«Ми тиждень сиділи в бомбосховищі церкви»: історія переселенки, яка втікала з Донецька і з Ірпеня

Зінаїді Федорівні днями виповнилося 70 років. Свій ювілей вона святкувала не у власній квартирі, що залишилась у Донецьку, і навіть не в орендованій в Ірпені на Київщині. Жінці дивом вдалося двічі втекти від війни. У свій день народження вона прийшла до обласної філармонії у Хмельницькому, де облаштували пункт видачі одягу для переселенців. Знайшла для себе симпатичну кофтинку — от і подарунок.

«Я ж зовсім без речей, а вже весна, потепління буде. Треба якийсь одяг. То я час від часу заглядаю сюди», — каже Зінаїда Спєсівцева.

Ця пенсіонерка була змушена у 2014 році покинути рідний дім у Донецьку. Разом з донькою та внучкою оселилися в передмісті Києва, в Ірпені. На оренду квартири і харчування самої лише пенсії бракувало, тому жінка влаштувалась на роботу — двірничкою у місцевий ЖЕК.

«Коли почалась війна, ми були вдвох із внучкою вдома декілька днів. А потім нас з будинку евакуювали до Ірпінської Біблійної церкви, що біля паспортного столу. Їхали всі в машині лежачи — щоб не поранитися осколками від вибухів. У бомбосховищі церкви ми просиділи близько тижня. Нас там годували, було більш-менш безпечно, але весь час було чутно обстріли», — пригадує Зінаїда Спєсівцева.

Коли обстріли посилилися, Зінаїду Федорівну разом з іншими людьми волонтери евакуювали на автобусах до залізничного вокзалу в Київ. Звідти жінка потрапила в Хмельницький.

«Нам пощастило вибратися і не зустріти на шляху окупантів. Волонтери посадили нас на поїзд до Хмельницького. Внучку я відправила до Чернівців, а звідти — в Німеччину. Там у неї подруга, яку прихистили родичі. То зараз я тут, а дитина там. Говоримо по-телефону, вона плаче, просить, щоб я приїхала», — каже Зінаїда Спєсівцева.

Читайте також: «Я дуже люблю гратися на вулиці», - Тимофій, 7 років, підвал Маріуполя

У бомбосховищі пенсіонерка познайомилася з 80-річною жінкою Галиною. Зараз вони мешкають в одній кімнаті хмельницького гуртожитку.

«Галині важко ходити, я піклуюся про неї, готую нам їсти. Вона мені хоч і ніхто, але я не можу її покинути. Наші долі пересіклися в цій церкві і чисто по-людськи я не можу її залишити. Але і внучку саму залишити не можу», — ділиться переселенка.

Жінка дякує всім, хто допоміг їй вирватися з пекла війни і мріє якнайшвидше побачити свою внучку.