ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Як у 67 стати викладачкою та надихати інших – історія хмельничанки

Суспільство 3484
«У кожного в душі цілий світ, іноді він такий болючий», - говорить Антоніна Бойко
«У кожного в душі цілий світ, іноді він такий болючий», - говорить Антоніна Бойко. Фото: автора

У перший день жовтня у світі відзначають День людей похилого віку.

Із виходом на пенсію люди відчувають, що опинилися «за бортом» сучасного життя. Дійсно, багато з них залишаються за межами суспільних процесів. На додачу – хвороби, втрата близьких та звуження сфер діяльності. У результаті виникає відчуття непотрібності та самотності. Водночас буває й інший розвиток подій: коли людина, маючи за спиною життєвий досвід, розуміє, що в похилому віці теж може бути «ого-го». Адже тепер є можливість опанувати вміння, на які раніше не було часу, зайнятися справою до душі, чи й навіть навчитися комп’ютерної грамотності, а потім запрошувати внуків на пиріжки через повідомлення в соцмережах. А ще можна бути в будь-кому віці бути корисними і давати раду не лише собі, але й іншим допомогти наповнити життя гармонією.

Кажуть, душа не старіє, тож і лінитися їй не треба давати. У цьому впевнена 67-річна Антоніна Бойко. Цього року хмельничанка стала викладачкою і має групу студентів. Її слухачами стали такі ж, як і вона, жінки – з багатим внутрішнім світом, переживаннями та прагненням бути щасливими.

Навчання проходить в Університеті третього віку на базі Хмельницького територіального центру соціального обслуговування. Пані Антоніна викладає там рукоділля, а загалом в закладі діє близько 15-ти факультетів для літніх студентів.

Антоніна Бойко викладає в Універститеті третього віку.

У сукні з помадою на губах і дбайливо укладеним волоссям вона впевнено крокує до кабінету, де її очікують зрілі учениці. Про кожну зі захватом розповідає. Говорить, що своїми слухачками може беззупинно вихвалятися, а їхні ручні роботи гідні міжнародних виставок. Але головне тут інше… Кожна з них на заняттях не просто виготовляє речі. Тримаючи голку чи крючок у руках, вони заразом і лікують свої душі.

«Нас, людей старшого віку, дуже часто вважають за екзальтованих тіточок або депресивних бабусь. Але насправді це оманливе і неправдиве враження. Ми реальні люди і живемо в цьому світі. Ми багато чого можемо і знаємо, але не завжди здатні відкритися та показати це, тому що суспільна думка іноді нас пригнічує. Так от для того, щоб людей, які прийшли до мене на заняття, вивести з подібного стану, ми створили середовище, де кожен може себе якось проявити», - говорить Антоніна Бойко.

У сумочці викладачки папка з планом занять, а ще два блокноти – один з кулінарними рецептами, якими жінки обмінюються на уроках, інший – з переписаними віршами для поетичної хвилинки на занятті. У руках – повна торбина хенд-мейду, який вона створила власноруч та принесла, як зразки, своїм студенткам. Там і скатертина, зв’язана крючком, і декоративні серветки у вигляді листків дерева, і ялинкові іграшки, сплетені власноруч. Цього вона навчила своїх дочок, потім онучок. А звідки сама все вміє? Мати хобі протягом життя пані Антоніна не могла собі дозволити, тож усі її надбанні вміння – результат життєвих обставин.

На своїх уроках Антоніна Станіславівна зачитує вірші. 

«Я шила, обшивала своїх дітей, а потім життя закрутилося так, що працювала по 18 годин на добу. Довелося, коли залишилася сама з двома дочками», - згадує хмельничанка.

Антоніна Бойко була дружиною загиблого офіцера. У 1990-у році він втратив здоров’я на розмінуванні в місті Омськ, коли разом з колегою дістав та знешкодив з дна річки 360 снарядів часів війни. То були зимові місяці, переохолодження, нервова напруга. На фоні пережитого у чоловіка розвинувся ревматизм сердечного м’язу. Сім’я повернулася в Україну, але через три роки він пішов з життя. Отак Антоніна Станіславівна залишилася вдовою з двома дочками 13 і 17 років.

То був тяжкий 93-ій рік. Завдяки допомозі батьків вона змогла рік побути в турботах, а потім довелося працювати-працювати. Жінка дала дітям вищу освіту. Потім перебралася до них в Хмельницький з Кам’янця-Подільського, де вони раніше жили. Але останні шість років доглядала свекруху.

«Мій чоловік був один син в батьків. Тому я забрала його маму з села, так ми з нею в двох жили в моїй квартирі. Я доглядала її. Це були непрості роки. 20-го липня вона пішла з життя, - ділиться хмельничанка. - Я звільнилася і вирішила, що не повністю себе реалізувала. Є запас життєвого досвіду, душевні сили. У мене троє онуків. Старшому 21 рік – студент. Внучці 15 років – слухачка гімназії, а меншій виповнилося 10 років – вона предмет моєї гордості. Живу внуками, люблю їх, але при цьому хочу бути десь корисною. А про Університет третього віку знала раніше, живу поряд. Заходила сюди на польську мову, недавно прийшла і попросилася на роботу. Мені запропонували гурток рукоділля і так я провела вже третє заняття».

Разом зі своїми студентками жінка займається рукоділлям.

У жінки є педагогічний досвід роботи. Сама ж вона вважає, що всі її слухачки могли б бути гарними викладачками. Адже у кожної є вміння, якими вони можуть поділитися.

«Виготовляючи речі, ми насправді лікуємо душу. Тому моя задача – створити атмосферу затишку в аудиторії. Є такі, хто приходить почути, побути в цьому середовищі. Жінки, коли в’яжуть крючком, просто відволікаються, заспокоюються. Ми йдемо на заняття, щоб забути про тарифи, про негаразди в житті та отримуємо задоволення від того, що робимо. Вони всі такі талановиті. В кожного в душі цілий світ, іноді цей світ такий болючий», - додає Антоніна Бойко і згадує рядки вірша Ліни Костенко:

«Чужа душа - то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа - то тихе море сліз. Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна».

Як говорить хмельничанка, у зрілих роках жінки теж бувають активні, а їх чомусь засуджують за це. І додає: та це в них дитина прокидається. Вони просто щирі та безпосередні. А хтось навпаки не може позбавитися від панцира життєвих проблем, негараздів і живе з цим.

Слухачки університету приносять на заняття свої вироби, виготовлені вдома.

«У мене є одна жінка, ми з нею якось залишалися після занять. Вона не розібралася з телефоном, а внучка не мала часу їй пояснити. Ми сіли з нею разом. Я не дуже грамотна, але те, що я знаю, показала їй. Я помітила, на скільки людина переживає, що в неї щось не ладиться, - мовить вона. - Хочеться сказати: треба просто чекати. Не треба тиснути на своїх близьких. Не можна вимагати від них миттєвого вирішення наших душевних проблем. Конфлікт поколінь був завжди. Ми – покоління авторитарних людей, тому я по тихеньку вчу студенток бути м’якшими. Прийняти внуків такими, як вони є. Вони кращі, мудріші за нас. Знають таке, що ми не знали. От я їм і кажу: бережіть свою душу. Не давайте, щоб її хтось поранив, і ви не раньте нікому».

Нині в Університеті третього віку активно тривають заняття студентів. На жаль, в умовах коронавірусу невідомо, чи не доведеться скоро піти на черговий локдаун. Тому в кожне заняття Антоніна Бойко намагається вкласти всього побільше. Зізнається: для того, щоб жити в гармонії з собою та з оточуючими, треба весь час працювати над собою і не дозволяти душі лінуватися.

Хмельничанка Антоніна Бойко стала викладачкою і допомагає іншим не втратити віру в себе.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую