Нова Дмитрівка: села нема. І вже чи й буде…

У ще донедавна чепурному селі нині потрощені будинки, поламані дерева та заміновані поля.

Нова Дмитрівка – невеличке село на Харківщині. Чотири маленькі вулички. Не з розкішними, але з добротними будиночками, які свого часу будував держплемзавод «Іллічівка» для своїх працівників. Люди тут жили працьовиті та дружні. І в будні гуртувалися, і на свята збиралися разом. Так було до повномасштабного вторгнення.

А зараз… Нової Дмитрівки немає. Село стерте з лиця землі. Нікого і нічого в селі немає - ні людей, ні собак, ні кішок. Жодної живої істоти в Новій Дмитрівці не зустрінеш. І співу пташок у колись густих та розкішних новодмитрівських лісосмугах сьогодні не почуєш. Та й які зараз тут лісосмуги? Дерева поламані, мов сірники. І зайти туди лячно – там багато ще нерозірваного смертоносного залізяччя…

«Село не було в окупації. Дякуючи Збройним силам України, Нову Дмитрівку, як і всі інші населені пункти нашого старостинського округу, ця доля обійшла. Але селам нашим дісталося. Сім місяців тут було «спекотно». Зі самої весни і до вересня. Рятуючись від обстрілів, звідси виїхали всі мешканці. Люди вижили. А от село… Самі бачите, яка Нова Дмитрівка зараз. Я ж сама із сусідньої Курульки. Знаю з дитинства ці краї. І зараз серце на шматочки розривається від біди, яку ворог приніс сюди», — розповідає староста Тетяна Рева.

А біди ой як багато. Вона всюди, куди не глянеш. Згарища, руїни, вирви, спустошення… Це те, що видно. А як зазирнути у душі людей, які війна понівечила? Це і поглядом не зафіксувати, і світлиною не передати.

Дорога до села пролягає поміж полів. Землі забур’янені, пошматовані вирвами. Нічого не оброблялося, не сіялося, не збиралося... Та й чи оброблятиметься – велике питання. Поки що тут багато роботи лише для саперів, а не для аграріїв.

Зруйнована база місцевого фермерського господарства Романа Гражданова. Зерновий склад, майстерня, критий тік, службові приміщення, сільськогосподарська техніка, приладдя, інвентар – все пошкоджено. А скільки сюди вкладено ресурсу, старань, зусиль, душі, мрій і планів...

Жодної живої істоти в селі не зустрінеш

Будували плани на день завтрашній і в кожній сільській оселі. Із 30 приватних будинків, де до війни мешкали люди, не вцілів жоден. В один момент всі новодмитрівці стали безхатьками. Зараз шукають собі прихистку деінде.

Наталія Жолудько із сім`єю тепер у Павлограді. Неля Жолудько з родиною — на Близнюківщині. Любов Бабич з чоловіком були у Полтавській області, а тепер у Рідному. Володимир Миненко з родиною у Лозовій. Володимир Жолудько був з сім`єю на Лозівщині, зараз вже у Рідному, подружжя Людмила та Валерій Антоненки – у Барвінковому, Тамара та Іван Капустники аж на Черкащині.

Лякає пусткою і місцевий фельдшерський пункт, який до війни відремонтували, осучаснили. Не оминули ворожі обстріли і цієї споруди. Вона така ж поранена, як і все навколо.

Тут колись вирувало життя

На будівлі сільської крамниці вціліли тільки двері, міцно заперті металевою шиною. І більше нічого: вікна повилітали, дах знесло вибуховою хвилею, стіни напівзруйновані.

Відновлювати й ремонтувати тут нічого. Ні хат, ні інших будівель. Чи відродиться село? Час покаже. Але місцеві мешканці дуже хочуть повернутися сюди — щоб ступити на землю батьків, вдихнути повітря рідного села, щоб набратися сил для нового життя, і почати все з чистого аркуша.

Ірина СТОЛБОВА, газета «Вісті Барвінківщини», Харківська область.

Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).