ye-logo.v1.2

День пам'яті жертв Голокосту: історії тих, хто рятував євреям життя

Суспільство 642
За інформацією благодійного фонду «Хесед-Бешт», на теренах Хмельниччини звання «праведників» мають близько 80 осіб
За інформацією благодійного фонду «Хесед-Бешт», на теренах Хмельниччини звання «праведників» мають близько 80 осіб. Фото: ілюстративне istockphoto.com

Близько вісімдесяти наших земляків мають звання «Праведник народів світу» та «Праведник України» за те, що допомагали представникам іудейського народу пережити Голокост.

У жорстокі роки Голокосту – масового переслідування євреїв під час Другої світової війни – більшість людей жили в страху, розпачі та зневірі. Проте були й такі, хто не втратив людського обличчя та здатності співпереживати та співчувати. Ризикуючи власним життям та життям своїх рідних, вони рятували євреїв від смерті. За це переховування нацисти карали жорстоко – винищуванням цілої сім’ї рятівника.

Допомога українців мала різний характер: одні непомітно вкладали яблуко чи окраєць хліба у кишеню перехожому, інші допомагали одягом, а хтось надавав притулок на ніч або ж на кілька років... Саме останніх нагороджують почесним званням «Праведник народів світу» та «Праведник України». За інформацією благодійного фонду «Хесед-Бешт», на теренах Хмельниччини «праведниками» вже мають честь називатися близько 80 осіб.

Врятували, переховували, вдочерили та дуже любили

2002 року за порятунок єврейської дівчинки Людмили Паніч звання «Праведник народів світу» удостоїлися шепетівчани Ганна Зелінська, Василь та Ганна Сімкові.

Про цю історію людяності шепетівський Музей пропаганди на своїй сторінці у Фейсбуці розповідає так: «Люда народилася 1940 року в Ізяславі у єврейській родині Піні та Лізи Паніч. Дівчинка була їхньою другою донькою. Влітку 41-го місто потрапило в німецьку окупацію, й згодом тут організували гетто. Через рік під час однієї з акцій Піню і його старшу доньку вбили. Перед самою ліквідацією гетто в січні 43-го Ліза Паніч спромоглася передати свою маленьку донечку подрузі. Жінка дбала про дитину деякий час, аж поки сусіди не почали погрожувати доносом у поліцію. Вона віддала Люду своїй подрузі Тоні Поплавській, яка піклувалася про неї два тижні. Згодом жінки перевезли дитину до Шепетівки та залишили на площі, здалеку спостерігаючи, хто забере маля. На заплакану дівчинку натрапила Ганна Зелінська. Серце жінки розтопили дитячі сльози, й вона забрала її до себе. Розпитавши Люду про батьків, Ганна одразу ж зрозуміла, що дівча іудейського походження. Вона залишила її у себе навіть попри те, що й сама була вагітною, ризикуючи як своїм життям, так і життям свого майбутнього малюка. Згодом до неї завітали друзі – Василь та Ганна Сімкові. Маленька Людочка сподобалася бездітному подружжю, й вони захотіли її вдочерити. 11 лютого 1944 року після звільнення Шепетівки Людмила Паніч офіційно стала донькою Сімкових».

На Хмельниччині в Общинному центрі «Тхія» у пам’ять про жертв Голокосту уже понад десять років функціонує музей, аналогів якому на Західній Україні немає. Ініціатива його створення належить директору благодійного фонду «Хесед Бешт», голові обласної іудейської громади Ігорю Ратушному. Власне саме приміщення, у якому розташувався музей, безпосередньо пов’язане з подіями Голокосту – в ньому протягом усієї війни переховувались три єврейські дівчинки з родини Соловйових. Їх із гетто викупив їхній дідусь-поляк.

Нині у фондах музею понад 1500 експонатів. Серед найзворушливіших – теплий дитячий шалик та плетена гачком скатертина. Останню 42-го року в проскурівському гетто виготовила єврейська дівчина Іда Мардер. Вона загинула того ж року, але перед смертю встигла подарувати скатертину нареченій свого брата – Марії. Що ж до шалика, то його на відкритті музею подарував один старенький дідусь, який розповів дуже зворушливу історію. Цей шалик був на шиї маленької єврейської дівчинки, яку вели у колоні на розстріл. Вона весь час зминала його тремтячими рученятами, а в якусь мить вирвалася з шеренги й підбігла до маленького хлопчика, що стояв у натовпі на узбіччі. Дівчинка швидко повішала шалик йому на шию і прошепотіла, щоб беріг, бо то сплела її мама. Тим хлопчиком і був цей дідусь.

На Хмельниччині Голокост забрав життя 153 тисяч іудеїв

Музей пам’яті жертв Голокосту також володіє власним архівом з копіями документів, оригінальними матеріалами. Останні передали люди, які пережили Голокост, родичі й друзі тих, хто загинув. На цих сторінках сотні зруйнованих життів, безліч історій, що ілюструють страшні звірства тих часів та приклади самовідданості й людяності наших земляків.

Однією такою історію з нами поділилася менеджер зі зв’язків із громадськістю благодійного фонду «Хесед Бешт» Галина Скрипник. Сталася вона у Новій Ушиці. Серед тих, кого фашисти вели на розстріл, опинилася єврейка Євгенія Вітенська та троє її діточок: двоє синів і зовсім малесенька донечка. Бідолашній матері вдалося непомітно сховати немовля поруч із кладовищем. Крихітку помітила бездітна пара вчителів. Василь та Олена Мокрі назвали дівчинку Галинкою та ростили й виховували її, наче рідну. Про своє коріння та жахливі події дитинства жінка довідалася від тітки лише після смерті прийомної матері, все життя вважаючи себе рідною дитиною Мокрих. Уже в зрілому віці вона розпочала пошуки кровних родичів. Їй вдалося дізнатися, що батько був полковником медичної служби. Війну він пережив, проте живим пані Галина його вже не побачила. Жінка знайшла лише його могилу. Чоловік навіть не здогадувався, що його молодшу донечку врятували. Усе життя він оплакував дружину й дітей. У 2003 році сім’ї Мокрих звання «Праведників народів світу» присвоїли посмертно. Відзнаку отримував їхній онук.

«В нашій області Голокост забрав життя 153 тисяч іудеїв. Лише в Проскурові було знищено понад 16 тисяч осіб, – розповідає Галина Скрипник. – Братські могили є практично в кожному районі Хмельниччини. Нині на місцях масового розстрілу єврейського населення встановлено 120 пам’ятників, меморіальних комплексів, дощок і пам’ятних знаків. 27 січня, у День пам’яті жертв Голокосту, ми відкриємо ще один пам’ятний знак – на місці колишнього Проскурівського єврейського гетто, що функціонувало в 1941-42 роках. Встановлення цієї меморіальної дошки – данина історичному факту, уклін перед прахом тих, чиї імена 80 років тому були викреслені з нашої історії».

Заховала хлопчика в дуплі великого дерева

Донині тема Голокосту не залишає байдужими нікого – ані дорослих, ані молодь, ані дітей. Так хмельницькі школярі та студенти з року в рік ведуть дослідницьку роботу на цю тему. Співпрацює з Українським інститутом вивчення Голокосту «Ткума» й молода дослідниця Олена Совкова. У її родині аж троє «Праведників народів світу»: матір Любов Поліщук, прадід Леонід та його брат Олександр зі Слобідки Малієвецької, що на Дунаєвеччині. З їхніх слів дівчина дізналася, як на початку 1944-го року вночі в дім Поліщуків постукали. На порозі вони побачили єврейку Фріму із сусіднього села разом з донечкою Мусею. Вона розповіла, що переховувалася з дітьми в землянці лісника. Чоловік терпів трійцю втікачів доти, доки в квартирантів не скінчилися гроші. Після цього, злий від голоду, він вигнав їх посеред ночі на мороз. Бідолашна матір з дітьми довго безцільно бродила, аж поки поблизу села сину Герцу не стало зовсім погано. Вона заховала хлопчика у дуплі великого дерева й побігла шукати допомогу. Леонід Поліщук, навіть не роздумуючи, встелив санки сіном та чимдуж побіг за дитиною. Вдома Герца відігріли, а Фріму з Мусею сховали в погребі корівника. В постійному страху обидві родини жили до звільнення села 2 квітня 1944 року.

Донині їхні сім’ї – Фріми та нащадки Поліщуків – підтримують зв’язок, спілкуються й часто зустрічаються.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую