагалися, аби у нас було все, чого хотілося. Можуть вони, чи не можуть – ми це мали. Потрібен мені інструмент – немає питань.
Я навчався уже на четвертому курсі, і батьки продали «Запорожець», аби купити мені баян. На той час це були шалені гроші! До сих пір усе селище згадує, як Дударі продали машину заради баяна для сина. Шкода, але 29 травня виповнюється рік, як батька не стало. Вічна йому пам’ять.

«Іноді я жалкую, що доводиться витрачати час не на гру»
– Давайте поговоримо про вашу сім’ю. Дуже цікаво, як Ви познайомилися з дружиною?
–Через баян! (сміється – авт.) Як же іще? Музиканти мають такий стиль життя, що постійно підробляють. Одного разу сказали: «Є робота». Виявилося, треба підіграти в лікарні, допомогти художній самодіяльності. І там я побачив її! Лідія не співала і не декламувала. Вона була секретарем комсомольської організації і організовувала новорічне свято.
Маємо двох доньок: Юлію та Ольгу. Коли дівчата були маленькими, я мріяв, що одна гратиме на фортепіано, інша – на скрипці. Вони закінчили музичну школу по класу фортепіано, але музикантами не стали. Старша Юля закінчила Київський Національний університет ім. Т. Г. Шевченка, вона філолог японської і англійської мов. Співає, грає на гітарі, і трохи пише власні пісні. Оля – менеджер-економіст, закінчила Київську державну академію. Займається сучасними танцями.
– А чим ви іще зараз живете?
– Баяном (сміється – авт.). Зараз я часто сам веду весілля, ювілеї, дні народження і, звичайно ж, з баяном. А де є баян – є й пісня! Людям потрібна гарна музика, гарні жарти, гарні пісні. Важливо, аби все було якісним. А ще я люблю подорожувати (для артиста гастролі – це життя!). Зі своїм баяном об’їхав всю Європу. Люблю рибалку, але чомусь вдається вирватися нечасто. Хоча б для того, аби «галочку» поставити, що був... Полювання не люблю, це геть не моє. Одного разу друзі взяли мене з собою і я, навіть, раз вистрелив. Але, слава Богу, не вцілив!
– Можливо це просто збіг обставин, але на багато моїх запитань Ви спершу кажете слово «баян», а вже потім даєте відповідь…
– Я люблю його! Був такий період, за час, як ви кажете, «19-річної перерви», коли я вже хотів роздати всі свої ноти. Думав, навіщо вони мені? Це все одно нікому не треба… Але потім зрозумів, що це потрібно, перш за все, мені. І це найголовніше! Зараз, навпаки, бувають моменти, коли я жалкую, що не граю, а витрачаю час на щось інше…
– Скільки часу на день Ви граєте?
– День на день не схожий. Коли годину, коли шість... Музиканту, як і спортсмену, завжди треба бути у формі.
– Ваша сім’я ходить до вас на концерти?
– Звичайно! Сидять усі й переживають дуже.
– Як розпочинається традиційний день баяніста?
– Все залежить від того, як закінчився його попередній день. Іноді доводиться лягати вже «сьогодні»... Але зазвичай, я прокидаюся десь о пів на восьму, чи о восьмій. Зарядка, душ, кава. Якщо є робота – працюю. Іноді щось читаю, пишу або шукаю. Я не такий організований, як хотілося б…
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую