ye-logo.v1.2

42 доби в тісному підвалі рідного будинку в Маріуполі: історія родини, що вирвалася з пекла

Суспільство 4077
Понищена хата і вісім вирв на подвір
Понищена хата і вісім вирв на подвір'ї - такий наслідок влучання ракети. Фото: надане сайту "Є" Іриною Романчук

Їх п’ятеро, в тому числі двоє прикутих до візочків інвалідів, нині мешкають у Солобківцях на Хмельниччині.

«От знаєте, що найбільше, найболючіше вкарбувалося в пам’яті й починає кровоточити при найменшому спомині? Не постійний сильний голод чи спрага, яка не тамувалася топленим снігом, а потім дощовою водою. Не пекельно нестерпний фізичний біль, що підступно сковував тіло впродовж 42 діб, без найменшої змоги вирівнятися, випростатися, лягти, вийти із малесенького (півтора на два з половиною метра) підвалу. А - страх. Відчуття смертельного страху, що огортав-паралізовував щоразу, щомиті, при постійних, обстрілах, прильотах, влучаннях. Здавалося: ось вона, та мить, в якій ти точно загинеш, - зізнається 37-річна Ірина Романчук, жителька Маріуполя, яка з родиною (в статусі внутрішньо переміщених осіб) зараз проживає у Солобківцях, що на Хмельниччині...»

...А ще - пряме влучання в рідну ошатну домівку біля моря, вісім вирв по периметру дому, вирвані вікна й двері. Він не підлягає уже реставрації.

Родина за десять днів до початку війни

А ще – як ми сім’єю, сидячи в підвалі, коли чоловік чи батько раз на добу, як хоч трішки стихало, розпалювали багаття й варили у казані залишки круп, картопель, коли ще були консервації, зарікалися, що краще вмерти з голоду, аніж взяти у них, у тих, у ворогів, словом, допомогу…».

Хвороба свої диктувала умови

У Ірини з молодшим братом Євгенієм (в обох у дванадцятирічному віці) переломи кінцівок спровокували чи, пак, передували серйозному захворюванню, яке постійно прогресує: лікарі діагностували нервово-м’язову дистрофію. Ходити й рухатися з кожним роком було все важче. Тож старші класи дівчина закінчила за індивідуальною програмою.

П’ять років, опанувавши курси секретаря, працювала у суді, а коли стало геть важко долати відстані – зайнялася декораторством: півтора десятка років займається декупажем, згодом стала виготовляти скандинавських гномів, навчилася робити аксесуари для волосся, новорічні іграшки, пасхальні прикраси, святкові композиції. Її талановиті роботи (дощечки, ключниці, вішалки, шкатулки, органайзери, підставочки, найрізноманітніші сувенірчики) через соцмережі замовляли не лише українці, а й мешканці закордоння.

Творіння майстрині завжди охоче замовляли через Інтернет

…Хоч Ірина з Євгенієм інваліди першої групи, на візочках, в рідній домівці могли обходитися без постійної сторонньої допомоги. Там усе було адаптоване: ліжка, крісла, стільці, унітаз…

«Чоловік нас швиденько спустив у підвал»

«Коли збагнули, що треба звідсіля чимдуж тікати, уже не було змоги, тут настало справжнє пекло, - пригадує Ірина Анатоліївна. – Зв’язку, світла, газу, водопостачання у нас не стало вже 26 лютого. Хоча 1 березня мені єдиний раз вдалося піймати мережу МТС, і я набрала подругу з Дніпра. Того ж дня наша вулиця першою потрапила під обстріл. А 12-го семеро озброєних орків заявилося на обійстя, шукали азовців. Батько, який був в той момент на вулиці, встиг зачинити підвал».

Хобі, що переросло в роботу, жінка приділяє чимало часу

Якщо батьки і чоловік бодай раз на добу могли вибиратися з підвалу, то Ірина з Євгенієм мусили сидіти там: підіймати й опускати їх було нереально. У зовсім малесеньке приміщення їхні візочки не вмістилися. Як в перший день накидали туди килимів, одіял, подушок, так на них і тиснулися, напівсидячи, навіть не маючи змоги лягти й вирівнятися. А над головами ледь не щомиті страшно гуло й підвал здригався від стрілянини.

А небавом прішол рускій мір, з комендатурами, комендантами, їхніми подачками-гуманітарками, а їсти вже тоді геть не було що… Перевіряли документи, наказували з’явитися до селища Ляпіного, з якого курсував автобус на Таганрог і Ростов. Перед входом у транспорт у бажаючих виїхати до росії забирали геть усе, від торбів з одягом до дитячих візочків, аби їхали в страну-асвабадітєльніцу з порожніми руками.

77-річному Анатолію Єлисеєвичу та 65-річній Світлані Іванівні теж запропонували виїхати з дітьми-інвалідами та зятем. Відмовилися.

Врятували родичі

Коли в Маріуполі стали продавати російські сім-картки, купити не наважилися, адже для цього потрібен був паспорт, а проукраїнській родині зовсім не хотілося довіряти свої персональні дані оркам. Проте уже мали змогу дзвонити родичам в Україну від сусідів, за гроші.

Рідня з Хмельниччини і друзі таки віднайшли спосіб вивезти родину до маминої двоєрідної сестри у Солобківці. Впросили волонтерів.

Важкою була та дорога. 6 червня легковою машиною спочатку завезли тата з братом до Бердянська, потім вернулися за Іриною з матір’ю. Дмитро, чоловік, приїхав пізніше. Дев’ять днів довелося чекати у цьому населеному пункті інших волонтерів. Ті довезли до Запоріжжя. Звідти на Хмельниччину уже добралися потягом.

Такі сувеніри стають окрасою найвишуканіших інтер'єрів

«Три місяці ми жили у тітки, - розповідає Ірина. –За кошти, що не знімали з карточок впродовж 100-денної нашої окупації, додавши ті, що виплачували по 10 тисяч на кожного у Запоріжжі, придбали у Солобківцях будинок. З тих пір його обладнуємо, підвели воду уже, облаштували зручності. Та все ж нам з братом в цих умовах потрібна ледь не цілодобова допомога. Щоб адаптувати будинок під нас, як було вдома, не вистачає ні коштів, ні площі. У нас немає ванної кімнати, кухню облаштували в кімнаті, де живуть батьки. Чоловік кілька місяців працював на місцевому заводі, проте змушений був розрахуватися: батькові потрібно з ремонтом-будівництвом допомагати, а неньці – нас з братом підіймати, до того ж, у матері видалена одна нирка. Нам, до слова, суттєво, чим може, допомагає сільська рада, за що їм щиро вдячні».

Часто замовляють талановитій маріупольці великодню атрибутику

Ірина Анатоліївна й далі чаклує над своїми диво-виробами, хоч замовлення й впали – війна. Подружки з Деражні, Дніпра і Обухова надіслали усі необхідні для творчості матеріали, адже ті, надбані впродовж 15 років, залишилися в розбомбленому будинку в окупованому Маріуполі.

Ірина зізнається, що пече серце за домом, бо там виросла, бо там згайнули всі щасливі миті, проте повертатися у пропахлий руськім духом Маріуполь не планує.

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую