ye-logo.v1.2

Заступник мера Анатолій Лаврентій: «Усі досягнення в житті – завдяки ворогам»

Суспільство 5486

Лави чиновників він поповнив не так давно, але вже встиг викликати в одних повагу і любов, у інших – навпаки…

Але факт залишається фактом: він – депутат Хмельницької міської ради двох скликань, заступник міського голови і донедавна – голова міської організації Партії Регіонів. Одружений, батько трьох дітей: доньки Олександри та синів Артема і Айдина.
У Хмельницькому мешкає з трьох років. Народився у м. Павлодарі (Казахстан). Мати родом з Алтайського краю, а батько – з України. Навчався спочатку у школі №21, а потім – у школі №2 (тепер це гімназія №2). Після випуску працював на заводі «Катіон» – це був початок трудової діяльності. Радіоапаратуру любив змалку, з сьомого класу відвідував радіогурток. Як сам говорить, любить займатися «радиовредительством».

«Бешкетувати – це у нас сімейне»

- У вас теж у дитинстві завжди були «зайві» деталі, коли розбирали-збирали механізми?
- Навпаки, все ремонтував. Мама й досі згадує, як біля нашого під’їзду була справжня майстерня, де ми, всі хлопчаки, ремонтували свої велосипеди. З дитинства руки були в мазуті й крові, коліна збиті, але ми були задоволені й завжди чимось зайняті. Усі вулиці, закутки, дірки в нашому місті я знаю, як кажуть, без пам’яті, бо об’їздив їх на велосипеді чи обходив пішки. Знаю всі мікрорайони, як вони будувалися, росли і змінювалися, тому зараз мені навіть працювати легше. На моїх очах будувалися завод «Темп», макаронна фабрика, комбінат хлібопродуктів. Нашою улюбленою справою тоді було пограти у футбол під вікнами взуттєвої фабрики, а в перерві між грою постріляти з рогатки по її вікнах.
- Часто Вам за такі перерви перепадало «на горіхи»?
- Ну… Важко покарати того, кого майже неможливо спіймати. От в нас саме так і було. Ми стріляли з професійних рогаток: зроблених зі шкіри, зі жгутами. І стріляли ми не просто камінчиками. Ми тренувалися, готувалися: розбирали підшипники, витягували з них кульки і ними стріляли. Завжди все робили професійно, тим більше – шкоду. Від паркану до шибки була відстань п’ятдесят-сто метрів, і всім було цікаво: поцілимо чи ні? Розіб’ється шибка, чи ні? А коли вона все ж таки розбивалася, ми дуже тішилися й одразу втікали, бо знали – обов’язково вибіжить сторож.
- Нарешті директор взуттєвої фабрики дізнається справжню причину усіх збитків!
- Враховуючи, що термін давності звинувачення вже минув, то можна зізнаватися (Сміється)… Я навіть розповів Надії Орловській (теперішній директорці гімназії №2), що коли у молодших класах директор ставив нам двійки, то ми ввечері збиралися з хлопцями і організовано йшли бити вікна у його кабінеті. Частенько директор зранку знаходив у себе на підлозі цеглу або каміння і потім увесь день ходив злючий, а ми спостерігали і тішилися.
- Тобто Ви були справжнім бешкетником у школі?
- Я був насправді дуже «непростий». Батько стільки вікон змушений був замінити, що вже й не порахувати. Він у мене газоелектрозварювальник, але тому, що його часто викликали до школи і вказували на побиті шибки і стенди, він змушений був змінити професію і став столяром. Не те, щоб у нас була якась банда, просто – дружний клас, особливо щодо витівок. Вже пізніше, у сьомому класі, коли перейшов на навчання до школи №2, я змінився.
- Подорослішали?
- Тепер розумію, що просто вчителі знайшли до мене підхід. Я перестав бешкетувати, став краще вчитися. Якщо у попередні роки був твердим трієчником, то у старших класах мав трійку лише з російської мови, і навіть літературу – а я не любив читати – підтягнув. На екзамені зізнався, що найбільше люблю читати казки: в них закладені, основні істини, які дітям не пояснити по-іншому. У казках дуже доступно описано як відрізнити добре від поганого. Ці істини закладаються у підсвідомості на все життя.
- Старші діти у Вас дорослі, а молодшому Ви казки читаєте?
- Ми дивимося мультфільми. Ходимо на всі прем’єри, які відбуваються у кінотеатрах, багато мультфільмів дивимося вдома, один з найулюбленіших – «Маша і ведмідь». Після перегляду обов’язково обговорюємо побачене, аналізуємо. Намагаюся пояснити важливість спілкування, хочу, щоб він був комунікабельним, і тішуся, що він саме такий. Звісно, він може потягнути дівчинку за кіску, або щось подібне зробити.
- Такий самий бешкетник, як батько?
- Це у нас сімейне… (Сміється).
- Тобто, його батькові теж доведеться опанувати ще одну спеціальність?
- Та не питання! Він шибки не б’є, але буває по-різному. До школи мене ще не викликали, бо він тільки у другому класі, але зазвичай мама ходить до школи. Коли бесіду вже проводжу я – він розуміє, що тато просто так нічого не говорить, а якщо говорить, то це вже серйозно.
- Ви у школі знали, ким хочете бути?
- Так. Я хотів бути директором заводу «Катіон». У мене було все чітко: знав, що спочатку попрацюю, подивлюся, що і до чого, потім закінчу ВУЗ і знову повернуся працювати і досягати своєї мети – бути директором.
- У який момент Ви зійшли з дистанції на шляху до цілі?
- А я не зійшов. Я крок за кроком йшов до цілі, тільки не на заводі «Катіон», а організував своє підприємство. У мене в підпорядкуванні було півтори сотні осіб. Потім пішов у політику.

«Я – будівельник у всіх сферах»

- Політика – це була теж мета, чи так склалося життя?
- Точно не ціль. Це був результат Помаранчевої революції. У політику мене привели давні знайомі Оксана і Валерій Кольгофери. На той час я вже міцно стояв на ногах, бізнес процвітав і мені навіть якось мірою стало скучно. Після революції – а я до того пасивно брав участь у виборах Президента і в політиці загалом, хоча мав якісь свої погляди – вони мені запропонували попробувати свої сили на місцевих виборах. Чому не в період революції? Просто я не революціонер. Я – будівельник у всіх сферах. Бізнес теж так розвивав, хоча раніше сфера охорони, у якій я працюю, контролювалася тільки державою і увійти на ринок послуг було дуже важко. Але зате тепер точно знаю, що усі досягнення в житті маю завдяки ворогам. Адже, якби не було конкурентів, ворогів і недругів – ми б розслабилися і не змогли працювати нормально. Я завжди хотів бути кращим, ніж інші, тому працював на повну потужність. Цього ж вимагав від працівників, і вже сьогодні багато з тих, хто в мене працював, мають власний бізнес. Ми підштовхуємо один одного до кращих результатів: якщо виходить у мене – вони підтягуються, якщо у них – я прагну теж до кращого. Це нормальна, здорова конкуренція.
- Але в політиці зовсім інша ситуація, ніж просто «здорова конкуренція». Ви змінили свої методи, бачення?
- Коли я вперше став депутатом міської ради, то на перших сесіях взагалі сидів тихо і тільки спостерігав: хто як працює, хто і що говорить, які питання ставлять, вивчав закони і регламент. А коли мене переобрали на другий термін, то я вже чітко знав, що і яким чином потрібно робити, змінювати і допомагати. Я зрозумів, чому не робиться те чи інше, а якщо й робиться, то дуже довго. Ще раніше я у себе на підприємстві ввів систему електронного документообігу і зрозумів, наскільки це зручно і швидко. Шлях від виникнення питання до його вирішення скоротився у багато разів. Коли я став депутатом, зрозумів, що проблема така ж. Почав ходити, пояснювати, вмовляти, але бюрократичну систему надто важко змінювати. Ми проводимо семінари, навчання, але люди іноді не розуміють, навіщо це їм потрібно. Я пояснюю, що зараз вам дають можливість навчитися робити правильно, а вже через три місяці від вас це вимагатимуть. Тому, використайте цей час заради себе ж самих. З одного боку – це тиск, але з іншого – результативність набагато вища.
- Позаочі Вас називають Берія. У Вас схожі методи роботи?
- Ну… я ніколи не вивчав його методів роботи і того, чим він керувався, приймаючи рішення, але я точно знаю, що він був нормальний чоловік зі своїм характером, вадами і чеснотами. Він був прекрасним виконавцем: йому давали завдання, і він їх виконував. А монстра з нього зробили ваші колеги, журналісти. Їм теж дали таке завдання, бо Берія претендував на керівництво державою. Для того, щоб його нейтралізувати, поливали його брудом. А ще – він, як нормальний чоловік любив жінок. Щодо мене, то я ще зі школи Лаврентій Берія.
- Ви один із небагатьох хмельницьких політиків, хто постійно дотримується протоколу державного службовця: довжина рукава сорочки, галстуки, кольори і т. д. Це політика партії чи стиль життя?
- На жаль, не завжди мої однопартійці дотримуються протоколу. Тому це не політика партії. Я вважаю, якщо є протокол – його потрібно дотримуватися, так само як і закону. Я можу дозволити собі невеличкі відхилення від протоколу, але загалом намагаюся дотримуватися. Для мене – це показник того, яка людина в роботі: якщо вона знає протокол і його дотримується, значить знає і дотримується законів і згідно з ними працює. А якщо недбало ставиться до свого вигляду, значить так само ставиться і до роботи. Хоча я дуже комфортно себе почуваю і в офіційному вбранні, і в спортивному.

Про все потроху з перших вуст:

«Я лягаю спати і прокидаюся разом із сонцем: і влітку, і взимку. Люблю риболовлю, але зараз майже нею не займаюся. Граю у футбол, пляжний волейбол, катаюся з сином на велосипеді. Зустріти нас можна скрізь: у скверах, в центрі міста, на пляжі, у різних мікрорайонах. Люблю солодощі: тістечка, цукерки, а особливо «Пташине молоко». Готую будь-які страви. А на вихідні маємо традицію: для дружини і сина я готую омлет, тости, каву. У робочі дні теж іноді готую сніданки. Коронна страва Лаврентія – смачний плов. З дружиною познайомився на танцях – досі люблю дискотеки, але улюбленого місця немає. Музику люблю, співати не вмію. Якщо відпочиваємо з компанією, то це чують усі навкруги. Дуже люблю дітей і все, що з ними пов’язано. В людях не люблю хамства, брехні та підлості.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую